Думаючи про це, поговоримо про формалістичні пошуки Олега Гончаренка. Дуже вадливим вважаю той момент, що при написанні буриме поет використовує ті літературні форми, якими здебільшого послуговувалися творці рим для нього.
Душа поета занурилась у пошуки
Олег Гончаренко. Буремні буриме свободи. Антологія сердечних відлунь: поезія. – Мелітополь: Видавничо-поліграфічний центр «Люкс». 2014. – 136 с.
Якщо оцінювати українську лірику останніх десятиріч, то можна звернути увагу на один момент. Одні поети упродовж усього творчого життя розробляють одну і ту ж тематику чи форму, постійно поглиблюючи їх, а другі не уявляють себе без експериментаторства. Кожна з цих течій має своїх поціновувачів серед письмаків. Та свідомо не називатиму їх, бо перелік імен вийшов би чималим. Наголошу лишень на одному: до тих, хто шукає себе у чомусь незвичайному, належить і Олег Гончаренко з Мелітополя Запорізької області, який недавно прийшов до громади з новою книгою віршів «Буремні буриме свободи».
Вона, звісно, потребує окремої розмови. І саме в тому ракурсі, про який уже йшла мова. Але перед тим, як приступити до неї, змушений дати декілька пояснень. По-перше, чимало читачів ламатимуть голови: а що ж означає оте таємниче слово «буриме»? Коли говорити про це коротко, то мається на увазі написання віршів на задані рими. Версифікатор у післямові до книги сам зізнається, що це було нелегко, але віршував з насолодою і висловив віру в якість своєї праці.
Таки недарма трудився. Мабуть, без перебільшення слід сказати, що віршотворцеві вдалося здійснити справжній творчий подвиг. Адже не кожен літератор може за короткий відрізок часу створити понад 600 буриме, не вдаючись до банального римоплетення.
По-друге, не тільки «Буремні буриме свободи» вказують на тяжіння автора до експериментаторства. Складається враження, що воно вселилося у його кров й весь час нагадує про себе. Наведу тільки два приклади. Свого часу Олег Гончарнеко випустив книгу «Катрени оголошених катрин», зібравши під однією обкладинкою понад 400 віршів, навіяних бентежним живописом народного художника України Івана Марчука. Про рівень версифікаторства свідчить хоча б той факт, що видання номінувалися на Шевченківську премію. Є безперечним те, що факт зацікавлює. Але він не був би таким вражаючим, якщо не згадати ще про одну обставину. В нашій літературі «Катрени оголошених катрин», здається є чи не першим випадком того, під однією обкладинкою зібрано стільки віршів одного поета про твори одного художника. Адже досі шанувальники красного письменства мали можливість знайомитися з окремими поетичними присвятами Іванові Марчуку, котрі написали Д. Павличко, І. Калинець, О. Забужко, Д. Чередниченко, І. Римарук, Ю. Гудзь, Т. Унгурян та інші версифікатори.
Елементи своєрідності має і збірка «Від Емінеску… до себе». Згадаємо хоча б про таке. В попередній книзі зібрані лише оригінальні вірші, які створені під впливом споглядання полотен одного художника. А цю сформували і власні поезії, і переклади. Коли порівняти обидва видання, то стає очевидним, що поетика є різною. Але водночас в обох випадках є і те, що об’єднує. Маю на увазі стиль письма. Це дивовижно! Але так воно і є. Мені, скажімо, доводилося читати окремі вірші Міхая Емінеску, Андрія Лупана, Павела Боцу, Віктора Тенуке в інтерпретації інших тлумачів. І можу заявити, що Олегові Гончаренку вдалося зберегти чар поетики цих авторів, пропустивши її через власну уяву. Саме це і додало книзі оригінальності.
Тепер – «Буремні буриме свободи». Про неповторність підходу до висвітлення наболілого уже йшлося. Та до вищезгаданого, слід сказати й про таке. Написання буриме – рідкість. Вже навіть поява книги з декількох десятків буриме стала б неабиякою подією у літературному житті. А тут їх – понад шістсот. І автор подав їх за абетковим принципом, що зробило книгу більш стрункою і вельми привабливішою для читачів.
Питання, безперечно, є архіважливим, хоч і має загальниковий характер. Тому детальніше поговоримо про вірші, які увійшли до книги, зробивши наголоси на громадянськості, філософічності пейзажності та інтимності лірики. Не можна, як мені здається, оминути й питання формалістичних пошуків. Тим паче, що підстав для цього вистачає. Цікавим також є питання духовної спорідненості автора і більшості поетів, на рими яких написані буриме.
Отже, про громадянські мотиви. Хіба можна про них не думати, коли читаємо вірші «Хоч би і знав, як набридли ці хмари», «Звертаюся до тебе, Україно», «Пригадую заздрісно спокій і тишу зимову», створені за мотивами творів Миколи Адаменка, Анатолія Бортняка та Абрама Кацнельсона? Звісно, можна говорити й про інші вірші, які підтверджують це. Але не хочеться. Більше бажається побалакати про інше. Нас швидшими, ніж у тоталітарні часи, темпами намагаються привчити до того, що громадянською лірикою є банальне заримовування прописних істин на суспільно важливі теми. Ще й буквально нав’язують думку, що всі зобов’язані молитися цим чудернацьким намальованим «іконам». І на цьому тлі стає дивовижним, що про громадянські мотиви говорити задушевно і без зайвого пафосу. Так, як у віршах Олега Гончаренка з цієї книги. Назву лише деякі з них: «Ну, то нехай собі болить», «Той, хто був другом», «Навряд, чи дочекатися листа», «Із кожним днем все менше України».
Із питання про громадянську лірику постає проблема філософічності поезії Олега Гончаренка. Можна, очевидно, й ствердити, що вони переплітаються. Саме про таке думається, коли читаю твори «Нам форсувати смертну вічність на Дніпрі», «Спішім. Зійшлись над Хортицею хмари», «Оголошую кривді нещадну війну». Неповторний шарм філософічності присутній також у вірші «Ох, як пітьма-нудьга оця зросла». А хіба немає відсвітів цих думань у творах «І знов сподобився діждатися потопу», «Як і всі поволеньки зникаю»?
Місточки поміж громадянською лірикою і філософською лірикою є ледве зримими. Та воно так і має бути. Я назвав би це своєрідним, але надійним захистом від банальності, яка заважає нормальному сприйняттю поезії читачами. А ще дивовижним продовженням цього місточка бачу у пейзажній ліриці Олега Гончаренка. До таких, на мою думку, варто віднести твори «Незвично і дивно тихо», «Нехай собі ідуть, як можуть дні». Слід би вчитатися також у вірші «А далі вдосвіта в степу такі червоні», «О конче як не хочеться зими», «В ці мантії червоних площ». Не знаю як у кого, а в моїй уяві народжуються різні асоціації, коли читаю щемливі рядки на зразок: «І складові старої драми пере від крові дарма дощ», «Чом серце ятриш мені, часе». Та, мабуть, досить цитувань, враховуючи ту обставину, що вдалих рядків є чимало. Мова – про інше. Пейзажна лірика поета з козацького краю тісно пов’язана з громадянською та філософською. І часто-густо це переплетення непомітне, але є таким потрібним. Може, саме в цьому неповторність поетичного стилю Олега Гончаренка?
Цей мотив присутній і в інтимній поезії. А ще (тут особливо!) дається в знаки особистісність творчого підходу. Особливо це спадає на думку при знайомстві з віршами «Хай краще сняться золоті коліна», «Отак узяв і вирвав серце», «Забути вас не так-то просто». Оте зачаєне в душі й освячене інтимністю дає читачеві можливість вибудувати свій погляд на речі.
Думаючи про це, поговоримо про формалістичні пошуки Олега Гончаренка. Дуже вадливим вважаю той момент, що при написанні буриме поет використовує ті літературні форми, якими здебільшого послуговувалися творці рим для нього. Скажімо, при перечитуванні вірша «Всіх під один копил життя стриже» виникає бажання ще раз припасти до свіжовиді ронделів Миколи Боровка. І тут немає нічого дивного, коли врахувати ту обставину, що рядок з вірша цього поета став епіграфом твору буреміста. Але хіба це є єдиним прикладом? Та ні! Вірші «Немов хлібина, місяць-білозір», «Отак, як місяць, вийти б із туману», «Мета рве душу? Порахуй до ста» роблять можливими мандрівки у сонетарії Миколи Бажана, Миколи Зерова, Ігоря Кичуровського. Та не тільки це свідчить про успішність формалістичних пошуків. Коли перечитував книгу, то у вірші «Піввіку за плечима» наткнувся на слово «сіроножів’я». Напевне, для його носія не є секретом, що не всі позитивно сприймають новотвори, та в даному випадку «сіроножів’я» (принаймні, мені так здається) є логічно вмотивованим, та водночас творець новотворів не має права «перегинати палицю». Якщо з’являються лише заради рими і мають вдалі синоніми (незатерті!) в українській літературній мові, то, либонь, не варто займатися словотворчістю.
Тепер про те, що викликає несприйняття. Прикро, що поет іноді віддає непотрібну данину банальності. Чомусь таке спадає на думку, коли перечитую вірші «І полетіти, заблукать у білих вишнях», «А ти прийдеш, пречиста і свята». Якісь глевкуваті вони! Чи що? Якщо в першому випадкові (на мою думку), автор повторив мотиви Богдана-Ігоря Антонича на значно нижчих рейстрах, ніж автор оригіналу і не зміг сказати нічого нового, то в другому – інша крайність. Вірш Олега Гончаренка, як на мене, вправніший, ніж творіння Євгена Безкоровайного. Чи не слід поетові замислитися над цим дисбалансом?
Можливо, ще з’являться й інші думки про цю книгу. Не відкидаю такого повороту подій. Та не хочу поки що про це гадати. Подумки повертаюся до того, про що вже мовив. І не дає спокою питання: чи відбулася книга? І моя відповідь на нього у мене буде позитивною. А як інакше, коли «Буремні буриме свободи» переконливо про це говорять?
Ігор Фарина
м.Шумськ на Тернопільщині