Двотисячники ходять гуртами. Таких офіційних і неофіційних літтусівок набрався цілий список: «ГоКоКоЛа», «Житомирська мафія», «Nеабищо», «Літавиці», «Лесин кадуб», «Плита». Зазначу лишень, що більшості з них уже не існує – традиційний для історії людства відхід від колективної свідомості.
ГАРЯЧІ ДВОТИСЯЧНІ
Нічого не вдієш – люблю я літературні класифікації і типології. І щодалі, то більше. Мабуть, у такий спосіб наводжу лад у власній голові: оця галаслива жіночка – вісімдесятниця, лисуватий чоловік в окулярах – дев’яностник, а різношерстий гурт біля вже упокоєного в мирі кафе-бару «Полонез» на Подолі у Києві – двотисячники. Ще є «позадесятники», тобто письменники з претензією на вічність, чи як там…
Та я про рідне. Що не кажи, двотисячники – роздовбаї: незрозуміло де і з ким живуть, фрілансери або не працюють узагалі, тиняються своїми містами і ніяк не можуть подорослішати. У зловживанні алкоголем дев’ятдесятникам, звісно, програють. П’ють, як правило, пиво, а тому й виглядають відповідно: на всі дві тонни живої ваги. Якщо хтось не вловив, це – реклама їхньої першої антології.
Двотисячники ходять гуртами. Таких офіційних і неофіційних літтусівок набрався цілий список: «ГоКоКоЛа», «Житомирська мафія», «Nеабищо», «Літавиці», «Лесин кадуб», «Плита». Зазначу лишень, що більшості з них уже не існує – традиційний для історії людства відхід від колективної свідомості.
А є й перманентні одинаки. От, наприклад, Сергій Осока – чи не єдиний селянин у вичерпно урбанізованому поколінні – або Наталя Пасічник J – теж насправді селянка, яка величає себе Княжною Теребовлянською (від скромності ми, бачу, не помремо). Хоча й вона була помічена під знаменами «Західного фронту» – угрупування юних поетів-западенців року Божого 2008-го.
«Двотисячників», особливо пізніх, можна сміливо називати «двотисячницями», оскільки відсоткова частка жінок таки переважає. І я не думаю, що воно добре. Не жіноча це справа – література.
Якщо виходити з особистих смаків (як же без них?), то Олег Романенко – the very best. Навряд чи він пам’ятає наше перше знайомство в Ірпені, коли серед ночі увірвався до кімнати, де мене поселили з іншою лауреаткою «Смолоскипу», і запрошував «бухнути». Його кіт, який вічно скучає, гадаю, дуже симптоматичний.
Ну і про двомовність. Якось воно легко у двотисячників, без зайвих сутичок і дискусій. Оце – москалі, а оце – наші. І фестивалі у них спільні, і навіть книжки. Ті, що самвидав, ясна річ.
Була колись в Україні традиція: аби ніхто не втопився протягом року, обирали найгарнішу дівчину в селі і кидали в річку. Чим не жертва для порятунку цілого населеного пункту? Так і з двотисячниками. Першим пішов Влад Кльон. Пригадую, як він приїздив до Львова у справах. Волоцюга, гульвіса і масовик-затійник в одному флаконі. Вештався тут кав’ярнями, декламував вірші, готував акції всякі… А потім помер від того, що у мозку луснула якась судинка. Мабуть, ціну для спасіння покоління сплачено. Мабуть, можна спати спокійно. Або не спати взагалі.