М’яке світанкове світло дотягнулося навшпиньки до її вікна і уважно поглянуло на неї. Дівчинка відчула його погляд і розплющила очі. Розітерла рештки сну на весиликуватих щоках. (їй саме снилося тепле-тепле літо і ціле велике поле дрібних біленьких ромашок). Потягнулася солодко і враз прокинулася остаточно: висунуті з-під ковдри ноги мовби охопило залізними лещатками холоду.
– Софійко, донечко, вставай! – почула тихе мамине нагадування про початок великого дня. І тут – таки, відлунням маминих слів, відчайдушно заголосила шестимісячна Даринка, змусивши дівчинку забути і вранішній холод нетопленої хати, і сон про літо, і що їй – всього лиш дванадцять років… Вихопила малу з колиски, швиденько згребла вільною рукою мокрі пелюшки й повзунки в тазик з пранням. Сяк-так вмостивши племінницю по хаті: розтопила в грубці,приставила до вогню кашу для малої і картоплю – для батьків. Тоді, мовби при пожежі, пошастала у дворі, на бігу сипнувши зерна курям, линувши відро наготовленою зучора варива поросяті, не забувши порадувати сухим окрайцем вірного друга – пса Кудлая… Зазирнула крізь шибку до світлиці: настінний годинник показував восьму ранку. Дівчинка внесла відро води, нагадувала з пляшечки малу Даринку, підкинула в грубку кілька дубових полін. Спохопившись, що не переклала вчора підручники на вівторок, мерщій кинулася до портфеля і, на ходу кинувши в кишеню яблуко, поспішила до школи. Услід їй жахливо дивилася мати. Жінці, прикутій до ліжка паралічем невимовно шкода було свою молодшеньку, на руках якої тяжкою ношею всього за одне літо лягла сім’я: сама вона після інсульту так і не змогла ходити, Степан, батько Софійки, вже рік хворіє легенями, а старша донька Галина, нагулявши дитинча, ось третій місяць як подалася за своїм «коханням» десь до столиці і не подає звідти жодної звісточки. Тож тепер усеньке господарювання лежить на Софії. А їй же ще з ляльками побавитися, з подружками погуляти! Забулося, бідолашне, не лише про іграшки дитячі, а й про свій вік, бо після школи хвилини вільної не має за всіма клопотами. І рада б допмогти жінка дитині, та хіба ж багато допоможеш, на інвалідному візку пересуваючись… Ото хіба що так-сяк онуку упорає, доки Софійка зі школи прибіжить. Степан же, боячись аби не заразити всіх, майже не виходить із своєї кімнати, та й сам – охлялий, знесилений хворістю, не знати скільки ще й протягне…
До класу Софійка зайшла із дзвінком на урок. «Встигла!» – видихнула полегшено, виймаючи підручника з історії. Розкрила на потрібній сторінці, пробігла по діагоналі очима параграф – відновила почуте від вчителя на минулому уроці. Цього разу її точно питатимуть, бо минулого разу Олена Костянтинівна лише встигла оголосити її прізвище, як продзвенів дзвінок на перерву… Прямо перед її носом на парут впала паперова кулька. Дівчинка розпростала шматки паперу. На ньому, огидно викривляюись, синіли у два рядки слова: «Нечупаро, ти, часом, не з комина вилізла сьогодні?» Позаду чулося приглушене хихикання. Дівчинка зіщулилася, їй хотілося заховатися, зрівнятися з партою, стати невидимою, аби тільки-но припинилися оці насмішки. Дитяче серце рвалося від образи і болю, ридання розпирало груди, а потім якась сила відірвала її від стільця, виштовхнула з-за парти і помчала до дверей. Вже в порожньому закутку під сходами Софійка дала волю сльозам. Якби могла, вона виплакала б тут воднораз і свої образи на однокласників, котрі постійно сміються над її стареньким зношеним платтячком, і свій страх перед вчителем математики, котрий щоразу запевняє, що без додаткових занять у нього їй не бачити «відмінно» за семестр, і свою безпомічність перед заможними однолітками Ангеліною й Світланою, що ненавидять її за те, що вона єдина на весь клас відмінниця… А ще Софія виплакала б свою втому, свої недоспані ночі і біль в руках – від постійного полоскання в криничній воді, бо не з їхніми статками купувати памперси малій Даринці, от і доводиться прати багато…
Дівчинка рвучко повернула голову на дотик: біля неї стояла її класний керівник Віра Григорівна, котра лише минулого року прийшла до них у школу.
– Що це в тебе, Софійко? – торкнулася щоки дівчинки і легенько підштовхнула її до дзеркала біля вікна.
– Ой, це сажа… Дякую Вам, Віро Григорівно! – похапцем витирала чорний мазок і вже здогадувалася, що саме він став причиною злощасної записки. – Це я сьогодні перед виходом з дому дров у грубку підкинула, тож напевне, ненароком там і забруднилася…
– А плакала чому? – вчителька так уважно дивилася на Софію, що їй здалося вона бачить її душу до самісінького дна. Підступні сльози знову вихлюпнулися з очей, і дівчинка не в силах тримати в собі, розповіла Вірі Григорівні все-все: і про хворого татка, який ще недавно був таким дужим і веселим, і про лагідну матір, котра, хоч і не ходяча, проте намагається бодай доб ре слово знайти для нех, для Софії, і дозволяє розпоряджатися її й татовою пенсією, і про маленьку Даринку, котра часто просипається вночі, мокра, і тоді Софія мусить і пелюшки поміняти, і повзунки сухі одягнути, і заколисати її… «Я стоимлоася,: я так стоимлася!» – повторбвала, мов закляття, дівчинка.
Її худенькі плечі здригалися в риданнях. У волосссі, зв’язаному жмутиком на потилиці, заплуталася пір’їнка, рукав кофтинки закотився, а з-під нього визирало тоненьке зап’ястя і перев’язане червоною ниткою «від ячменю». Вчителька перевела погляд на вище: руки дівчинки, з огрубілими почервонілими пальцями нагадали Вірі Григорівні руки її матері, котра важко працювала увесь вік і виростила їх, п’ятьох, сама…
Софійка прикрила своїми долонями лице, а Вірі Григорівні здилося, що це її покійна мама затулила дитину від болю. Стисло боляче від згадки про матір серце. Дитячі – не дитячі вже! – руки докором відбилися у свідомості, викликавши гнів на саму себе: ну, як же раніше вона ць ого не знала?
Другою хвилею докору став розказаний вчителькою історії епізод з уроку: коли Софія вибігла за двері, однокласники дружно охарактеризували дівчинку якнайгірше: чи не щодня запізнюється на уроки, ні з ким не спілкується, на шкільні свята не ходить, приходить до школи одягнена абияк, зачіски ніколи не зробить, а сьогодні навіть із сажею на обличчі прийшла. Особилво в’їдливу характеристику давали хлопці з компанії Ангеліни та Світлани: Вадим так картинно зобразив напівсонну Софію, що увесь клас реготав. «Звідки, ну, звідки в дітей стільки ненависті до ровесника?» – не могла зрозуміти вчитель розповідаючи все класному керівнику.
…Днів через два біля її подвір’я зупинилося авто. Софійка саме годувала курей і визирнула з хлівчика на шум: може, нарешті сестра якимись вітрами повернулася додому. Знітилася, впізнавши серед жінок, що заходили у двір, Віру Григорівну. У добротно одягнених тьотях розгледіла матерів Ангеліни та Вадима.
– Не запросиш до хати? – удавано-весело мовила вчителька, вловивши стривожений погляд дівчини.
– Та… заходьте, чого там! Не роззувайтеся… – поспішила відчинити перед несподіваними відвідувачами двері…
Вже опісля: вдома, мати Вадима зі сльозами на очах розповідатиме:
– Щоб так жили в наш час, я ще не бачила. Бідність така, що кричати хочеться! У хаті – жодного килима на стіні, на підлозі – домоткані доріжки, меблі ще з радянських часів, стіни хоч і побілені, але ж глиною! Батько фактично при смерті, мати – інвалід, дитина – зовсім мала. Правда, чистенько в хаті, прибрано, і їсти щось там наварено – і все це на одній Софії! Які ви в мене, діти, щасливі, що маєте що їсти-пити, одягнути-взути і не думаєте що, де воно береться! Я ж, як побачила, у чому Софія взута до школи ходить… А платтячко формене вже штопане-перештопане! Зате уроки ще встигає вивчити… Та з таких дітей ще дорослим приклад брати треба!
– Ти нічого не хочеш мені розповісти про свою однокласницю Софію? – того ж вечяора запитала мама Ангеліну.
– Та що там розповідати по ту нечупару? – засміялася Ангеліна. – Уяви, мам, прибіжить, захекана, на урок, і ще не встигне всістися, а вже руку тягне, до дошки проситься. Вийде, а сама – мов бомж, смішно дивитися!
– Знаєш, а я була б щасливою мати таку доньку, як вона, – ошелешила своєю відповіддю мати і зачинилася у своїй кімнаті.
Вранці другого дня біля парти Вадима зібрався чи не увесь клас. Усі слухали хлопця, потім емоційно обговорювали почуте аж до початку уроків. Цього разу Софія запізнилася на цілий урок: мамі стало зле, довелося бігти до сусідів, тоді – в аптеку. Дівчинка переступила поріг класу, і зацьковано озираючись, шугнула за свою парту, Проте, всупереч її очікуванням, клас мовчав. На уроці, коли виявилося, що вона забула вдома лінійку, їй простягнули свої водночас Мишко, Олена і Дмитро, немало здивувавши своєю поведінкою. А на перерві, як тільки-но математик залишив клас, Вадим підійшов до Софії.
– Ти пробач нам – втупивши погляд у свої кросівки, мовив хлопець. – Ми ж зовсім ніхто не знав, що ти так живеш… Ми ж думали… Ти ж нічого нам не говорила… – підлітку, здавалося, забракло не лише слів, а й повітря. – Одним словом, пробач, якщо можеш… – і, підвівши голову, до класу: – А якщо хтось зачепить її, матиме справу зі мною!
Ця історія– реальна, її героїня – мешканка нашого міста. Події, що трапилися в її житті – невигадані. Я лише опустила у розповіді одну деталь: дитина, на плечі якої лягли свого часу надзвичайно важкі «дорослі» труднощі, була близькою до того, щоб накласти на себе руки, доведена до відчаю зневагою однокласників. І лише своєчасне втручання класного керівника повернуло події в кращий бік.
Нині Софія (ім’я змінене з етичних міркувань) заміжня. Шлюб вдалий. Має свою квартиру, машину. З однокласниками підтримує гарні стосунки. Шкода лиш, що далеко не кожна подібна історія має такий хепі-енд. Та радує і те, що урок людяності отримав цілий клас. Сподіваюся щиро – на все життя.
Леся Гудзь.