На морі я була тричі. З першої поїздки пам’ятаю лише кілька фрагментів: моє питання «Куди ми їдемо?», мамину відповідь «До гонолюлі», мої роздуми на тему: «Хто така Гонолюля?», ну і морські пейзажі з кораблями та моряками на них. Ще я мала жовтий надувний круг, який називала «сонечком» і ходила в ньому по пляжі.
МАНДАРИНОВИЙ САД БІЛЯ МОРЯ
Усе буде саме так і не інакше: риби вдарятимуться об скелястий берег, стара татарка збуватиме виноград, я нестиму кошик з мандаринами, а за мною бігтиме маленька собачка.
Того літа моє волосся страшенно вигорить і я ледь не перетворюся на блондинку. Щоранку питиму козяче молоко і закушуватиму його динями. Мені писатиме колишній коханець і я навіть повірю на мить у реінкарнацію почуттів… Аж поки не перевірю дату на конверті – 16 червня 2007 року. Двадцять років сюди не доходили листи. Двадцять років тебе немає.
На морі я була тричі. З першої поїздки пам’ятаю лише кілька фрагментів: моє питання «Куди ми їдемо?», мамину відповідь «До гонолюлі», мої роздуми на тему: «Хто така Гонолюля?», ну і морські пейзажі з кораблями та моряками на них. Ще я мала жовтий надувний круг, який називала «сонечком» і ходила в ньому по пляжі.
Перше море було в Одесі і чомусь особливої ностальгії по собі не залишило. Навіть торбинку з мушлями ми витягували дуже рідко, аж поки вони повністю не потрощилися і нам довелося викинути їх у смітник.
У 2000-му ми із сестрою відпочивали у відомому на весь колишній Радянський Союз дитячому таборі «Артек». Дістати путівки було дуже важко. Ще важчою виявилася дорога – цілу добу ми тряслися у плацкартному вагоні разом з іншими «артеківцями», солдатами, заробітчанами і звичайними туристами. Я не могла вночі спати і наступного дня зомліла від перевтоми. Їсти у поїзді я також не могла (та й тепер не можу). Зранку нас привезли автобусом в Алупку і поселили разом з іншими п’ятьма дівчатами, здебільшого російськомовними.
Це літо було найважчим у моєму дитинстві – замість омріяних прогулянок морським берегом та нічних посиденьок під місяцем, нас майже нікуди не пускали та й у воду дозволяли заходили лише після свистка. Я сумувала за домом і постійно плакала. Спілкувалася лише з молодшим від мене хлопчиком Колею з Херсону, який потім трохи писав мені, зокрема таке: «Наташа, почаще улыбайся, улыбка тебе очень идет!». Про те, друге море я пам’ятати не хочу.
Попри все, у мене зберігся сентимент до Криму, але іншого – Цвєтаєвського. Півострову, де мешкали усі поети, особливо улюблені. Сюди вони приїздили, аби потеревенити про справи літературні та любовні. Тут відігрівали свої кістки та серця. Крим, якого я ніколи не бачила. І це було моє третє море.
Саме тому, коли у 2008-му я опинилася в Коктебелі, в першу чергу хотіла потрапити до музею Волошина. Розташований за кілька метрів від води, він, здавалося, заховався за високим парканом та натовпом татарок. В однієї я купила кілька великих грон винограду. В іншої – торбинку сушеної лаванди. Ото й усе, що могла дозволити собі з сувенірів. Та не в розкошах справа, особливо, коли переді мною стояв будинок, де я, можливо, гостювала, у минулому житті, а, можливо, ніколи. Мене цікавив не стільки інтер’єр кімнат, скільки ознаки присутності там Цвєтаєвої. На жаль, окрім старої фотокартки під склом, не знайшла нічого.
Того разу до Криму я поїхала майже сама, тобто з мінімальним екскурсійним супроводом. Здійснилася моя мрія про вечірні прогулянки під пісню прибою. Та й настрій був такий, як треба: меланхолія за тим, хто чекав мене у Києві, власне роздвоєння між «тут і там», вірші врешті-решт.
Окрім того, там склалося своєрідне літературне середовище. Так я вперше побачила Анатолія Кичинського, Василя Герасим’юка, Івана Андрусяка. З останнім ми навіть скуштували чи то кримське вино, чи то кримський коньяк… А ще у пам’яті закарбувалося випадково почуте:
«О, ні! Поет не помирає!
Він просто пить переставає,
І к новой жизні воскресає…
Та віршів більше не писає!».
Але море, море, море… Воно залишилося між камінням і засмаглими огрядними жінками у вицвілих безрозмірних купальниках, у спорожнілих рибних забігайлівках і бочках з вином, у шумовинні піни і мовчанні з того боку телефону, у мандариновому саду, який я колись таки посаджу.
Усе буде саме так і не інакше: ось я виходжу з побіленої хатинки, ось відчиняю зарослу чагарником хвіртку, ось зриваю кілька мандаринок і кладу їх до кошика. Ось зазираю до поштової скриньки, чи, бува, немає звістки від когось. Ось іду піщаним берегом, сідаю на попередньо заготовану підстилку. Вода торкається моїх стоп, вітер здіймає мою панаму. Я засинаю і більше не прокидаюся.