Темп писання поезії і прози – ягоди з одних полів. Пригадую випадок, коли на засіданні Тернопільської обласної організації Спілки письменників романістка Леся Романчук заявила, що вірші «приходять самі» і здебільшого миттєво, а от над твором більшого обсягу треба посидіти. Натомість поет Михайло Левицький зауважив, що вже десять років працює над одним віршем.
У ТЕМПІ ВАЛЬСУ
У літературному процесі є одна безконечна суперечка – майже про фізиків і ліриків. Суперечка, предмет якої нерідко служить ідентифікатором таланту для одних, і не означає нічого для інших. Суперечка про темп авторського писання.
Здебільшого такі дискусії відбуваються у письменницьких кулуарах. Приміром, кажуть, що поет С. пише одного вірша на рік, а поет П. не сходить з дистанції щонайменше тричі на місяць. Є й поодинокі випадки чуда, коли поетка К. йде у поетичний запій і продукує десятки віршів за ніч. Усе, як повелося, індивідуально, але ніхто ж не проти виокремити якісь закономірності між часовими рамками і геніальністю.
Читачеві відомий міф, про те, що поезія – справа юних, що після сорока Муза покидає навіть найстійкіших бійців (цитуючи Ігоря Римарука, «сорок – це сором»), і в кращому випадку віршоване слово трансформується у прозове, а в гіршому – у банальне мовчання. Феномен Артюра Рембо, Михайла Лермонтова, Сергія Єсеніна, ця хвороблива пошесть «померти молодим автором» приховує в собі неабияку небезпеку для самої поезії, оскільки звужує коло тем, яких, за словами безіменного класика, і так небагато – любов і смерть.
А ще так-звана вікова диференціація (дискримінація?), коли «пізній» піїт «ранньому» нібито поступається попри те, що, здавалося б, і техніка вдосконалилася, і образи новіші, і досвіду більше… Злі язики стверджують, що з віком ота невловима метафізична субстанція, душа тексту, іншими словами – поезія – кудись зникає. І найгірше, що доволі часто – це правда.
Інша справа – «виписування» як поступова або раптова втрата спортивної форми і «виписування» як тривале клопітке нарощування поетичних м’язів. Історія літератури знає сотню прикладів першого і майже не фіксує прикладів останнього – от хіба що Тарас Федюк, який в одному інтерв’ю зазначив: «Бог не дає талант назавжди. Він дає поносити. І дивиться: як ти живеш, як розпоряджаєшся тим, що дано, чи працюєш, чи не тринькаєш… Буває, що дає поносити до смерті. А бува, забирає задовго до фізичного кінця. Ходить колишній поет, пише, публікується, отримує ордени, смішить людей. Воістину, якщо Бог хоче покарати, то забирає розум. І талант».
Темп писання поезії і прози – ягоди з одних полів. Пригадую випадок, коли на засіданні Тернопільської обласної організації Спілки письменників романістка Леся Романчук заявила, що вірші «приходять самі» і здебільшого миттєво, а от над твором більшого обсягу треба посидіти. Натомість поет Михайло Левицький зауважив, що вже десять років працює над одним віршем. Так от, у мене теж є вірш, який я почала писати ще в 2006-му в Чернівцях. Вірш, який зазнав сотень редакцій, декілька з яких таки потрапили до друкованих видань. Вірш, який я не змогла знищити, бо в ньому було декілька щемливих для мене моментів. Вірш, який я писала шість років і врешті написала.
Я давно не вірю в поезію як імпульс, не вірю у всі ці романтичні зображення поетів під вербами з блокнотиками в руках. Не вірю в натхненних віршників, які пишуть в автобусах, поїздах, в черзі за чимось. Вірш вимагає тривалої концентрації, а тому поету, як і всім іншим його колегам по перу, необхідне робоче місце – стіл і крісло. І бажано щось для провітрювання голови.
Ну і, звісно, не без власних рецептів творчості. Не знаю, як інші, а я звикла дотримуватися спеціальної творчої стратегії – ні місяця без поетичного рядка. Це і своєрідна самоорганізація, і наповнення, і очищення, і наркотик врешті-решт. Майже за Юрієм Олешею. Майже у темпі вальсу.