Наталя Пасічник. Гра в три руки

Моїх однолітків батьки віддавали хто куди – на танці, в спортивну секцію, на курси шиття, до бабусі. Мене записали в «Школу естетичного виховання», і хоча я мріяла грати на скрипці, коли до крамниці музичних інструментів привезли фортепіано, саме його мені і купили.

ГРА В ТРИ РУКИ

««Черні «Етюд», Гайдн «Сарабанда». Виконує учениця четвертого класу фортепіано Наталія Пасічник».
 
Ніяк не можу позбутися снів про музичну школу; снів, що починаються з тривожних переходів (перебігів) із класної кімнати до академічного залу, а закінчуються грюканням кришкою чорного наполірованого рояля, або стуканням пальців вчительки за моєю спиною, коли я вкотре збиваюся під час тренування хроматичної гами…
Моїх однолітків батьки віддавали хто куди – на танці, в спортивну секцію, на курси шиття, до бабусі. Мене записали в «Школу естетичного виховання», і хоча я мріяла грати на скрипці, коли до крамниці музичних інструментів привезли фортепіано, саме його мені і купили.
Вчителька, до якої мене привели, Марія Петрівна зовні нагадувала Ахматову. Великих фортепіанних успіхів я не робила, імпровізувати і підбирати мелодію так і не навчилася, проте могла легко відрізнити всі ноти на слух і чи не найкраще серед інших учнів писала музичні диктанти.

«- Той, хто має здібності до точних наук, легко опановує сольфеджіо.
– А хто має здібності до мов?
– Той хто має здібності до мов, вивчає мови».
 
Про те, що Бетховен був глухим, Моцарт – вундеркіндом, а Бах грав на церковному органі я дізналася ще до обов’язкового вивчення їхніх життєписів, оскільки настільною і водночас захалявною книжкою мого дитинства довший час залишалася «Життя знаменитих дітей», видана десь у провінції.

«Батька Амадея звали Леопольдом, як кота, а сам композитор гастролював Європою змалечку».
 
Музична література, спеціальність, акомпанемент… Усе було б нічого, якби не хоровий спів, котрий, як один із видів колективної діяльності, видавався мені пекельним покаранням, а відтак традиційно для таких навчальних закладів проводився з примусу. Спочатку я співала (пищала?) першим голосом, потім перейшла на другий, і врешті знову повернулася до першого, оскільки так і не змогла вивчити партії і виконувала те саме, тільки басом. А ще нашому хору декілька разів доводилося виступати у районному будинку культури – «білий верх-чорний низ».
Моя музична біографія тривала не мало-не багато сім років. Після отримання свідоцтва я ще двічі, а то й тричі приходила до школи. Мабуть, у такий спосіб проявлялися рецидиви задавненої пристрасті до світу музики. Бо зрештою, з якою метою можна блукати темним, майже неосвітленим коридором, роздивлятися незмінні стенди з портретами композиторів і славетних випускників? Вже в університеті випадково дізналася, що Марія Петрівна померла. На похороні я не була.

«- Наталю, свого часу Ви закінчили музичну школу. Чи граєте досі? – Ні, я не займаюся вже тринадцять років, але в мене є цикл віршів, який називається «Гра в три руки»».
 
У моїй колишній дитячій кімнаті в Теребовлі досі стоїть старе фортепіано «Україна», яке я відкриваю, коли надходить час зітерти з нього пилюку. Інколи мені вистачає сміливості натиснути на декілька клавіш, просто задля того, аби перевірити, чи не оніміло воно. І навіть зараз – фа-фа-мі-ре-до, фа-фа-мі-ре-до, сі-до-ре-мі-мі-мі-фа-мі-ре… «Вальс-фантазія» Глінки, якщо хтось не здогадався.