Розвій будь-якого жанру літератури – явище досить цікаве. І про це можна вдосталь говорити. Але тут необхідно враховувати ряд обставин, без яких тверезомисляча людина не може уявити аналіз видів красного письменства.
І тут, як нам здається, важливим є питання не передати куті меду, а врахувати найголовніше, й насамперед варто, мабуть, повести мову хоча б про наступне. Якщо маємо на увазі прозу (як один з жанрів художньої літератури), то мусимо неодмінно знати, як вона виглядає на світовому тлі. Розуміємо, що такий підхід не всім до вподоби і, ймовірно, висміюватиме фанатів літератури для масового читача.
Проблема полягає ще й в іншому. Якщо на деякий час умовно забути про світовий контекст, то є такі питання. Маємо хоча б для чесності перед собою збагнути, як проза того чи іншого регіону враховує нюанси національної літератури й традиції попередників у цьому краї.
Саме через таку призму хочемо глянути на сучасну прозу Тернопілля. Відчуваємо, що все ж не вдасться позбутися суб’єктивізму. Та великого гріха в цьому не бачимо. Адже схочемо того чи ні, а кожна літературознавча праця має такий наліт, то ж спробуємо по-своєму оцінити те, що нині маємо.
Отже, спочатку про прозу Тернопілля на загальноукраїнському тлі. Звісно, можна сягнути уявою глибини минулих сторіч. Давайте штучно обмежимо себе часовими рамками, зупинившись на двадцятому столітті. Тут, непевне, не можна не згадати про Миколу Хвильового, Григорія Епіка, Григорія Косинку, Аркадія Любченка, Павла Загребельного, Григорія Тютюнника… Не маємо права не згадати і тих, чия творчість робить помітний вплив на учасників, які продовжують плідно працювати. Це – Юрій Мушкетик, Анатолій Дімаров, Роман Іваничук, Василь Захарченко, Володимир Лис, Мирослав Дочинець… Невипадково ставимо три крапки після перерахунку імен, бо списки достойників можна продовжити, залучивши до нього й інші відомі постаті.
Та й місцевий колорит слід враховувати. Бо переконані, що нинішня проза Тернопілля має враховувати творчі уроки Уласа Самчука, Володимира Гжицького, Бориса Харчука, Юрія Покальчука. Як і те, що в галузі прози успішно працюють Теодозія Зарівна, Степан Бабій, Надія Панчук.
Ще одне. Неможливо в одній публікації поговорити про усіх. Та й не бачимо потреби у цьому, бо гадаємо, що слід говорити лише про творчість тих прозаїків, без яких не можна уявити літературну карту Тернопілля. І заради справедливості поведемо мову про них в алфавітному порядку. Бо, як нам здається, інший підхід був би згубним для усіх.
І першим, зрозуміло, постає перед усіма Богдан Бастюк. Поет-лірик і гуморист. А ще – першокласний прозаїк. Не можна сказати інакше, бо останнім часом він все більше тяжіє до цього жанру. Тут, на нашу думку, свою роль відіграє віковий ценз, бо, як мовиться, «літа до суворої прози схиляють». Та не тільки це. Проза є тим універсальним жанром, за допомогою якого можна доступніше розповісти про душевні почування. Звісно, ми не маємо на думці применшувати значення поезії в житті людини, але безсумнівним є те, що через прозу можна оповісти про усе, враховуючи найменші нюанси.
До речі, показовою в цьому плані може бути його «Сопигора». Автор через долю головного героя прагне показати історію нашого краю – складну і суперечливу. Те, що маємо погляд на неї крізь призму поглядів однієї людини, додає творові неповторного шарму. Згодімося, що в цьому щось є. Бо, на жаль, ще не часто маємо справу з творами, які помітно програють без місцевого наголосу.
На відміну від Богдана Бастюка, Леся Галич (Білик) є більш сучасною у тематичних виявах. «Усі дороги ведуть до Риму», «Хочемо раю на землі», «Душа в екзилі» розповідають про непросту долю жінок, яким судилося заробітчанство на чужині. Є багато з того, що вражає. Маємо на увазі увагу до деталей і несподіваність висновків. А ще з’являється нагода поговорити про експресивність письма, за якою чітко видна тяглість до традиції.
Але тяжіння авторки до теми заробітчанства зовсім не означає, що донька незаконно репресованих сталіністами оминає тему національно-визвольних змагань після Другої світової війни. Свого часу на шпальтах одного журналу було надруковано п’єсу «Переступи поріг», яку вона написала разом із чоловіком Леонідом. І її головний герой – колишній повстанець на псевдо «Сокіл».
Ці акценти характерні також для романів, повістей та оповідань Олександра Вільчинського. Проте вони зовсім не подібні до творів попереднього автора. Якщо Богдан Бастюк, наче до живильного джерела, припадає до історії визвольних змагань і бачить у цьому творчу насолоду, то Олександр Вільчинський вдало поєднує історію та сучасність. Скажімо, «Останній герой» і «Криївка» – занурення в часи діяльності УПА. А «Віагра до мера» і «Дерево на карнизі» є більш близькими до нас у часовому вимірі. Від «Суто літературного вбивства» попахує детективщиною у доброму розумінні цього слова.
Вже навіть таке невеличке уточнення дає підстави говорити про різноманітність творчих підходів. Та в даному випадку говоримо про усвідомлення літератором необхідності пошуку шляху до власного вираження думки, яке найбільше приваблює усіх у доробкові Олександра Вільчинського.
Варто, очевидно, детальніше зупинитися на цьому. Уже згадані твори, а також роман «Неврахована жертва», повість «День восьмий», оповідання «Останні лови» та інші твори вказують на певну геометричність письменника. Уважний читач знайде в них і постмодерністські вкраплення. До цього вельми приємного аромату долучимо продуманість сюжету, інтелектуальність, логіку. Між іншим, це й інтригує вже з перших сторінок творів. Але автор не зупиняється на цьому, бо кожен його новий твір є спробою поглиблення манери викладу, що, безумовно, радує.
Коли Олександр Вільчинський лише вряди-годи віддається пригодницькій літературі, то Олексій Волков не приховує того, що йому ця стихія є дуже рідною. Органічність цього явища яскраво бачимо з його романів «Виконавець», «Подорож у безвихідь», «День відбуття», «Амністія для хакера», «Переможець отримає все», окремі з яких отримали перемоги у престижних літературних конкурсах. Тут маємо і гостросюжетну фабулу, і динамізм викладу. Але, на превеликий жаль, героям творів нерідко не вистачає психологізму.
Проведемо один невеличкий експеримент. Порівняємо романи Олексія Волкова і Андрія Кокотюхи. Навіть неозброєним оком можна помітити, що твори першого програють, хоч обоє дотримуються вимог пригодницької літератури.
Якщо вже зайшла мова про пригодницьку літературу і відношення Олексія Волкова, то згадаємо про романи Василя Шкляра. «Ключ», «Елементал» і «Кров кажана» мають у собі певне гостросюжетне начало. Але Олексій Волков, теж маючи його, впевненим кроком крокує за фабулою, а Василь Шкляр, не відступаючи від неї, усе ж більше захоплюється філологічністю письма. Що це дало йому? Та багато! Читачі не тільки захоплюються поетикою слова, а й вишуканим психологізмом деталей. Те ж саме можемо знайти і в творчості Андрія Куркова. Зрештою, можемо зробити і глибшу мандрівку в літературну минувшину, згадавши, приміром, твори Володимира Кашина чи Ігоря Росохватського.
Якщо вже говоримо про прихильне ставлення тернопільських прозаїків до повстанської тематики, то мусимо згадати про автора «Воробіївського пориву» Богдана Грабовського. Нагадаємо, що в цій повісті письменник по-своєму розповів про факти, які мали місце. Хоч про цей твір існують різні думки (нерідко і протилежні), але вже цей факт, як нам здається, є промовистим. Хіба будуть так різноманітно мовити про твір не вартий уваги?
Але Богдан Грабовський – не лише співець правди про непростий період національно-визвольних змагань. Бо його перу належать і твори на сучасну тему. Це повісті «Небезпечно вірити і не вірити», «Одцвітина», «Фігова брость» та оповідання. Після їх перечитування робимо висновок про спостережливість автора і його прагнення передати словом побачене.
Читачі знають Богдана Грабовського як журналіста, який уміє уздріти цікаві факти і вибрати з-поміж них найістотніше. Та водночас мусимо сказати і про таке: в окремих випадках творам вадить зайва публіцистичність. А інколи теплому сприйняттю творів заважають невиправдані поетизми, яких чимало, на превеликий жаль, маємо у книзі «Фігова брость».
«Останній герой» – така назва роману Олександра Вільчинського, яким він здобув перемогу у «Коронації слова». Але так йменується й оповідання молодого кременчанина Юрія Камаєва з його книги «Мед з дікалоном». Та об’єднує їх не лише спільність назви. Два твори є близькими тематично, бо обоє так чи інакше торкаються питань національно-визвольної боротьби. Відголосся цієї теми знаходимо й в інших оповіданнях волинянина.
Варто, мабуть, сказати і про те, що Юрій Камаєв разом з Владиславом Івченком із Сум створив роман «Стовп самодержавства або 12 справ Івана Карповича Підіпригори». Віртуальний твір! Адже історичний детектив (таке визначення заслужив роман) написано в Інтернет-мережі. Цікаве спостереження про це видання висловила у передмові відома письменниця Галина Пагутяк. «… цей роман попри свою бурлескність, карнавальність і розважальність має підводні і підступні течії, здатні розтрощити не один човник стереотипів, що їх намагаються нав’язати нам історики й політологи.»
Досить влучне спостереження знаної літераторки! Воно з усією очевидністю підштовхує до думки, що саме така манера притаманна для письменників-представників молодого покоління. Та не треба, мабуть, дорікати їм за таку манеру письма. Адже суть полягає не у ній, а у сприйнятті читачів. З усією очевидністю можна мовити про непересічність стилю, яке доповнює наші уявлення про початок минулого століття.
Що буде далі? Важко сказати. Адже Юрій Камаєв лише знаходиться на початку творчого шляху. І навіть найсучасніший комп’ютер неспроможний передбачити завтрашній день. Тільки одне можемо із справжністю ствердити: нові твори Юрія Камаєва неодмінно нестимуть у собі новизну, без якої немає літературної справжності. Віриться, що й автор сам прагнутиме до цього.
Знаковим на вищезгаданому фоні виглядає Богдан Мельничук. Хоч для нього є характерним жанрове розмаїття, усе ж більше заслуговують на увагу його новели. І саме вони найбільше говорять про прозове начало у творчості уродженця волинського Тернопілля.
Почнемо з такого твердження. Творчість Богдана Мельничука виникла не на голому місці. З висоти прожитих років можемо ствердити, що він перебуває у силовому полі таких відомих Майстрів слова як Григорій Косинка, Григорій Тютюнник, Володимир Дрозд. Можна називати й інші прізвища, бо в Україні вистачає талантів. То ж важко і відповідально після них сказати щось своє. Особливо тоді, як наголосити, що кожен з них мав індивідуальну манеру письма. Звісно, літератор має повне право художнім словом розповідати про ті чи інші факти із своєї біографії. Щось подібне, приміром, маємо, у оповіданні «Слава» Володимира Дрозда.
Цю паралель проводимо невипадково. Адже це знаходимо і в новелах Богдана Мельничука. Візьмемо для прикладу два його твори – «Подвійна помста. Студентський варіант» та «Зек, вождь і Гарсіа Лорка». На нашу думку, ці новели найяскравіше говорять про усе.
Єдине, чого не вистачає творам, – то (принаймні, нам так здається) та обставина, що автор лише фіксує факти, не намагаючись творчо осмислити їх. Та й мова творів, очевидно, мала б бути не такою сухуватою. І мова зовсім не про відсутність діалектизмів. Без них не бачимо Василя Стефанника і Марка Черемшину. Певний наліт місцевості, де жили, був і у творах Григорія Тютюнника, Євгена Гуцала і Володимира Дрозда. Але написані вони літературною мовою. Та шарму усім додає неповторність описувань, до яких припадають душами. Навіть подумалося, що інколи саме цього не вистачає малій прозі тернополян.
Читачі не можуть байдуже пройти повз прозовий доробок Володимира Погорецького, Володимира (Владислава) Присяжного. Кожен з них – по-своєму оригінальний.
Скажімо, Володимир Погорецький часто-густо в основу своїх оповідей бере епізоди афгано-радянської війни, учасником якої йому довелося бути. Безсумнівним залишається той факт, що такі твори є гранично щирими і вже цим приваблюють до себе. Та все ж існує один нюансик, про який слід повести мову. Поки що мусимо ствердити, що не суміщаються манера розповіді письменника і комерційний успіх. Висловлюємо припущення, що рано чи пізно станеться і, ймовірно, постане твір на зразок роману «Книга забуття» ще одного колишнього афганця Василя Слапчука, про який так багато говорять останнім часом.
Герої новел Володимира (Владислава) Присяжного належать до тих, які своїм єством вросли у подільське село. Це, до речі, стосується як позитивних, так і негативних персонажів. Можна без будь-якого перебільшення сказати, що ці твори – своєрідне відлуння дитинства і юності, як минуле. Мабуть, уже не вперше у цій статті доводиться говорити про життєдайний вплив пережитого на свідомість письменника.
Увага прозаїка до цієї теми захоплює. Але не поспішаймо співати дифірамби такому способу вираження думки, бо приязне ставлення автора до деталей, грає з ним і поганий жарт. Він полягає в тому, що письменник, нехтуючи філігранністю письма, відштовхує від себе читачів, бо вони не мають насолоди захоплюватися вишуканістю стилю
Вважаємо, що будь-які намагання кинути тінь на філологічність письма виглядають незугарною спробою виправдати прихильників несправжності літератури, котрі шукання слова (хіба без неї може бути красне письменство?) сприймають, наче смертельний вирок для них самих.
Дехто, переглянувши ці нотатки, може натякнути, що автори принижують роль жіночої прози місцевого штибу. Та ми зовсім не мали такого наміру. Просто так складаються обставини, що більшість чільних місць належить чоловікам. Але це зовсім не применшує значення прози Марії Балицької і Наталії Волотовської. Тим паче, що ці імена доповнює постать Лесі Романчук, творчість якої справляє благодатний вплив на масового читача, який безперечно полюбив її твори у цьому жанрі.
Виникає цілком закономірне запитання: чим так приваблює проза Лесі Романчук? І за відповіддю на це запитання не треба далеко ходити. Вона – на поверхні. Варто лишень уважно перечитати «Не залишай», «Чотири дороги назустріч», «Гравітація». Промовистим є і той факт, що твори нашої краянки побачили світ у російському перекладі.
Навіть на основі цього можна зробити висновок, що письменниця вже має певну розкрутку. Що за цим? Лесю Романчук відносимо до авторки романів з продовженням. Вони і драматичні за своєю сутністю, й інтригуючі, і зрозумілі (іноді навіть занадто), і алегоричні.
А ще при перечитуванні творів Лесі Романчук приходить на думку згадка, що вона поетка, бо сліди ліричності є дуже помітними у прозі.
Зацікавлює проза Сергія Синюка. І насамперед тому, що автор є різноманітним у тематиці своїх писань, на перший погляд можемо говорити про пригодницькі твори і художню літературу краєзнавчого плану. Та таке означення є напівправдою. Бо уважне перечитування доробку волинянина засвідчує, що іноді вони поєднуються, творячи неповторний сплав дивовижності. Особливо це, на нашу думку, помітно у повісті «Троянда у січкарні».
Між іншим, саме вона, а також повісті «Дорога до джерела», «Медовий місяць Лариси К.» наполегливо підштовхують до думки, що літератор, який шукає себе у краєзнавчому руслі, з часом може «виписатися» у цікавого історичного романіста.
А чому б і не стати на цей шлях після оприлюднення краєзнавчого роману з кількох повістей? Правда, ця дорога не така вже й проста, тут автор повинен сам визначитися. Краєзнавчі потуги, звісно, заслуговують похвали. Але нам видається ліпшим балансування між краєзнавством та історизмом. Тим паче, що в історії літератури вже маємо приклади, коли з’являлися саме такі твори. Скажімо, є ж романи та повісті Євгена Куртяка, Степана Пушика, Віктора Лазарука з чітко вираженим місцевим колоритом. Але ні в кого не повернеться язик начепити на них один з двох ярликів, хоч у цьому немає нічого образливого. Вся справа в тому, що автори (свідомо чи несвідомо) вибрали для себе поєднання.
Було б несправедливістю не згадати ще про один момент. Уже йшлося, що один з романів Лесі Романчук побачив світ у російському перекладі, що, безумовно, свідчить про зростання популярності авторки. Так от. І деякі твори Сергія Синюка інтерпретовані словацькою і польською мовами.
Отже, маємо нагоду поговорити ще й про перекладацтво. Тим паче, що тут не все виглядає так просто. Якщо твори Сергія Синюка інтерпретували інші автори, то Леся Романчук сама виступила у ролі перекладачки. Мабуть, й не підозрювали, що такий крок може викликати певне несприйняття. Ніхто, зрозуміло, не заперечує права авторки на такий вчинок. Але… Нам здається, що можна дуже досконало володіти якоюсь іноземною мовою, але і це не допоможе піднятися до мовленнєвого рівня носія мови. Крім того, нині маємо такий рівень технічного прогресу, що переклад без особливих проблем можна здійснити і на комп’ютері, додавши до цього літературну правку.
Ще одне. Нині багато говоримо про твори для масового читача та елітарну літературу. Не бачимо нічого поганого в тому, що літератори схиляються до того чи іншого сегменту. Та нам здається, що і тут позитивну роль могло б відіграти ненав’язливе поєднання обох течій красного письменства. Можливо, саме це варто взяти на озброєння Сергієві Синюку?
Старається подивувати усіх Петро Сорока, приходячи до поціновувачів художньої літератури. Нещодавно в одному журналі з’явилося «Непроминальне». Якщо врахувати ту обставину, що вони регулярно здійснюють побачення з читачами з 2000-го, то цей твір – 14 у його доробкові. Диву даєшся? Хоч деякі письменники час від часу оприлюднюють свої щоденникові записи (до цього уже звикаємо), але тут є зовсім інше. У багатьох, безсумнівно, може виникнути запитання: що ж спонукає письменника до пошуків у такому непростому жанрі? Та перечитування книг, які потрапляють до нього! Але не варто, очевидно, мовити про звичайнісінький інтерес, характерний для кожного читальника. Відчувається, що Петро Сорока (і це дуже похвально!) бере у руки лише ті книги, які наповнюють душу невидимим світлом відвертості та доброти, що відчувається в інтроверсійних і літературних денниках.
Якщо вони не викликають несприйняття (хоч окремі думки, напевне, можуть народити такі почуття, то інші прозові твори Петра Сороки не є такими однозначними. І в першу чергу це стосується оповідань. Окремі з них («Береза не винна», «Останні лови») можна назвати справжніми шедеврами, бо у них письменник зумів піднятися над фактом й художньо осмислити його. А подекуди («Мент Калян», «Баба Дитинячка») маємо справу із звичайнісінькими замальовками, які нікого не вражають через відсутність осмислення, хоч так багато говорять про спостережливість автора. Ці «одробини» (так літератор іменує свою малу прозу) вказують і на таке. Будь-яке писання може знайти свого читача тільки у випадку поєднання усіх якостей малої прози Петра Сороки, про які уже йшлося.
Та на цих заувагах про прозу ще одного тернополянина ще зарано ставити крапку. Адже він знаний і як повістяр. За останній час ним оприлюднено декілька творів цього жанру. І кожен твір – не подібний на інші вже за своїм визначенням. Це, звісно, не залишилося поза увагою. Та мова – про інше. Приміром, у повісті «Карагач над полігоном» письменник згадує дні служби у війську і тодішні футбольні баталії. Ніхто не заперечує, що це може бути темою твору. Але чи варто у текст твору вплітати оповідання, які уже давно існують самостійно?
Свого часу Василь Тракало дебютував романом «Колонія». Твір належить до об’ємних, бо його текст вміщено аж на 800 сторінках. Та вражає не лише об’єм твору. Бо більше за це приваблює непозірна рельєфність в зображенні персонажів. А ще тяжіння до твору зумовлене людяністю і задушевністю. Та ці властивості роману не відіграли б належної ролі, якби героїв «Колонії» не характеризували почуття здорового глузду і гумору.
Якщо згадка про попередніх авторів зумовлена появою їхніх новел, оповідань, повістей, романів чи денникових записів, то творчість Жанни Юзви-Яськів на цьому фоні виглядає своєрідним феноменом. І вся суть полягає в тому, що це зумовлено жанром, в якому вона виступає. Це – прозові мініатюри. Ми б навіть сказали, що вони – своєрідні вірші у прозі. Тут хочеться згадати про доробок білоруса Владзіміра Арлова у цьому жанрі. Бо зовнішня схожість тут є, але водночас маємо і відмінність. Коли письменник із сусідньої держави робить наголос на поетичності деталей, то наш краянин свідомо обмежує свій творчий простір, розглядаючи факти і долі крізь призму власного світосприймання і відкидаючи поетизми, хоч їхнє існування інколи і виправдане. Ця лапідарність висловлювань дає змогу глибше проникнути в царину людського духу.
Окремі позитивні моменти можна також відшукати в оповіданнях Лесі Балюк, романах Петра Дараманчука, Григорія Шегери і Петра Шпорчука. Жаль тільки, що їхні твори ще не набрали необхідного розголосу. Та часто-густо не вони винуваті у цьому, а непродуманість реклами.
Ці нотатки навряд чи належать до вичерпних. Але безсумнівним є те, що вони окреслили проблему. А певні прогалини зумовлені двома причинами. По-перше, не може задовольнити існуюча система розповсюдження книг. Те, що більшість книгарів переймаються доходами, а не тим, чи надходить до читачів друкована продукція, уже давно перестало бути секретом. А чому б не організувати справу так, аби читачі знали про всі книги, видані в Україні, і вони мали можливість замовити потрібне видання через потужну систему «Книга – поштою». По-друге, прозі Тернопілля чималої шкоди завдає графоманія, яка спритно скористалася з неуваги до себе боку справді талановитих і почала зухвало диктувати свої правила гри. Тепер, зрозуміло, вона розлючена, що її витівки не вдалися, але вимушено намагається зберігати «марку». Й навіть радіє, що ніхто не називає «бяку» «бякою». Та це – тема окремої розмови, яка не за горами.
Є ще один момент, який чомусь замовчуємо. Уже, приміром, згадано, що в доробкові прозаїків Тернопілля є вдалі твори. Та, як не прикро, але мусимо зізнатися, що вони не набрали всеукраїнського розголосу, якщо не рахувати кількох видань за межами Тернополя. Чому ж твори наших краян не набрали такої популярності, як романи Мирослава Дочинця, Василя Слапчука, Володимира Лиса, Івана Корсака? По-перше, звісно, можна говорити про недостатність піару, та, на нашу думку, значно серйознішим, по-друге, є відсутність філософічності у місцевому та загальнолюдському вимірі.
Хоч це і спроможне дещо зіпсувати нашу розмову про сучасну прозу нашого краю, але головним залишається інше. Якщо говоримо про невичерпність жанру, то це є істиною, яка належить до безсумнівних. Принаймні, на це вказують твори авторів, про яких тут йшлося. І заперечувати, мабуть, не варто.
Олег Василишин, Ігор Фарина
м. Кременець – м. Шумськ
11.03.2014.