Теребовлянська фортеця – широка сіра стіна, обриси якої зникають між галицьких лісів та кострубатих решток радянської архітектури. Ми бували там тільки в неділю, самі, рідше з батьками. Перша вилазка на єдину вцілілу вежу, перший непристойний малюнок всередині Козацького Дозору, перше і далі постійне відчуття власної незграбності. Такі походи ставали подією і вже тоді здавалося, що потім «буде, що згадати».
ТЕРЕБОВЛЯ
Меланхолія – річ, яка може вивести з ладу найтривкіший механізм людського раціо і за мить розбити ущент творений роками образ незворушного скептика з двома глибокими поділками на межибрів’ї: Cogitoergosum. Перші її ознаки – спазм у горлі, втрата мови, чи ще гірше – сльозливість з’являються тоді, коли, здається, що цей раптовий приступ – або від надмірного вживання солодощів, чи алкоголю (кожному – своє), або ж від затяжного нічогонероблення, що насправді є усеробленням, а тому жодних пояснень не потребує.
Я згадую себе, п’ятнадцятилітню дівчинку-підлітка, мрійливу й подекуди імпульсивну перфекціоністку, що постійно вишукувала у маленькому люстерку надумані чи справжні схожості із нею ж твореними кумирами, мандрівницю-фантазерку, яка насправді так ніде й не побувала, окрім княжого, як нам казали в школі, міста Теребовлі. Середньостатистичну школярку зі своїми страхами і віршованими таємницями, дбайливо схованими у зимовому взутті чи між светрами. Зрештою, діти мають право, як на окрему кімнату, так і на власну колекцію спогадів-фотокарток, нехай і напіввигаданих, напівпорожніх.
Теребовлянська фортеця – широка сіра стіна, обриси якої зникають між галицьких лісів та кострубатих решток радянської архітектури. Ми бували там тільки в неділю, самі, рідше з батьками. Перша вилазка на єдину вцілілу вежу, перший непристойний малюнок всередині Козацького Дозору, перше і далі постійне відчуття власної незграбності. Такі походи ставали подією і вже тоді здавалося, що потім «буде, що згадати».
Залізничний вокзал, поблизу музичної школи, шлагбаум, який раптово опускався, і від того, якщо не встигаєш перебігти на інший бік, заняття із сольфеджіо, спеціальності і – досі незабутньо – музичної літератури ставали коротшими. Ми махали руками пасажирам до того, як поїзд зникав і дуже хотіли, щоби хтось зробив те саме у відповідь. Зрештою, таке траплялося часто.
Книгарня, яка разів п’ять змінювала своє місце розташування і врешті передислокувалася на територію теперішнього ринку. До неї вперше привезли друкарську машинку «Larissa». Її у чорному пластмасовому футлярі і пачку паперу й купив мені тато. Це вже потім я вишукувала на горищі адреси редакцій давніх радянських журналів, аби опублікувати в них вірші і, звісно, отримати гонорар.
Мамин класний кабінет, який був і моїм класним кабінетом – ми із сестрою приходили сюди влітку, аби похапцем підлити квіти у вазонах і втекти, уникаючи цікавих поглядів вчителів – колег мами, якщо вони були в школі.
Дорога через міст до бабусі з дідусем, міський поштамт, у скриньках якого може й досі зберігаються виготовлені мною власноруч конверти з фальшивими марками – дитячі злочинні авантюри – усе задля короткого, хай і нечутного відлуння з того боку. Хто би міг подумати, що вони усе-таки знаходять своїх адресатів? Хто би міг подумати, що мій епістолярій з усіма, хто дорогий мені і не дуже, триватиме так довго?
Вулиця Підлісна, де наша родина мешкала з 1990 року, отримала таку назву завдяки відповідному розташуванню. Мабуть, двічі, або тричі в житті ми ходили з татом до лісу по гриби. Захопивши з собою кілька бутербродів та компот, ніяк не могли дочекатися привалу. Нашими сусідами були самотні пенсіонери, до яких влітку приїжджали онуки – наші із сестрою сезонні друзі. В інші пори року ми жили школою і телевізором.
І тільки згодом Теребовля – обшарпана автобусна станція, бруківка під колесами похоронної вантажівки, червона пляма світлофора на початку головної вулиці.
Меланхолія часто межує з розчаруванням, чимось нереалізованим, нездійсненим. Важко шукати відповіді на непоставлені запитання і ще важче знаходити їх. Важко бути провінційним містом, коли ти – насправді столиця.