У статті Ніни Васильченко-Каверіної розкривається особлива драматична тональність Стусового сприйняття проблеми ,,Сізіфової праці”, заснованої на органічному злитті історичного мислення зі справді новаторським розумінням сучасних завдань світової поезії.
Проблема ,,Сізіфової праці” у поетичній творчості Василя Стуса
Відношення В. Стуса до проблеми ,,Сізіфової праці” – багатоаспектне, різнопланове, воно включає низку часткових сентенцій, які вимагають як теоретичного осмислення, так й інтерпретаційного розв’язання на рівні опису відповідних літературознавчих явищ і процесів. У цій статті зупинимося лише на найбагатших поетичних джерелах, які, сказати б, лежать на поверхні й потребують ґрунтовного вивчення з огляду на їх важливість у літературі в цілому. Варто зауважити, що у творчості В. Стуса більшість дослідників відзначають навдивовижу міцне й органічне злиття історичного мислення зі справді новаторським розумінням сучасних завдань світової поезії. Зокрема, у художньому світі письменника, представленому низкою поетичних творів – ,,Вміння бути циніком”, ,,Наді мною синє віко неба”, ,,Невідомо-де, і що, і звідки”, ,,Який бездонний цей горішній сон!”, ,,Безмежністю вивищена до неба”, ,,Не заворожиш світ очима” та інших, у міжсистемних взаєминах міфотворчості, філософії, музики та літератури витворюється особлива драматична тональність Стусового сприйняття проблеми ,,Сізіфової праці”. На сподівання ,,реальних наслідків од роботи в майже нереальних умовах” [18, с. 261] одна з перших проливає світло в післямові до 6-го тому М. Коцюбинська. Дослідниця застановлюється на міркуваннях Стуса про специфіку ,,нашої духовності” [19, с. 227-228], завдяки якій висвічуються як наші вади, так і наші достойності. Характерно, що рядки народної пісні ,,Візьми, мати, піску жменю, / посій його на каменю, / а як пісок житом зійде…” [18, с. 228], які В. Стус використовує у праці про Тичину щодо свідчень проблеми ,,Сізіфової праці”, отримують нове смислове наповнення у його поезії ,,Наді мною синє віко неба”, де категорія ,,абсурду” як вихідний принцип екзистенції виражається у словах:
Досить.
Бо немає стерпу. Твій кінець
умовляє, научає, просить:
згинь, коли спромога. Хай їм грець
тим літам, що будуть непрожиті.
То ж бери собі останній шлюб,
бо не зійде на каменю жито
і сухий не розів’ється дуб [16, с. 52].
На думку С. Мишанича, міфологія цікавить поета ,,як джерело ідей, як матеріал до запліднення поетичної уяви” [9, 41]. І хоча дослідник не веде мову про Сізіфів труд, однак на інших прикладах переконливо мовить про те, що ,,міфологічні елементи в творчості В. Стуса інтерферовані і мають лиш формальну подібність до фольклорного міфологізму” [9, с. 71]. До того ж, міфологічні архетипи поет сприймає через фольклор, цим самим залучаючи їх до власної творчості ,,як елементи ,,самособоюнаповнення”, як вияв національної культурної спадщини” [-//-]. Василь Стус керується осягненням, що джерела витримки – у самій людині, в її метафізичній волі. Як лейтмотив спротиву тогочасному упокоренню та сірості маси звучить присвята Аллі Горській ,,Безмежністю вивищений до неба”, в якій слова народної пісні переплавляються в нові сентенції сприйняття:
Ті душі, наче вивітрені гори,
і каменем лежать, і тяжко вірять:
колись пісок, уже занадто мертвий,
прокинеться – і житом, і зелом… [17, с. 97].
Як бачимо, Стус не застановлюється на живописанні баченого, його біль обертається на сарказм. І тоді на поетичні полотна митця падають відблиски фантасмагоричних візій-гротесків. Виростає вершина трагізму – підступне вбивство Алли Горської ,,у Василькові” [1, с. 217], цвинтар за Києвом у Берковцях, який, за словами Олексія Зарецького, ,,скидався на пустир за містом” [1, с. 141], адажовий мембран від пісні довгої й трагічної, ,,як життя” [7, с. 196] ,,Ой на горі вогонь горить”, погребальний спів фольклорного хору під керівництвом Леопольда Ященка ,,А камінь той не зрушиться” [1, с. 146], розкручення слідчими органами єдиної підставної версії злочину…
На віддалі часу бачимо, що той камінь, який обростає подіями, не просто зрушується, він скочується з піку ,,німотного протрухлого материка”. Однак ота глиба подій набуває обертів не залякування, а спротиву, що луною тягнеться у поезії В. Стуса:
Хай роки б’ють по голові,
а ти співай своєї,
що й мертві, ми такі живі
і живемо для неї.
Хоч як нас не збавляє лють
і світова навала,
але брати все йдуть та йдуть,
щоб свічка не згасала.
Іще німує материк,
прищухли корогвами
тополі тихі. Їхній крик
аж топиться піснями.
І ми, неначе шпичаки,
неначе пні згорілі,
свої збавляємо роки,
там, де найбільш при ділі [17, с. 89].
Манера письма В. Стуса струнить безпосередньою щирістю, що граничить зі спротивом ,,виінакшення”. У творах такого штибу відсвічений смисл людського існування, а логічні гіпотетичні конструкції позначені природним ритмом думання творчої особистості. Розглянемо з цієї точки зору текст, в якому органічно сполучаються пізнавальні й естетичні приписи В. Стуса щодо тодішніх подій: ,,А все немудре! Ця розлука душ, / споріднених на всі віки і віки, / але не чути погребальних учт, / аби спізнати, що рівновеликі / оці зусилля єдності – з обох / найдальших окриків […] Та з вікових терпінь / гора зростає – і глибока синь / знімає зморшки довгої зажури, / і хай тут пахне ладаном – дарма, / і хай тут пахне смертю, та дорога – / і найсправжніша – вільна. Бо ж до Бога / ми зносимось бажаннями двома [15, с. 115].
Не дивно й те, що у тональності збірки ,,Веселий цвинтар”, куди увійшли вже згадувані твори початку 1970-х років, Михайлина Коцюбинська вбачає ,,спротив цвинтарному настрою, кпини з нього, адже абсурдність – то вже знак нетривкості, минущості” [5, с. 164]. Цікаво, що у передмові до поетичних творів В. Стуса, дослідниця виозначує аж три основні тональності збірки: ,,Крім провідної, ключової гротесково-іронічної, крім сумовито-похмурої, як віддзеркалення безвиході, — тональність світлого спокою, вистражданої розважливості” [13, с. 26]. Отой контраст з першими двома тональностями, як не дивно, плекає єдність. Цей контрапункт не дає настроям ,,відчаю, безнадії, приреченості виродитися в істерику, гротесковій химерії – в холодну гру, позбавлену будь-якого змісту, вносить щемку тривожну ноту в умиротвореність поетових спогадів і рефлексів” [13, с. 27]. Отаке розпізнавання буреломних істин, згідно з ,,Міфом про Сізіфа” А. Камю, утихомирює щем серця, як тільки індивід розпізнає їх, бо ж ,,В самом конце долгих усилий, измеряемых пространством без неба над головой и временем без глубины, цель достигнута…” [6, с. 481]. І тому-то так пригісне повернення-звертання В. Стуса до себе самого, виявлене спершу в ,,Часі творчості”, а перегодом і в ,,Палімпсестах”:
Голодна, як проруб,
тропа вертикальна
не видертись нею
ні кроком ні оком
ні рухом ні духом
ні тілом зболілим
ні горлом скривілим
од крику – владико,
піднось мене вгору,
бо хочу – померти!
Та й як перебути –
ці гони чекання
пониззя безодні
цей паверх терпіння
цю муку прелюту
дай, Господи, – вмерти! [16, с. 71].
Віршовий струмінь твору озвучує одну з мінорних струмувань світотвору Стуса – продирання крізь соцреалістичні ґрати завдяки поетичній ,,вібрації варіантів” (Г. Грабович). І та оригінальна їх контамінація, пов’язана з безперервною загрозою зникнення або знищення написаного, спонукає Стуса сприймати ,,цей сізіфів труд як свій обов’язок” [11, с. 28]. Суголосністю ятрять слова Є. Сверстюка, який мовить про страшну війну винищення інакомислячих, творча індивідуальність яких помічена ,,безперспективністю праці Сізіфа”. Однак завдяки цьому ж історична пам’ять збагачується, ,,як чорна земля збагачується таємницею зерна, що має умерти, щоб дати плід” [12, с. 51]. Оце твердження як не можна краще співзвучне Стусовому ,,Не заворожиш світ очима”, де зерна піску й жита потрактовуються, як:
Мізерні зерна – то й отрутні.
А круглі зерна – не тобі
ронити в землю. Посівальник –
не ти. У півдуги – посів
пісень весільних і печальних,
пісень потворства і краси.
І станеш голосом без тіла,
і станеш горлом – без грудей.
Тобі рільничим бути хтілося
даремно. Не в’орався в день [14, с. 74].
Однак, полотно В. Зарецького ,,Орач” 1990 р. об’ємом 110х80, виставлене в музеї літератури до 40-річчя від дня загибелі А. Горської символізує, що Стус таки рільничий ,,українського відродження”, який не просто ,,в’орався в день”, а тайфуном увірвався у час ,,творення політичних міфів XX століття” [8, с. 21]. В унісон цим словам звучать і літературознавчі візії Б. Рубчака, який вбачає в постаті Стуса силу надзвичайної індивідуальності: ,,В самій оцій силі поетового обличчя помітний тонкий, несамовито зосереджений смуток – смуток сівача, що зупинився серед ріллі і слухає далеку пісню дівчини або й відлуння власної пісні в душі, що її ніхто ніколи не співатиме” [3, с. 315]. У вінок отих роздумів уплітаються й спонуки буковинського поета В. Вознюка: ,,Тут кожному своє зерно / у пам’ять предки засівали, / щоб не вростало в п’єдестали, / щоб колосом звелось воно” [4, с. 46].
Розуміння абсурдності заради виявлення волі прийшло до Стуса ще під час напрацювань дисертації ,,Джерела емоційності поетичного твору” (на основі ,,густої” прози Хемінгуея, Толстого, Камю, Стефаника та Пруста). Уже в обертонах осмислення філософського трактату А. Камю ,,Міф про Сізіфа”, сюжети якого обертаються навколо окремої людини та її відносин з навколишнім соціальним і природним світом, зроджується твір ,,Невідомо – де, і що, і звідки”, в якому тема Сізіфа лейтмотивом звучить як напучування:
Піднімай же камінь, як оклунок,
на горбатий щовб. І на важкий.
Упадеш – і підведешся. Камінь
завеликий – завеликих сил
потребує. Крижами, руками,
чи бодай знесиленням – знеси.
Камінь той на гору. Крутояром
стежка. Впав – підвівся і гайда.
І стреми покори як покари,
бо покара більше – не біда,
але щастя, радісна покута.
Спокутуй надії, наче гріх.
Дуже слизько (бути чи не бути).
Дуже слізний гір щербатий сміх [14, с. 221-222].
Дотичні нашому дослідженню й розмисли В. Полюги про абсурд і бунт як ,,вірність самому собі” у філософії Василя Стуса й Альберта Камю” [10, с. ], Л. Багацької, яка йменує поета Сізіфом ,,у творчості й житті” [2, с. 12]. Не можна не зауважити й розмисли Лариси Донченко, яка у статті ,,Модуси наближень: Василь Стус і Валерій Шевчук”, порівнює поета з Сізіфом у підніманні важкого каменя своєї Долі, (хоч життя спадало в ,,паділ”). Вона вважає спонукою до руху вгору рідкісне і дивовижне поєднання в таланті поета ,,глибокого аналітичного розуму і осяйної інтуїції. А талант, – як зауважує науковець – це спрага повнокровного буття і вищої справедливості” (З матеріалів II Всеукраїнської наукової конференції ,,Василь Стус в контексті європейської літератури, www stus.kiev.ue). Леся Медведєва, аналізуючи філософію та естетику опору шістдесятих років, покарання Сізіфа ,,споконвічно котити камінь” потрактовує цитацією з 6-го видання ,,Філософського словника” за ред. І. Фролова, коли ,,не витримуючи таких тортур, людина ,,бунтує”, прагне стихійно знайти вихід зі свого ,,сізіфового становища” [8, с. 20]. Як бачимо, такі розмисли вкотре потверджують важливість висвітлення проблеми змісту людського життя, історії, індивідуального існування. Бо ж оте розуміння ,,героїчного песимізму” А. Камю щодо рутинного викочування на гору каменя, вмотивоване завдяки характерній волі людини, як не можна краще оприявнюється у творчості Стуса:
Вміння бути циніком
дається і без зусиль.
Бути людиною –
дертися по вертикальній стіні.
Сізіфова робота.
Звичайне глупство. Кому то вдавалось –
дертися по вертикальній стіні” [14, с. 143].
Так В. Стус пише у 1971 році. Однак, зважаючи на обставини наступних років, уже в іншому ключі він записує сентенції щодо власної долі вже у застінках неволі:
Росте гора, і доли утікають,
і небо ближчає, і зорі все колючіші.
Відвирували сині водограї,
і відспівали придніпрові кручі.
Росте гора і репається діл,
та тягнеться дорога за ногами.
Нарешті – скоро стрінуся з богами;
ти там, причале мій. І там – приділ [15, с. 86].
Кожний поетичний крок такого ,,самопроминання” дозволяє Стусу ,,дивитись душею, вкрай ізвомпленою” [15 с. 10] на протипотік часу, який ,,запраг гори, як горя, – / без світу, спогадів і навіть снів [15, с. 107]. Проглядання проблеми внутрішнім зором у поета непомильне. Уже в ,,Палімпсестах”, які Д. Стус означив як ,,густий змістовно, дещо засухий емоційно, вистояний текст мужа, який давно перейшов потребу переплавляти в текст надміру індивідуальні враження чи емоції”, знаходимо:
Прямо в ребра.
Наколовши на лезо крик.
Ти ж бо еру
глибше серця беріг.
Ти ж бо завше.
Ти ж бо – вчора, і днесь, і вік
змалку замкнений
на замок чоловік
ліз на гору
і валунний камінь волік.
Ти ж бо вчора,
ти ж бо днесь, і назавтра, й вік.
Ти ж самому,
сам собі оновлення день
встановив. А відомо – де він?
Ти ж бо зранку,
до світ-сонця будив себе,
ти ж бо змалку,
ніби сопка, кадився.
Димом лисячим
рудуватим – пропахся весь.
Сопки висяться
завтра, вчора, повік і днесь.
Догоряю
з ніг до скручених брів – горю
і провалююсь з грюкотом –
догоряю.
Не впізнати,
не впіймати себе тепер.
Мало – знати:
зараз – ачи живеш, чи вмер.
Зорі гостро торкнуть долонь.
Голова запалає.
Серце в скронях –
ніби куля в стволі – волає [17, с. 214-215].
Звертаючи увагу на окремі моменти, що зачіпають нашу проблему, у своєрідному обрамленні з ,,руху Сізіфа”, проглядаємо метафізику Буття поета. Його погляди розвиваються, коли віра в самопочезання забороняється, і стає ясно, що індивідуума чекає знищення, абсолютне ніщо. Оте струмування думки поетично трансформується, підноситься до рівня вагомих узагальнень і гучить у палімпсестних ,,Не поспішай. Хай осінь і не жде”, вмотивовуючи таке діткле попереднім висновкам: ,,Не поспішай. Схились до того пня, / котрий на пагорбі, як гриб, чорніє./ І пригадай, збагнувши навмання, / що довгий вік твій досі струменіє, / хоч упокорилася течія / твоїх бажань, твоїх волань забутих. / О Господи, не видно і не чути, / де та межа – чужа ачи твоя. / Підгусклий не колотиться ставок, / та не спіши проставити бемолі / на це опале листя, віти голі, / на безоглядний час, потік і крок” [16, с. 166]. Отой ,,поетичний потік” В. Стуса, переблиски якого ,,спалахують і осявають свідомість” (В. Іванисенко), вишумовує начала світоцентричного чуття поета, його самопочезання щодо переходу в нову якість сприйняття. Таким чином поетичні образи збагачуються не просто своєю зовнішньою структурою, але й внутрішнім змістом, що, звичайно ж, проливається у писанні:
Ріка життя уже тече повз мене.
І жди-не-жди, і скільки не чекай –
та оббігає течія шалена
забуту гору і забутий гай.
Окремо світ: синіє стьожка болю.
Окремо ти – зчорнілий, наче пень.
Забутий краю, я начувся вволю
твоїх жалів, твоїх плачів-пісень.
Минають роки – їх не зупинити,
і ти – сторч головою – мчиш услід,
бо доля ще не закінчила спити.
Проте не згине твій козацький рід! [16, с. 173].
І отой образ ,,гори” Стус інтуїтивно трансформує на себе: ,,Ніч осідала і влягалась падолом. / А я горою брався до світів. / Минуле в грудях гупало ковадлом, / ще захід сонця з-за плечей бринів, / ще білі руки сновигали з теміні, / ще зболені ламалися уста…” [16, с. 167]. Як бачимо, такі зрілі ,,самопроминання” (вислів В. Стуса) прийнятні для поета, бо він оте відчуває у яріючій дії до саморегуляції, її розвитку й удосконалення.
Отака потужна самоідентифікація щодо філософського трактату, пісенного тексту, усвідомлення витоків перемоги над абсурдом обставин у глибинах власного духу збираються в означення, що все людське має своє людське походження. І оте самоусвідомлення продукуючого руху вгору й спонукає В. Стуса до транспонування поетичної тональності:
Це, припізніла молодосте, ти
спроваджуєш мене на дикі кручі.
Збираються над головою тучі,
відстрашливої повні ліпоти.
І я дерусь – з щовба на щовб – увись,
куди мої дороги простяглись,
куди мене веде вельможний порив,
не відаючи втоми, ні покори.
Так, як було в забутому КОЛИСЬ.
Це, припізніла молодосте, ти.
Це я себе вертаю – скільки змоги
зближаючись до древньої дороги,
де дерева чорніють, як хрести [16, с. 187].
Одержані попередні результати з усією очевидністю підкреслюють істинність розмислів про те, що нести хрест громадянських чеснот – не що інше, як відтворювати ускладнену взаємодія індивіда з людьми, космосом, світом, спільнотою, собою. І тут неабияку роль відіграє надія на ,,духовну стійкість людини, її здатність самовідроджуватися” [7, с. 105]. Немало важить і осягнення поліфонності і панорамності Стусової дійсності. Як бачимо, у такому ключі систематичне пізнання біографії та поетичної спадщини одного з ,,найконтроверсійніших” (О. Дворко) поетів сьогодення таки уможливлює заглиблення у його модерні естетично-мистецькі і літературно-критичні концепції, які й визначають обличчя української літератури у контексті світового письменства.
Література
- Алла Горська: Червона тінь калини: Листи, спогади, статті / Упоряд. і ред. О. Зарецький і М. Маричевський. – К.: Спалах ЛТД, 1996. – 240 с.
- Багацька Л. Сізіф у творчості й житті // Літ. Україна. – 9 лютого. – 2012. – С. 12.
- Василь Стус в житті, спогадах і оцінках сучасників / Упоряд. і ред. О. Зінкевич, М. Француженко. – Балтимор-Торонто: Смолоскип, 1987. – 463 с.
- Вознюк В. Між мовчанням і словом: Поезія. Спогади. Дорожні есеї. Проза. – Чернівці: Книги – XXI, – 416 с.
- Історія української літератури XX століття: У 2 кн. – Кн. 2: Друга половина XX ст. / За ред. В. Г. Дончика. – К.: Либідь, 1998. – 456 с.
- Камю А. Посторонний [текст]. Чума. Падение. Миф о Сизифе. Пьесы. Из ,,записних книжок” (1935-1959): [сборник]. – М.: АСТ: Хранитель, 2008. – 755 с.
- Коцюбинська М. Книга споминів. – К.: Акта, 2006. – 287 с.
- Медведєва Л. Віктор Зарецький. Митець, рокований добою. – К.: Оранта, 2006. – 432 с.
- Мишанич С. Народнопоетична стихія в творчості Василя Стуса // Мишанич С. Фольклористичні та літературознавчі праці: у 2 т. – Донецьк : Донецький національний університет, 2003. – Т. 2. – С. 30-95.
- Полюга В. Абсурд і бунт як ,,вірність самому собі” у філософії Василя Стуса і Альберта Камю // Практична філософія. – 2012. – № 2. – С. 69-75.
- Самототожність письменника. До методології сучасного літературознавства: Колективна монографія / Відп. ред. Г. М. Сивокінь. – К.: СП ,,Укр. книга”, 1999. – 160 с.
- Сверстюк Є. Не мир, а меч: Есеї. – Луцьк: ВМА ,,Терен”, 2008. – 500 с.
- Стус В. Твори: У 6 т., 9 кн. – Т. 1. – Кн. 1. – Львів: Просвіта, 1994. – 431 с.
- Стус В. Твори: У 6 т., 9 кн. – Т. 1. – Кн. 2. – Львів: Просвіта, 1994. 302 с.
- Стус В. Твори: У 6 т., 9 кн. – Т. 2 – Львів: Просвіта, 1995. – 429 с.
- Стус В. Твори: У 6 т., 9 кн. – Т. 3. – Кн. 1. – Львів: Просвіта, 1999. – 486 с.
- Стус В. Твори: У 6 т., 9 кн. – Т. 3. – Кн. 2. – Львів: Просвіта, 1999. – 495 с.
- Стус В. Твори: У 6 т., 9 кн. – Т. 4. – Львів: Просвіта, 1994. – 544 с.
Стус В. Твори: У 6 т., 9 кн. – Т. 6 (додатковий). – Кн. 2. – Львів: Просвіта, 1997. – 262 с.