“Всяка праця ідейна мусить бути чиста й моральна, а як вона йде дорогою неморальною, є вона шкідлива і дуже небезпечна для населення.”
Отець Ілля Кливак
Біографічні акценти
Народився отець Кливак у 1880 році в селі Перемилові Гусятинського району в сім’ї селянина-хлібороба. Здобувши духовну освіту, отримав парафію в селі Половці цього ж таки району. Був одружений з простою селянській дівчиною Теклею Чубатою, з якою нажили четверо дітей: дві доньки й два сини. Молодша донька Надія була заміжня за композитором Миколою Колессою.
Вихованець Тернопільської гімназії отець Кливак у 1914 році, під час Першої світової війни, був заарештований як галицький інтелігент і висланий углиб Росії – до Симбірська.
За нез’ясованих обставин отець Кливак опиняється в Одесі. За Української держави очолював у місті греко-католицьку громаду (у 1917-1918-х роках), яку сам по краплинці зібрав і народив до нового життя через Євангеліє. Проводив Богослужіння, опікувався біженцями з Волині, провадив їх до Української школи, наполегливо відшукував серед населення греко-католиків, а також заохочував місцевих мешканців до церкви. Світоч Христової Церкви Митрополит Андей Шептицький високо оцінив і схвалив діяльність отця Іллі за те, шо зібрав достойну греко-католицьку громаду в Одесі.
Після того як на Західних землях вляглась воєнна хурделиця, а Польш,а окупувала Галичину, отець Ілля повертається в рідні краї й отримує парафію в селі Мшанець Теребовлянського повіту.
1
Мабуть, все в цьому світі циклічне й періодично повторюється.
Утративши надію здобути власну державу, галичани знову опинилися під окупацією – тепер уже Польщі. Багато людей знову подались у світи за заробітки. Так, наприклад, у Канаді у 1925 році на заробітках було 200 осіб, а в Німеччині -10…
Як свідчать статистика, у 1929 році на заробітках за океаном перебувало 525 душ!
Від такої розірваності патріархального села став ламатись усталений устрій, розпадалися сім’ї, ширилася статева розпуста. “Ті, що женяться, – писав отець Кливак, – часто розходяться, або й навіть розлучаються, їдучи в Канаду. Залишені жінки, маючи гроші, грішать понад стан і стають розпусницями… Молоде покоління є байдуже до своєї будучності, віри, церкви, вітчизни, бо лише помишляють, якби забавитись, погуляти, покричать і не в’язатись ні з ким і з нічим…”
Чом не сьогоднішня ситуація, коли не лише молоді не хочуть “в’язатися ні з ким і ні з нічим”, і їм байдужа доля України.
Щоб не дати молоді сповзти в безодню бездуховності, отець організовує гуртки “Відродження” та “Самоосвітник”. Перший повів рішучу боротьбу з курінням та пияцтвом. А в “Самоосвітнику” стали вивчати історію та географію рідного краю. Щоб селяни пам’ятали й знали подвиги “славних і світлих людей минувшини”, вирішив отець спорудити пам’ятник на честь полеглих борців за народну справу й за волю України.
Домовившись з фірманами та організувавши всю тодішню сільську молодь, за один день у центрі села насипали символічну могилу. Однак зранку наступного дня в село наїхала поліція і могилу розгорнули, а незабаром на цьому місці поляки спорудили костел.
Та отець не полишив свого задуму. Знаючи, що у братській могилі на сільському цвинтареві поховані січові стрільці, які загинули 10 червня 1919 року в бою за Іванківку, вирішив зробити їхнє поховання могилою-пам’ятником усім борцям за волю України.
У 1937 році з Кобиловолок до Мшанця перебралась польська поліція, комендантом якої був запеклий фанатик на прізвище Яремик. Він організував таємних нишпорок, які доносили про все, об чім говорив отець…
Цього ж року за організацію маніфестації під час Зелених свят священика покарано на велику суму.
Але отець Кливак “відбивається”, не згоджується:
“…покарано мене гривнею 300 злотих за це, що хтось, чи умисно, чи для провокації, вивісив уночі на брамі з смеречини дошку з написом: “Борцям за волю України”, а на цвинтарі таблицю з написом: “Спіть, хлопці, спіть…”
Хоча була на цвинтарі перед тим і в тім часі поліція, і бачила написи, але ані одної, ані другої не усунула, хоча мала час, а чекала аж надійде процесія, все відправиться, і тоді здіймає галас.
Я був цілий час, від рання до походу процесіяльного в полудне, в церкві і відправляв звичайні богослужіння, а мене карають адміністраційно й судово.
Чи є цей вирок і засуд якоюсь антидержавною діяльністю, якщо чин вивішення написи не було мною зділане і мимо мої волі і без мого відома, а знають лише мене і карають безпричинно й безкарно”.
Простімо йому цей “гріх”, що буцім це було “зділане…і без мого відома”, але з такою владою інакше поводитися не можна було…
Чергове покарання від місцевої влади не забарилося, й уже восени цього ж таки 1937 року отця Кливака настигла нова біда. Цього разу його звинуватили в антидержавній провокації під час промови на честь 1 -го листопада:
“1-го листопада 1937 р. я по заупокійнім Богослужінню виголосив дуже річеву католицьку, історично-релігійну, антисоціалістичну антибольшевицьку, антианархістичну антиатеїстичну промову на основі статті католицького часопису “Нова зоря”.
Однак декого разять взагалі слова: “українське” чи “наше рідне” і т. д., а тим більше, що у моїй парохії є багато канадників, котрі надихались духа різних світових “ізмів” і схиляються до тих ідей, котрі перетікають до нас із-за Збруча. З тої рації я був караний староством 500 злотих. Правда, суд окружний у Тарнополі обнизив її до 300 злотих. Та все ж засуд цей є великою для мене несподіванкою і несправедливий. За цю проповідь я повинен був дістати узнання, похвалу, а не кару…”
Як бачимо, з часу встановлення хреста на могилі Січових Стрільців та переїзду в село жандармерії над головою пароха почали згущатися хмари. Отець про це знав і готувався до можливих санкцій з боку світської польської влади.
“Не один раз казав нам, – згадує Володимир Фурик, – що настане такий час, коли поляки чогось йому не подарують і він змушений буде понести кару.
– Тільки я не боюсь їх! Я господар на рідній землі! За неї, рідну, за народ я готовий піти на все…”
Зелені свята 1938 року.
І знову кара! Поглянемо, що ж цього разу жандармерія вкупі з місцевими нишпорками вишукала антидержавного, й звернемось до документа:
“Четвертий засуд Староства в Теребовлі є за це, що в 1938 році на Зелені свята співано на цвинтарі пісню “Боже, вислухай благання”.
Два-три тижні перед тим був день кооперативний на площі в Мшанці, і в програмі пісень, співаних тоді, було подано всі слова згаданої пісні до Староства у Теребовлі й воно тих слів не вичеркнуло. І тую пісню співав хор із Мшанця у дні кооперативнім, а тепер за спів ЦЕЇ самої пісні на цвинтарі в Мшанці покарано мене гривнею 100 злотих…
Підписаний упрашує спинити це політиканство…”
Та замість припинення “політиканства” отцю Кливакові наказують протягом двох тижнів покинути межі повіту. Він ще пробує протестувати. Та це було волання одинокого в пустелі, й отця Кливака, немов небезпечного злочинця, висилають на три роки в сусідню Станіславську область, у село Тисмениця, під суворий нагляд поліції…
“І ось наступила тяжка година прощання з нашим добрим отцем, – згадує Володимир Фурик. – Усе село проводжало його на станцію. Плакали старі й діти, чоловіки й жінки, хлопці та дівчата… Це було щось надзвичайне – зрадила витримка отця, й на його очах також забриніли сльози… Молодь була до того розлючена, що попадись у цю хвилю під руки жандарм чи поляк, то розірвали б на шматки. Коли ж поїзд рушив, то хлопці та дівчата ще далеко бігли за ним – хотілось якомога на довше запам’ятати його світлий образ…”
2
17 вересня 1939 року на наші землі ступили ще одні окупанти.
Повернувся із заслання отець Кливак.
Спочатку його не чіпали, хіба забрали двоє коней і заборонили вчити в школі уроки релігії. Тоді отець наказав дітям приходити на релігію у церкву. Його попередили, аби він цього не робив, оскільки релігія не входить до шкільної програми. Та отець мало звертав уваги на їхній виказ…
Одного разу в церкву, не знімаючи шапки, до того ж разом із собакою зайшов плюгавий з вигляду інспектор шкіл Рибак і почав виганяти дітей. Отець спочатку поставився до нього толерантно. Намагався розтовкмачити невігласові, що тут Божий храм і заходити із собакою і покритою головою не личить. Коли ж у відповідь інспектор став доводити, що Бога нема, отець узяв плюгавця за комір і виштовхав надвір.
Десь через два місяці після цієї сутички до отця прибуло двоє людей у цивільній формі, вони ввічливо попросили поїхати з ними до району й забрати своїх коней, яких буцімто вилучили в нього незаконно…
І поїхав отець, аби більше не повернутися…
Під час слідства на очну ставку до Буданова їздили лише сексоти. Люди, які сказали б енкаведистам добре слово про отця, непотрібні були, й тому на допити отця, окрім нишпорок, нікого не викликали.
З Буданова отця перевезли до Чортківської тюрми-катівні і після чотирьох місяців допитів та тортур побитого, хворого відправили етапом у Середню Азію, де 10 квітня 1942 року в Ташкентській тюрмі він і помер…
Його діяльність і життя були для нас дороговказом на шляху до свободи та незалежності…
Після арешту чоловіка їмость деякий час переховувалась у сусідів, а потім вибралась у Львів до доньки Надії та зятя композитора Колесси.
Старшій донці зі своїм чоловіком та братом Модестом удалося втекти за кордон.
Наймолодший син, маючи батьків характер, також боровся проти поневолювачів, був схоплений та засуджений на двадцять п’ять років. Лише після смерті Сталіна повернувся він до Львова, де працював аптекарем.
У 1994 році у великодню п’ятницю перестало битися і його серце. Подальша доля їмості невідома. Подейкують, що вона переїхала до сестри у Перемилів, де й померла…
3
На довгих п’ятдесят літ заросли стежки дороги до пам’ятного знака січовим стрільцям. І лише у 1990 році завдяки місцевому осередкові руху зігнутий та понівечений більшовиками хрест реставрували й відновили могилу.
На відкриття цього пам’ятника приїхали син отця Кливака Зеновій та зять Микола Колесса.
Відтоді ось уже багато років поспіль на Зелені свята, зразу після відправи в церкві, усім селом ідуть люди до могили віддати дань героям, які погинули за волю України.
Тут у виконанні учасників сільської художньої самодіяльності лунають пісні тих трагічних літ. На імпровізованому мітингу витупають старожили, які пам’ятають отця Кливака, сюди приїздять гості з сусідніх сіл, району й області… Отже, наслідуємо славне починання о. Кливака – виховувати молодь на славних сторінках нашої нелегкої історії на шляху здобуття незалежності.
Данило СИВИЦЬКИЙ.
Пані їмость Текля Кливак з Чубатих (1880-1968) похована на Личаківському цвинтарі в родинному гробівці Філарета Колесси, поле 78. Там само похована її донька Надія.