Темні окуляри, зелений джемпер, чорні потерті джинси… У свої 50 Юрій Іздрик називає себе інфантильним й каже, що всі його попередні книги були тільки засобом для «виписування» й самотерапії. Прозовий досвід знадобився письменнику, аби відчути, що з мовою можна робити все. Тепер представник творчого андеграунду пописує «віршики», що добре «звучать», і хоче покласти їх на музику для сценічного виконання.
Напередодні – учасник VI Академічної дискусії «Г.С.Сковорода – 2012», сьогодні Юрій Іздрик гість творчої майстерні кафедри теорії літератури і компаративістики Інституту філології. Поет, перекладач, есеїст, автор творів фортепіанних концертів і при цьому інженер за освітою розповів про те, як він переосмислив життя у свої 50 років.
“До 45-ти вважав себе і вважався українським письменником-постмодерністом. На це було багато підтверджень – 8 книжок, перекладені 16-ма мовами. Проте немає нічого гіршого, ніж вважати себе письменником. Це жахливо, принизливо”, – як завжди ексцентрично почав свій «майстер-клас» Юрій Іздрик. Вважати себе письменником, переконаний пан Юрій, означає «забути, що ти вільна людина», відчувати постійний обов’язок «сидіти на дурних семінарах», видавати в рік певну кількість книжок. Такі думки, за словами письменника, виникли у нього після доленосної зустрічі з молодим поетом Григорієм Семенчуком: “У свої 20 Григорій набагато серйозніший, ніж я у 50 – досі інфантильний”. Творчих особистостей об’єднало однакове відчуття музики. Юрій Іздрик почав писати тексти для сценічного виконання, і це змінило його ставлення до власного письма – він почав писати «віршики», хоча поетом себе ніколи не вважав. Саме в такій формі художнього слова письменнику комфортно, а «всі попередні книжки були потрібні, щоб виписатися, відчути, що з мовою можна робити все».
Юрій Іздрик прихильник спонтанної віршотворчості, бо “якщо ти будеш міняти слова, підбирати риму – це виглядатиме штучно” (хоча під час написання вірша здається, що пишеш «попсу»). Письменник закликає не стидатися себе, а прислухатися до власного настрою – саме від нього залежить зміст і форма поетичного твору.
Найбільшою цінністю (і це стало запізнілим одкровенням) Юрій Іздрик вважає особисту свободу. Проте мати таку свободу – «це теж обов’язок бути відповідальним, фільтрувати свій базар, але водночас знати, що ти можеш собі дозволити все». Письменник зізнається, що відчуття такої відповідальності йому бракувало, коли він писав першу книгу «Воццек». Це був той випадок, «коли ти пишеш тому, що це єдиний спосіб себе порятувати, зафіксувати в тексті своїх демонів, виписати свої комплекси й перекласти свої проблеми на читачів». Таку «самотерапію» Юрій Іздрик називає спекуляцією.
Одним із найбільших відкриттів для себе Юрій Іздрик вважає фразу «Бог створив людину за своєю подобою». Письменник сприймає її однозначно і переконаний, що «людині нема нічого іншого робити у світі, як відчувати себе богом власного внутрішнього світу». Істинною мотивацією життя пан Юрій називає відчуття моментів справжньої любові й творчості – «лише тоді можна відчути себе живим».
Неоднозначне ставлення письменник має до мистецтва перекладу: “Це переклад не лише з мови на мову, а й з культури на культуру”. Автор твору не може передати однаковий «меседж» всім своїм читачам. Що вже казати про перекладену книгу і її рецепієнта. Тому Юрій Іздрик, з одного боку, негативно ставиться до перекладу як до справи «чистої удачі», а з іншого – вважає, що культурне надбання однієї країни має стати загальнодоступним через вдалі переклади.
Хвилює Юрія Іздрика й виховання художнього смаку у сучасної молоді. Найбільшою помилкою середньої школи письменник вважає «супні освітні набори», які «підсовують» школярам і тим самим не дають розвиватися внутрішньому відчуттю стилю. Смак до літератури не треба виховувати на універсальних зразках, вважає пан Юрій – це дуже інтуїтивно. Найбільше інформації можна передати саме невербальними, непедагогічними способами.
Насамкінець Юрій Іздрик окреслив основні риси його покоління, яке прийнято називати постмодерністським: “З одного боку, ми всі недовчені. Ми виросли у біполярному світі, світі-барикаді. З іншого – цікаво було все змінювати, дізнаватися, що світ насправді не такий”. Письменник з власного досвіду переконаний, що «змінивши свою внутрішню оптику, ти зміниш світ навколо». Ця думка стала лейтмотивом творчої зустрічі з Юрієм Іздриком, а в ширшому контексті – і його життя.
Текст: Анна Мукан
Фото: Валерій Попов. Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка..
