Десь близько року Катерина полюбила самоту. Полюбила її тому, бо пізнала людей і цей шалений, гріховний світ, і вони їй просто стали непотрібні. Вони, а з ними — і її наречений Василь.
Боже, Боже! Вона не пожаліла б ніякої жертви, аби тільки вирвати його з партії комуністів, до якої він вступив рік тому. Одна єдина думка билася в її голові: як врятувати Василя.
Катерина живе своїм світом і своїм життям. Коли їй дуже сумно, коли сама не може розігнати чорних хмар терпіння, вона знаходить пораду в молитві. Так, на колінах перед образом Розп’ятого Спасителя застав її Василь. Катерина його не помітила, а він дивився на неї своїми невиспаними очима. Чого дивився? Мав надію, що аж сьогодні може станеться щось, що її переломить, що переконає.
— Катерино! — сказав він. — Прийшов я до тебе останній раз. Або вступиш до нашої партії, або…
— Або що? — перебила його Катерина.
— Або застрілюся! — відповів Василь, дістаючи з кишені пістолет.
— Застрілишся? — перепитала цілком спокійно. — Овва, це зробить кожен боягуз!
Між ними повисла довга мовчанка, яку, нарешті, порушив Василь.
— Що з того, що ти Бога любиш і до Нього молишся, коли ти свого народу не любиш?
— Чому? — запитала вона.
— Бо не бажаєш йому добра, яке хочуть дати комуністи.
— Навпаки, — відповіла Катерина, — хто допомагає комуністам у їх роботі, той зраджує Бога, Церкву і свій народ. То ти, Василю, не любиш своєї Вітчизни і свого народу, коли побратався з комуністами!
— Чому це?
— Бо комуністи використовують людей, гноблять їх та навіть життя позбавляють. Скільки невинних людей вигубили голодомором, тюрмами, Сибіром, розстрілами без суда і слідства!.. Хіба ти не розумієш, що через твій комунізм робиш найчорнішу кривду нашому народові? Ти його зрікаєшся. Замість того, щоб його любити і присвятити йому своє життя, ти добровільно пішов у ярмо фальшивих червоних пророків.
Катерина зітхнула і закашлялася, бо нездужала. Та зараз же промовила:
— Отже, бачиш, Василю, що ти у великому блуді. Не той любить Вітчизну і свій народ, хто Бога покинув, але, навпаки, той, хто любить Бога!
— Який же там патріотизм у Церкві? — запитав Василь.
— Хіба там є якась згадка про любов до Вітчизни і свого народу? Церква тільки проповідує любов вітчизни небесної. Та чи ж ти чула колись бодай одне-однісіньке слово про любов до земної Вітчизни? Чого ж ти, Катерино, вчепилася до тієї церкви, тієї релігії, що й світа поза них не бачиш?
Її знову напав приступ кашлю. Важко віддихуючись, відповіла:
— Коли запитуєш, чи Церква ширить патріотизм, то запитай Того, Хто її заснував. Запитай Ісуса, чи Він любив свою країну. А запитуючи про це Його, чи не відчуваєш (вибач, що так скажу) безличності твого питання? Хіба ж у тім Серці Божому, в якому зійшлися найблагородніші почуття, бракувало місця любові для Вітчизни? О ні, Василю! Полюбив же Спаситель свою рідну землю, ту гарну галилейську країну, розкинену по зелених узгір’ях, серед виноградників і оливкових садів. Полюбив голубе склепіння неба, відбите в кришталевих хвилях райського озера… Полюбив тихий Назарет, де був Його родинний дім, де тридцять років у поті чола працював разом зі своїм опікуном теслею св. Йосифом! Сам Спаситель де народився, там і помер. І хоч наперед знав про Свої муки та смерть, любив свою землю і свій народ, не перенісся туди, де життя було б кращим і легшим. Несучи клич відродження для всього людства, відродження через добро і любов, ширив його, власне, за посередництвом тільки власного свого народу. Він був не тільки Богом, але також і людиною.
А як людина Він неначе вріс всім корінням в землю, де народився. І ніхто інший, тільки Той Богочоловік дав нам приклад любові до свого народу і своєї землі. Та любов Спасителя не замкнулася тільки в рідному краї. Його любов сягала далеко поза межі галилейської країни. Вона обіймала всю землю: води Йордану, поля й ниви урожайної Юдеї, нагі скали і пустині. Він любив свій народ і вмер за нього на хресті. Чи може бути кращий приклад любові до вітчизни і свого народу? Навпаки, не може любити вітчизну і народ той, хто не любить Бога. Бог дав нам Вітчизну і Бог дав нам серце. Тільки Він може нам вказати, як найкраще те серце віддати Вітчизні і народові. Ті Його вказівки — в святій Церкві, в Святому Письмі. Не забувай, що любов до Вітчизни — це праця, злучена з молитвою, а не тільки слова. А в нашому народі якраз навпаки: забагато слів і зовнішніх виявів любові, а замало вчинків.
Отже, як Христос, як Його Церква, так і ми повинні розуміти любов до Вітчизни. У спокійній, щирій молитві, в ревному виконанні християнських обов’язків і в корисній праці шукаймо нашого патріотизму. Любімо рідний край не тільки словом, не лише піснею, не лише гаслами, але й серцем, розумом, загартованою волею і ділом. Пам’ятай, Василю, що Вітчизна — це не лише клапоть землі, це не лише гори, ліси, ріки, озера, села чи міста. Все це — тільки тіло Вітчизни. Душею Вітчизни є народ. Хто його любить, той мусить бажати, щоб він був великим, сильним, могутнім, вірним Богові і добрим до інших людей, наших ближніх. А чи комуністи бажають, щоб наш український народ був сильний і могутній? Чи вони вірні Богові?
…Коли б заблукана планета вдарила в землю, коли б зараз події світу повернули зі своєї дороги назад і почали йти в протилежному напрямку, це відбилося б меншим відгомоном у зболілому серці Василя, аніж Катеринині слова. Її слова здалися йому голосом ангела, що несе підкріплення духа в хвилині найбільших сумнівів. Переображений, підняв він свої заплакані очі і сказав:
— Катерино! Таки твоя правда, я був до цього часу сліпий, я йшов навпомацки в незнане майбутнє, а тепер побачив Правду.
В очах Катерини заблищали сльози радості…