У 50-х роках минулого століття чортківське районне “кегебе”, маючи на строгому обліку всіх репресованих, “запропонувало” мені покинути Україну, бо добре було освідомлене, що я невиправний «нєблагонадєжний». Тож працював я довгі роки шахтарем в Унті. І ось одного року випала мені нагода провести свій відпуск у київському будинку відпочинку “Ворзель”.
Звичайно, я був дуже щасливий, що маю можливість познайомитися із столицею України. Час у “Ворзелі” проходив змістовно і цікаво; єдине, що не сприймалося це те, що екскурсовод водив нас у театри, де вистави йшли виключно російською мовою. А от неприємний осад залишив такий випадок.
Жіночка, з якою нам виділили спільний стіл у їдальні, якось сказала, що тут є ще один чоловік – шахтар з Унти, і що вона нас познайомить. Я з цікавості погодився. Здивуванню моєму не було меж, що одразу ж після знайомства цей росіянин почав просити мене, щоб я розказував усім, яка він хороша людина, відтак почав благати позичити йому 100 рублів. За кожних пару слів він запевняв мене, що через декілька днів обов’язково віддасть. Тож гроші, які беріг на зворотну дорогу, я дав йому. Але збігали дні, а новий друг не поспішав повертати борг. Жіночка, яка нас познайомила, маючи цей випадок на совісті, запропонувала піти з нею до його кімнати. Прийшли і… чергова сказала, що він уже поїхав. Жіночка у розпачі мовила: “Ви, бодай, зустрінетесь із ним в Унті, а як я могла повірити цьому аферисту і теж дати йому гроші…”. Я взяв у неї її адресу і пообіцяв, що обов’язково напишу їй чи буде з того для нас позитивний результат.
Гроші на дорогу вислала мені телеграфом дружина. В Унті я розповів свою пригоду начальству з проханням допомогти. Мені пояснили, що то людина не з простих, що працює він десятником 12-ї шахти, що разом із Брежнєвим їздив на Міжнародну нараду у Гельсінки, і що його дружина в Унті торгує золотими сувенірами. Від почутого я мало не впав. Мені ніяк не вкладалося в голові, що маючи прямі зв’язки з «першою» людиною Союзу, що маючи “золоту” дружину, людина може мати брак в грошах настільки, що їх треба позичати і настільки, щоб їх немала змоги повернути. Та оговтавшись, я зрозумів, що це дійсно офірюга вищої марки, і що саме на таких, але усіх рангів тримався Союз. Такою є й нинішня Росія.
Здавалося б мій випадок – це дрібниця. Але суть від того не міняється. Бо вже вкотре переконалися ми у брехні і жорстокості старшого брата”. Все зводиться до одного: “Не вір Москві!”
Омелян Бабій,
Чортківський район