Ці етюди-нотатки лише злегка накреслений силует квітки, а квітка, як і наша планета, й сама людина, й врешті, як і сама таємниця життя, залишається непізнаванною. Кожна квітка – це безкінечність відкриттів, насамперед, на рівні почуттів.
ПЛАНЕТА КВІТІВ
Наша планета не просто небесне тіло в формі кулі, що летить-мандрує в просторі за законами Всесвіту, а наша планета – одна-єдина квітка, що квітне життям серед мільйонів інших планет і зірок. Хтось, можливо, заперечить, але я знаю – наша планета одна-єдина. Неповторна. Й на цій нашій рідній планеті квітнуть рідні нам квіти, й кожна квітка на нашій землі – така ж неповторна, як і наша планета. Й неповторність кожної квітки помножена на неповторність всіх квітів і на неповторність нашої планети й дорівнює кількості зірок у Всесвіті. Може це й не так, звісно не так, а може якраз саме так і є… Хто може сказати напевне? Але ось таку фантастичну, нічим не доведену й нічим неспростовну, математику може дозволити собі лише художник слова. Й це відчуття, інтуїція отого «золотого січення», котрим послуговувалися древні греки на рівні чисел, ритму, гармоні,. законів, що панують у Всесвіті, який пульсує на рівні витягненої руки, котрою намагаєшся дотягнутися до зірок… І до квітки… Тільки, щоб побачити небо й зірки треба піднімати голову, а щоб насолодитися красою квітки, треба, зазвичай, схиляти голову… Прославити величність неба й поклонитися квітці може тільки людина з квітучим, як квітка серцем.
І коли гине, зникає з лиця землі квітка, гине ціла планета… Коли зникає квітка як вид, що здатне компенсувати цю втрату?
Ці етюди-нотатки лише злегка накреслений силует квітки, а квітка, як і наша планета, й сама людина, й врешті, як і сама таємниця життя, залишається непізнаванною. Кожна квітка – це безкінечність відкриттів, насамперед, на рівні почуттів.
Як неперевершено опоетизувала Катерина Білокур красу квітки звичайнісіньким саморобним пензлем! А я намагаюся словом. Чи вдасться? Ця спроба – лише дотик, лише оте лед-ледь, бо це те, що ніколи не вдасться сказати вповні й повністю, це межиріччя значень іксів й ігреків на всепланетній мапі квітів в естетичному зрізі, в площині Краси, як категорії невичерпної для мистців.
ЖОРЖИНИ
Множинність пелюсток, розташованих у симетричній послідовності, ніби бджолині соти, одна за одною утворюють кулясту форму й прочитуються, немов безкінечність… Немов дорога у Небо… Й куляста квітка на тугому, гінкому стеблі, ніби трамплін…
Рожева корона жоржини схилилася під власним тягарем. Їй маряться рожеві мрії і безкінечні світи тут, на грядці, серед помідорів, петрушки, базиліку і ще нерозквітлих хризантем. Кінчики пелюсток ясно-жовті, виписані перехідним мазком, ніби на мальовках петриківських майстрів. Вбираю очима живописність кольорів і красу форми й розумію – митцям є у кого вчитися… Поряд брунатні жоржини, їх пелюстки, мов язички затверділого полум’я, білі на кінчиках, ніби присипані снігом, щоб охолодити їх полум’яність. Ця посилена декоративність на тлі пригаслої осінньої природи виглядає сміливим мажорним акордом, барвистим фейєрверком життя, неймовірно святковим і радісним! Квіти, незважаючи на свою недовговічність, ніби утверджують перемогу життя над смертю, ніби промовляють словами Мавки: ми вічні, ми вічні, ми маємо в серці те, що не вмирає! Дивлячись на ці квіти, печаль перестає бути печаллю і перетворюється у домінування краси над просвітленим смутком, і вже споглядаєш і жоржини, і весь світ, і саму себе, ніби з вершини. І хочеться зупинити мить, щоб подовше побути наодинці з квітами і світом…
СЕРЦЕ ЧЕРВОНОЇ ТРОЯНДИ
Градації світла й тіні створюють таку багату палітру відтінків, виявляють тримірність, і густо-червона троянда предстає перед очима в буденний, дощовий і сірий день, як небачене і незбагненне диво, яке не можна до кінця збагнути, як і небо…
Атласно-червоний пуп’янок у середині великої червоної троянди, мов захололе серце, яке зупинилося, але якщо його торкнутися пучками пальців, здається, що в ньому пульсує кров… Ніжний і солодкий, східний, аромат троянди у поєднанні зі свіжістю листя, як фіміам, як морський бриз, у якому вгадується прозорий сік рослини, злегка салатний, з якого, наче Венера з морської піни, має народитися слово… Й рука завмирає у миті польоту над білосніжним аркушем паперу, на який падають злегка рожеві тіні від троянди й бліки від сонячного світла.
І я дивлюсь на троянду іншими очима. Квітка – це такий безмірний світ, така незглибима таємниця краси, криниця без дна, яку не можна вичерпати… Іноді достатньо просто поглянути на живу троянду, щоб зрозуміти, який прекрасний цей світ. Прекрасний, не дивлячись ні на що… І я ловлю себе на думці, що про одну лише оцю троянду на моєму столі можна писати фоліанти. Думка не нова, і в ній є, звісно, перебільшення, але світ краси для творчості таки справді невичерпний.
ЯБЛУКА, ВИНОГРАД І ЧОРНОБРИВЦІ
Яблука і виноград на білій скатертині, освітлені сонцем. Яка краса і довершеність! Яка палітра відтінків і м’яка округлість форм. А листя! Його можна малювати словами, наче фарбами, але чи вдасться передати живу, природню живописність? У цьому випадку мистецтво слова це лише наближення до мистецтва природи.
Пастельність відтінків великого грона білого винограду як світла й спокійна мелодія. Ягідки, радісні, осяйні, прозорі, аж світяться перлисто-драглистим соком, блищать зеленуватими діамантами добірного намиста. Іскриться їх сферичність, бурштиново проміниться на сонці радістю і соком, і світ блищить у ягідці винограду, мов у дзеркалі.
Яблуко притулилося рожевим бочком до виноградного грона, злилося у гармонії зелено-салатних відтінків і заграло бліком, – це сонце залишило на ньому свій тривалий поцілунок на відстані мільйонів світлових років, і від цього один бік яблука вкрився ніжним рум’янцем. Хвостик нагадує про те, що яблуко не було самотнім, але наразі яблуня сумовито й безсило шелестить осіннім листям, але уже без плодів. Всьому свій час: час цвітіння, час плодоношення і час відходу або перепочинку перед наступною дорогою…
Чорнобривці, немов діти, усміхаються сонцю і ластяться до виноградного грона, й до яблука святковими пелюсточками яскравих помаранчево-огнистих кольорів, немов розставляють акценти в цьому живому, ненаписаному натюрморті, й гармонія краси стає відчутною на дотик, на смак і на аромат. Бачити й відчувати красу як досконалість – це таки справжня радість, тиха й спокійна, як осіннє сонце.
БІЛО-РОЖЕВІ ТРОЯНДИ
Злегка рожевуваті троянди, майже білі, з теплим відтінком, ніби освітлені зсередини сонцем у цей смутно-осінній день. Вони ніжні й хисткі, схожі на півонії, ніби втрачається межа від одних квітів до інших, від весни до осені, й наразі все здається умовним, і лише краса, адресована людям, як послання любові від Неба і від Землі, здається вічною.
Пелюстки уповні розквітли, так що видно однооку, охристу, джмелино-золоту із зелененьким дрібним бісером, серединку. При найменшому дотику тоненькі пелюстки хилитаються і ось-ось посипляться трояндовим дощем на коричневу деку стола… І тоді дека заспіває, як скрипка Паганіні, чисто й проникливо. А нерозквітлі пуп’янки залишаться стояти у вазі, як недоспівана пісня, як політ з одним крилом, і залишиться зелений пергамент листя, із зубцями та ієрогліфами прожилок, – ніби нерозгадане послання на мові квітів.
І тоді тиша стане урочистою, й світ наповниться фіміамом осінніх троянд, і ось-ось тиша заговорить віршами…
ЖОВТОСОНЯЧНІ ХРИЗАНТЕМИ
Ось вони ці двивовижні розкішні жовті хризантеми. Я не можу на них надивитись і вранці, і вдень, і ввечері, й біжу до них, мов на побачення. І це почуття любові мені здається взаємним. Вони високі, майже на мій зріст, і зв’язані в букет, і кожна жовтенька пухнаста голівка хризантеми схожа на весняну кульбабку, тільки значно крупніша і кругловидіша, тулиться до такої ж пухнастої посестри, і вони по-особливому сміються: жовтооко, жовтосонячно й всерозуміюче. Й відкрито, без сентиментів, дивляться мені у вічі, по-доброму, по-рідному, як тільки можуть дивитися лише квіти й чисті серцем люди. І це єднання з квітами приносить таку осяйну і глибоку радість, і я залюблено дивлюся на цей осінній сонячний світ перед очима, й не можу надивитися… Просвітлений смуток і усамітнена відкрита радість, і щось невловиме, бунтівне і смиренне, й хочеться уповільнити обертання землі, призупинити час, щоб призупинити цю мить проминання. Ось цю, яка наразі пролітає швидше думки, облітає разом із осіннім листям і зникає за обрієм. І переповнює хвилююче бажання – зупинити це сонячне проминання квітів і осені, хоча б у слові. Хоча б у слові… Але як вмістити у звичні форми слів оці ошатні оберемки хризантем? Слова видаються такими замалими, як малесенька квітка на величезних просторах землі, і як малесенька і така ж беззахисна земля у розбурханому морі Всесвіту, яку хочеться приголубити і захистити, заколисати, мов дитину, і притулити до серця, мов квітку.
ЧОРНОБРИВЦІ
Чо-о-р-но-брив-ці… Квіти на ймення чорнобривці суто українські квіти, суто національні. І саме оце чорнобривці таке українське, народне і таке рідне, пісеннє, шевченківське, щось від чорні брови, карі очі… Хто ще міг так охрестити ці квітки? Тільки ми, українці! Хоча ці квіти, швидше, оранжевобривці чи жовтобривці. Вони такі вибухово-життєрадісні, справжні квіти-оптимісти, й ледь вловимий присмерк смутку хіба лиш від того, що все минає, і весни, і зими, і цвітіння чорнобривців… Але приходить час і настає нове цвітіння, нове відродження. І щоразу серед сірих осінніх буднів чорнобривці світяться теплом і радістю. Вони невибагливі, не потребують особливого догляду, зацвітають влітку і цвітуть до пізньої осені. Вони невисокі й квітки не крупні, може навіть непримітні, але саме примітні своєю непримітністю, своєю надзвичайною жовтогарячістю, стійкістю до незгод, витримкою, бадьорістю й навіть жартівливістю, немов по-доброму посміхаються світу і кепкують над гоноровістю жоржин і колючістю троянд. І хоча на світі безліч квітів, і хай навіть набагато прекрасніших, але чорнобривці такі одні на світі, як і ми, українці. Ці квіти за вдачею українці. Вони, здається, увібрали менталітет українців, і стали, у певному розумінні, навіть символом України.
Чо-о-рно-брив-ці…
КВІТИ – ПОСЛАНЦІ СОНЦЯ НА ЗЕМЛІ
Їх палаюче світло осяює душу, ніби зсередини. Ніби та душа ховається у квітку і тягнеться до сонця і неба разом із квіткою, або та квітка вростає у серце й тріпоче пломінно-червоними пелюстками тюльпанів, чи дихає умиротвореним спокоєм безсмертника й тоді краса і світ, і власне світовідчуття, і навіть власне буття здаються вічністю…
Квітки таки справді ніби дихають світлом, усміхаються мені. Ненав’язливо, тихо, навіть жертовно, бо швидко згорають у власному вогні, мов охоплені полум’ям, але це полум’я лишається в мені. І від того, що це світло квітів здатне бути таким багатобарвним, з такою неймовірною кількістю відтінків, і набирати такі викінчені, то навдивовижу прості й досконалі, то вишукано-пишні форми, ще світліше й радісніше від бачення сонячної краси світла в квітці. Потужної, переможної краси життя. Від квітів отримую такий заряд оптимізму, бадьорості, насолоди, як, можливо, лише від найдовершеніших творів мистецтва. Квіти ж неперевершені, недосяжні, незбагненні. Квіти – це вершина краси. Звичайні, тендітні, маленькі, такі хисткі й недовговічні квіти – недосяжна вершина краси. І моє серце тягнеться до квітів, як до неба, і цей шлях пізнання квітів і неба завдовжки в життя.
Минають весни і зими, настає і відходить осінь, буяє літо, а потім знову холод, зима, сніги, буревії, а квіти завжди зі мною, квіти завжди в мені, в моєму світовідчутті. Квіти – це моє небо.
Земля без квітів була б безрадісною і зажуреною сиротою. І я теж. Земля без квітів… Це навіть неможливо уявити. Відразу накриває крига смутку й сірості, безнадійної глевкої сірості, навіть блакитне небо і зелена трава, мабуть, не врятували б… Сумно. А з квітами радісно, і теж, – важко зітхаю і зізнаюсь, – таки іноді, сумно…
Цвітіння квітів – невичерпне для творчості, це як джерело краси, скільки не пий не зміліє. Писати про буття квітів – це творити роман, який ніколи не матиме завершення.
Тюльпани, немов червоні павичі. Й ці вогнисто-червоні, оксамитові пелюстки таки справді схожі на пір’я диво-птаха. Червоного, палахкого, наче вогонь. І погляд тішиться, немов дивишся на язички таємничого вогню. Блискоче сонце по оксамиту пелюсток, і вони аж світяться, розкривають повні чаші, й яскраво-зелене, пругке, від надміру життєвих сил, листя підносить ці чаші на зелених пальцях навстріч сонцю і світу. Дивуйтесь, радійте, пийте цю красу!
ІРИСИ
Іриси. Серед квітів видаються незвичайними, фантастичними. Формою та кольоровою гамою нагадують оті наші низенькі, розпатлано-гребінчасті квіти, котрі ми звикли називати півниками, простенькі, низенькі, навіть якісь домашні, а ці високі, ошатні, й такі незвично-гарні, навіть аристократичні. Споглядаючи іриси, думаєш, що може бути на світі прекрасніше за квіти? Можливо, тільки небо! Квіти і небо – це вже безмір краси. Безмір! Але повернімося до ірисів. Товсте й цупке стебло, й тонке листя, але таке цупке, й гострі наконечники бутонів і власне самі іриси, такі ніжні, що крізь тонесенькі пелюстки просвічує сонце, – сила і велич, ніжність і беззахисність! І це така природня гармонія контрастів, від якої у захваті стискається серце й навертаються сльози, невідомо від чого. Від споглядання цієї невимірної субстанції Краси, від ще чогось, що не так просто зрозуміло висловити словами, бо це на рівні навіть не почуттів, а лише відтінків цих почуттів, які, мов кристали солі, ще спокійно лежать на дні моря, поверхня котрого хвилюється від збурених почуттів.
Краса здатна викликати почуття цілковитого щастя. Така дивовижна феєрія кольорів, відтінків і форми! Цією квіткою можна милуватися, неначе твором мистецтва. Оці перетікання від світлого, рожевуватого, до махрово-темного, бордового, філігранні грайливі зозулясті оперіння в глибині пелюсток і м’якенький жовтенький пушок, ніби на спинці малесенького курчати. Іриси здаються живими, промовляють, тремтять пелюстками на вітерці, колихаються на високих пружних стеблах, і я радію, що є такі дивовижні квіти в цім дивовижнім, багатім на красу, світі.
ЧЕРВОНІ МАКИ
Вони не квітнуть, а палають, і їх вогонь помітний ще здалеку. І йдеш на цей вогник, щоб зігрітись красою, як поблизу багаття в холод. Душа потребує тепла квітів. Йдеш чи їдеш через степ, й помічаєш, що тут і там, і онде палають вогники маків. Й радієш їм, і хочеться поглянути ближче на їх живе магічне полум’я від котрого важко відірвати очі, наче від справжнього вогню. Щось є у цьому надреальне, непідвладне розуму, лише почуттям, коли не не здатний відірвати погляду. Червоний колір будоражить кров, пришвидшує серцебиття, це колір життя.
Так хочеться по-старосвітському взяти й уквітчати свої смолянисті коси червоними маками. Й оселитися тут, серед полів, наче степова царівна. Але це бажання ніби переселитися на іншу планету… Ото ж бо! Залишається милуватися полум’ям квітів і жити в звичайному будиночку, й інколи награвати мелодію слів на комп’ютерній клавіатурі, немов на роялі. Й мріяти, щоб слова були такими ж вогнисто-палахкими, як маків цвіт.