Згадаймо, де починалися олімпійські ігри. В давньогрецькому місті Олімпія, на березі річки Алфей, де раніше відбувалися поховальні ігри на честь Пелона. Схоже на те, що практику поховальних ігор вирішили відродити росіяни як організатори олімпійських ігор. Хіба не була Зимова олімпіада у Москві 1980 року увертюрою до війни СРСР із Афганістаном? Хіба не стала Зимова олімпіада у Сочі 2014 року передумовою анексії Криму і терористичних акцій «старшого брата» проти українського уряду і символів нашої влади у Донецькій, Луганській та Одеській областях?
«СОЧІ-14» – ЗАПИСКИ З ВОЄННОГО ТАБОРУ
*Богдан Кушнір. Помста оперативника розвідки. Пригодницький роман. Львів, «Апріорі», 2014, 350 с.
Нема вже олімпійських ігор, які у греків були символом єдності міст-держав і ми вже забули про концепцію олімпійського перемир′я – ексхірію. Тепер підготовка до змагань із багатьох видів спорту стає, по суті, підготовкою до незмірних за масштабами терористичних актів і війн. Театралізовані шоу відкриття «свят» відбуваються за участю бронетранспортерів, танків і авіації. Спортивні стрільбища замінено на стрілянину з автоматів, кулеметів, гранатометів а то й зенітно-ракетних комплексів. Олімпійський вогонь перетворився на справжні пожежі адміністративних споруд, храмів, шкіл, житлових будинків.
Згадаймо, де починалися олімпійські ігри. В давньогрецькому місті Олімпія, на березі річки Алфей, де раніше відбувалися поховальні ігри на честь Пелона. Схоже на те, що практику поховальних ігор вирішили відродити росіяни як організатори олімпійських ігор. Хіба не була Зимова олімпіада у Москві 1980 року увертюрою до війни СРСР із Афганістаном? Хіба не стала Зимова олімпіада у Сочі 2014 року передумовою анексії Криму і терористичних акцій «старшого брата» проти українського уряду і символів нашої влади у Донецькій, Луганській та Одеській областях?
Про трагічний парадокс історії, коли насилля прикривається підготовкою до міжнародних спортивних змагань під егідою Міжнародного олімпійського комітету і коли згаданий комітет, по суті, виступає спонсором тероризму, розповідає пригодницький роман «Помста оперативника розвідки» львівського письменника Богдана Кушніра*. І хоча анексія Криму у фабульній системі твору ще не проступає, бо твір вийшов напередодні подій на київському Майдані і ініційованої Росією «нечаєвщини» на південно-східних землях України, роман справді може бути «міні-підручником» із проблем сучасного тероризму. Які терористичні акти задумано у віварії (Управлінні зовнішньої контррозвідки Росії), яку мету ці агресивні задуми переслідують і які тенденцію породжують, до яких нових методів режисери терору вдаються, – про все це читач дізнається із сторінок роману.
Зрозуміло, що всі герої роману причетні до певного простору – географічного, соціального, культурного. На запитання «коли?» і «де?» слід відповісти, що події відбуваються у період підготовки до Зимової олімпіади у Сочі 2014 року. Події у «Помсті оперативника розвідки» відбуваються у так званому «просторі пригод», де географічні координати часто можуть змінюватися (Сочі, Київ, Москва, Одеса, Сибір, Алтайський край, Бійськ, Брюссель). Опозиція «рідна земля – чужина» ніби нейтралізована, бо змальовано контакти різних держав і культур, процеси, що відбуваються в усьому світі. Тут помітне прагнення автора до всезагальності й універсальності, можливо для того, щоб не стільки відтворити місцевий колорит та екзотичні країни, скільки осмислити трагізм сучасної історії, передбачити майбутнє, спробувати з′ясувати, до чого можуть призвести сучасні тенденції розвитку тероризму, як вони можуть вплинути на майбутнє суспільства.
Cюжет роману можна трактувати як інваріант екзотичного ландшафту пригодницької літератури. Надто багато в ньому незвичайних подій, небезпек, убивств, карколомних авантюр, напр., аварія автомашини Ґабрілайтіса, смерть консула в Одесі і спроба втопити ще одного консула в Дніпрі, у Києві, конфлікт між різними відомствами; розкрадання грошей, розрахованих на підтримку «друзів» в Україні; втеча Магди з Ґабрілайтісом на курорт до Анталії; смерть Георгія Кузнєцова у Конча-Заспі, відставка керівництва і працівників віварію тощо.
У романі Богдана Кушніра також маємо кілька соціальних просторів, які взаємодіють і протистоять один одному: віварій, або ж Управління зовнішньої контррозвідки (Борис Зербіно, Антон Чумак, Лисенко, Вероніка); «контора» (Федеральна Служба Безпеки), на яку працюють Ігор Ковальов, полковник Смирнов, Магда; Міністерство закордонних справ (Євген Приматов); європарламент, який представляють полковник Герберт Бекер, а згодом і Габрілайтіс; посольство України в Москві (підполковник Рибалко, Вадим Довгий, а також представник української служби безпеки в Росії Андрій Горянов); простір вільних людей (Ольга Атикян і її дядько, Василина Соловей).
Лакмусовим папірцем для визначення статусу різних соціальних груп може послужити афера з просуванням у члени європарламенту і навіть навмисне організована аварія, з якої Ґабрілайтіс виходить сухим, як гуска з води: з одного боку, читачеві може видатися, що ініціатива аварії виходить із Служби зовнішньої розвідки задля укорінення російського «крота» у Європарламенті і поширення легенди про те, як росіяни знищили євро депутата. Про це свідчить розмова полковника Смирнова і Олександра Ґабрілайтіса:
«– Операцію «Пояс стабільності» використали для прикриття і пожертвували кількох офіцерів із віварію?
– У розвідці завжди змінюються правила гри, якщо вони не дозволяють виграти» (с.327).
Автомобільна аварія була заздалегідь продуманою операцією, яку розгадав Антон Чумак. Щоб її не зірвати, його відсторонили від розслідування. Тому полковник Смирнов напоучує Ґабрілайтіса: «– Вживайся у нову легенду. Депутата Європарламенту підлі росіяни скинули в провалля» (с.325).
З іншого ж боку, аварію можна списати на авантюризм водія або ж емоційний зрив і вибуховий характер Олександра Ґабрілайтіса. Він наближений до полковника Смирнова, який у групі радянських військ у Німеччині контактував із майбутнім президентом і має в його особі «дах» над головою, часто зупиняється у будиночку і на дачі Смирнова, вільно прогулюється між важливими стратегічними об′єктами, виконує всі доручення Смирнова, напр., лякає мера Сочі тим, що з терористичною метою до міста під час олімпіади прибуде група чеченців, або ж розслідує справу з украденим газом на Закарпатті, фінансові махінації у Львові та Івано-Франківську, і за вказівкою згори різко припиняє розслідування; не забуваймо, що Ґабрілайтіс у молодому віці зустрічався з майбутнім президентом на військовій базі у Сочі (с.208), зрештою, литовську делегацію у Москві, у складі якої Олександр Ґабрілайтіс перебував як кореспондент литовського телебачення, зустрічав президент і прем’єр (с.208). Тоді, біля Сочі, Смирнов і завербував його.
Неможливо схопити в стислих міркуваннях і культурний простір тексту. Антон Чумак і Семен Лисенко працюють в одному управлінні. Вони обоє є представниками Росії, про яку Микола Бердяєв писав: «Росія є християнський Схід, який протягом двох століть зазнавав сильних впливів Заходу і в своєму верхньому культурному шарі асимілював усі західні ідеї. Суперечність російської душі визначалася складністю російської історичної долі, зіткненням і протиборством у ній східного і західного елементів» (Бердяев Н. Самосознание. Мемуары. М., 1990, с.8).
Семен Лисенко хоч і живе у будиночку у Красній Поляні, насправді ж він сільський хлопець з-під Москви, де звичними стали російські метафори «радянський народ», «єдина сім’я народів», «старший брат», а поняття інтернаціоналізму передбачало боротьбу проти абсолютизації національних особливостей. Етноментальний феномен Лисенка сформувався на засадах колективізму, підпорядкуванні особистих інтересів суспільним, тобто тут наяву ознаки колективної ідентифікації, що він і демонстрував у своїй роботі як талановитий працівник розвідки.
Антон Чумак родом з Кубані – краю, заселеного свого часу запорізькими козаками. У нього, по суті, український менталітет, що видає себе через такі риси, як гідність, індивідуалізм, врівноваженість, волелюбство, витриманість, самозаглибленість, усвідомлення свого місця в суспільстві. Ідея автономії індивіда та суверенітету особистості стає його філософією життя і передбачає його право на щастя.
Антон Чумак, який розслідує аварію Ґабрілайтіса, розгадав її таємницю. Антон про себе каже: «Вечорами переглядаю кадри хроніки з Сочі. Це зйомка служби з надзвичайних ситуацій, як на другий день після пошуків Мзимти знайшли воскреслого Олександра Ґабрілайтіса. На тлі гір він стоїть із вусатим здорованем у формі лісника, п’яний, але щасливий, і розповідає, як у «Волзі» переплутав гальма з газом і в останню мить вискочив із машини, що, проламавши загородження, сповзала до обриву». (с.334-335).
Але Антон Чумак сумнівається в щирості свого «об’єкта», бо не в його характері нализатися до чортиків.
Звісно, фабульний простір твору не існує сам по собі, він утілений у персонажах, бо саме вони виступають носіями різних, інколи співвідносних, а найчастіше протилежних статусів, позицій, устремлінь. Назвемо, напр., Антона Чумака, Олександра Ґабрілайтіса, Семена Лисенка, полковника Смирнова, Магду Колосову, Ольгу Атикян, Василину та ін. У тексті їм приділено не однакову увагу, вони відіграють різну роль у подіях. Звісно, героями першого плану виступають Антон Чумак та Олександр Ґабрілайтіс. Другорядні персонажі займають різну позицію стосовно Антона Чумака: одні виступають як його союзники, напр., Борис Зербіно і Семен Лисенко, інші – як його супротивники, скажімо, полковник Смирнов, ще інші – Магда Колосова – як зрадники.
Кожен із них є суб′єктом конфліктної ситуації (колізії), вони випромінюють висхідну суперечність роману стосовно благих намірів штаб-квартири російської розвідки створити довкола Росії пояс «стабільності і добросусідства», а насправді ж, як показує практика штаб-квартири, вони поширюють нестабільність і тероризм в європейському регіоні: напр., афера із «протягненням» Ґабрілайтіса в європарламент, відкриття об′єкта «Сочі-14» і перенесення Центру технічної підтримки спецслужб з Батумі до Сочі, переміщення сюди 12-го батальйону Північнокавказького військового округу, адже звідси «проглядалися та прослуховувалися причорноморські країни», службі розвідки збирали інформацію «як на території Росії, так і в сусідніх країнах» (с.68). До інших «темних» справ сусідів належать спецоперації в Україні, газові афери, перерахування сотень мільйонів доларів на «руйнацію» української держави і підтримки ворожих щодо влади елементів, створення в Одесі партії «Слов′яни», яка складається з кримінальних елементів.
«Старший брат» постає у романі дволиким Янусом: з одного боку, він прагне створити «пояс добросусідства й миролюбності», а з іншого – демонструє свою імперську суть, бореться за свої геополітичні інтереси, переділ територій і ринків збуту, джерел сировини, ширить тероризм і мілітаризм. Насправді йому наплювати на мирне співіснування держав, він із зневагою ставиться до суверенітету і територіальної недоторканності країн-сусідів, втручається у їх внутрішні справи, веде політику насильства.
Про суть цього «добросусідства й миролюбності» найкраще свідчить розмова радника з політичних питань російського посольства в Україні Леоніда Бакума з Антоном Чумаком:
«– Між країнами стираються бар′єри. Як тільки вийде на вулицю сто тисяч людей, жодні технології не зарадять. Для перевороту в райцентрі доволі десять тисяч, в області – до сто тисяч, а в столиці – півмільйона. Вони мовчки стоятимуть з плакатами в руках, на яких напишуть вимоги,чому чинний режим мусить піти у відставку. Стоятимуть день, два, три, тиждень. І нічого з ними не вдієш.
– Небезпечна технологія. Вона й сліду не залишить від наших старань, – киває Бакум.
– А що робити?
– В Україні ніколи не повинно бути краще, ніж у Росії, інакше коефіцієнт нашого впливу дорівнюватиме нулю, – відказує Леонід…» (с.165).
Серед героїв роману найповніше розкритий Антон Чумак. Він із повагою ставиться до України, зокрема і її столиці: «Київ – найгарніше місто світу. Тихе, спокійне, затишне, море зелені, сила-силенна парків, Дніпро-красень… Милуюся природою й після задимленої Москви почуваюся європейцем» (с.155). Автор зумисне підкреслює, що він відчувається європейцем, саме європейцям після війни вдалося відновити демократичний простір, хоча зробити це було дуже непросто. Рада Європи докладає всіх зусиль, щоб на старому континенті усі держави дотримувалися принципу верховенства закону і забезпечували права та основні обовˊязки всіх громадян (це закріплено у Конценції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року), дотримувалися принципу мирного співіснування, закріпленого у Статуті ООН, підтримували мир і безпеку, залагоджувати всі суперечки і конфлікті ситуації, співпрацювали в економічній, соціальній, культурній, гуманітарній сферах.
Однак, сьогоднішня Росія досі не вивільнилася від ідеології «тоталітарного режиму», який прагне охопити всі без винятку сфери суспільного і приватного життя. Ідеологія, яку проводить президент Бутин, постає певною квазірелігією, обˊєктом віри, непідсудним для критики і раціонального аналізу.
Державний апарат встановив монопольний контроль над політикою, економікою, культурою, зокрема засобами масової інформації. Навіть Управління зовнішньої контррозвідки, яке було засобом монополізації влади, саме постраждало від державного контролю. Пригадується Фазіль Іскандер, який у своїй відомій фантастичній казці показав особливе потворне суспільство кроликів і удавів, які, здавалося б, при своїй цілковитій протилежності, складають єдине ціле. «Тому що кролик, перетравлений удавом, – роздумує герой цього твору Великий Пітон, – перетворюється в удава. Значить, удави – це кролики на вищій стадії свого розвитку. Інакше кажучи, ми – це колишні вони, а вони – це майбутні ми». Згадане Управління, або ж віварій, як його називає автор, стає частиною цієї квазірелігії, частиною «воєнного табору».
Лише громадянське суспільство, вільне від безпосереднього державного контролю, може бути гарантією того, що кожна людина, де б вона не працювала, хай навіть у контррозвідці, сповна може реалізувати свої ініціативи і здібності, свободу творчості. Не може бути такого, щоб одна людина, як напр., президент Бутин, чи купка людей, які пристосувалися до спотвореного симбіозу кроликів та удавів (Олександр Ґабрілайтіс, полковник Смирнов, окремі етномарґінали на взірець Собакевича, Георгія Кузнєцова чи Леоніда Бакума та ін.) мали лише права, а всі інші – лише обовˊязки, така односторонність веде до тиранії, тероризму і деспотизму. Обравши за нове місце роботи місто Бійськ в Алтайському краї, де на нього чекає нова посада – заступника начальника поштової скриньки №1900, Антон Чумак тепер живе скромним родинним житям і насолоджується новими відчуттями безтурботної людини, зокрема рибалкою та полюванням.
Про себе він каже: «Вони не врахували одного: я – не кролик, я – удав із віварію. І якщо мене розізлити, можу почати свою гру. Власне, це буде не гра, а кілька цікавих епізодів. Я залишуся в тіні, а з темної безодні минулого нагору, немов розбурханий утопленик, на поверхню випливе вибухова інформація».
В Антона Чумака визріває план написати книжку про співробітників контррозвідки: «Той, хто повинен це робити, знайде й проаналізує мою інформацію, перевірить і переконається, що все, крім прізвища, правдиве. Ось тоді вони знайдуть спосіб жорстоко і красиво «спалити» Олександра Ґабрілайтіса у найнесподіваніший для нього момент. У цьому полягає моя помста» (с.336).
Екзистенційцно-бунтарські настрої Антона Чумака, його захисна реакція, нібито прикрита олімпійським спокоєм і невимушеною, природною поведінкою насправді накладаються на важливу для християнської свідомості проблему теодицеї, або як її ще називають – «скандал зла», відому з творів Адама Міцкевича, Зіґмунда Красінського, Тараса Шевченка. Щось у цьому світі негаразд, якщо Бог допускає існування зла у людському бутті, то чи не означає це, що він або не добрий, або не всесильний? Звісно, прямого богоборчого прометеїзму Антон Чумак не виявляє, але його фраза «Нині вимикаю зворотний відлік і запускаю механізм Божої кари» (с.336) свідчить про те, що він розуміє, що Бог сам мав би врятувати світ від злих сил, якщо ж цього нема, тоді Його заступить він, Антон Чумак. Тут є підстави ототожнити постать героя із бунтівним романтиком.
Звісно, романтичний бунт – лише свідчення про мужню, проникливу і пристрасну, високу духом і гарячу серцем особистість Антона Чумака, небайдужого до своєї країни і до світу, що опинилися на грані катастрофи.
Виродження системи призводить до того, що особистість стає не унікальною, а уніфікованою, вона вже не творча інстанція, а продукт тиражування без особистісної системи. Тепер система стала особистістю. Система зацікавлена в тому, щоб «вирівняти» всіх суб’єктів, анулювати їх відмінності, натомість наділити кожного деперсоніфікованими правами і прикметами, як це трапилося із героєм фільму Романа Поланського «Квартирант». У нього нема своїх прикмет і смаків, він має лише те, що йому відчужила система: в одному й тому ж костюмі приходить в одне й те ж кафе, в одній і тій же позі сидить за одним і тим же столом, нічого не їсть і не п’є, курить одні і ті ж цигарки.
Тобто із повноцінної і багатогранної особистості людина перетворюється в абстрактний знак, який годі відрізнити від інших, вона – лише певна позиція у системі. Саме таке суспільство як «звалище абстрактних знаків», сказати б словами Жана Бодріяра, і є головною силою, на яку може спертися лідер, вождь, фюрер. Він монополізує у своїх руках владу за рахунок пасивності й індиферентності інших суб’єктів. Тому Антон Чумак не хоче бути таким абстрактним знаком, як Олександр Ґабрілайтіс або полковник Смирнов. Він не хоче бути «квартирантом» (за Романом Поланським) у цій системі, яка на увесь світ ширить тероризм. Звідси стає зрозумілим сенс персонажного подвоєння у романі, який він збирається написати: «Пишу книжку про західного політика – успішного улюбленця долі; але поряд постане ще один герой – копія Ґабрілайтіса, тільки доля в нього сумніша й трагічніша. Я розповім, що може трапитися з людиною, яка сказала спецслужбі «ні». Голлівуд не бере таких сценаріїв у виробництво, бо вони одночасноі прості, і страшні» (с.334). Це персонажне подвоєння є символом адекватності художньої мови, якою можна описати теперішній світ і символом двоїстості структури цього світу.
Своїм романом Богдан Кушнір ще раз нагадує про трагічний парадокс історії: разом із Небесною сотнею ми поховали романтичну віру в те, що можна якимись парламентськими чи констутиційними засобами навести лад у своїй країні. Виховані на класичній літературі, де в словниках та енциклопедіях ХІХ і першої половини ХХ ст. навіть не було терміну «тероризм», на новому історичному перехресті ми знову зіткнулися з нашим «старшим братом», який так і не перетравив досвіду нечаєвщини і «червоних бригад» і практикує на нашій території війну, практику хаосу, насилля і «профілактичні» вбивства, озлоблення. Цей диявольський експорт, несумісний за масштабами, стає глобальною проблемою безпеки людства, бо демонструє воєнну руїну, ядерно-радіаційну загрозу, екологічну кризу, розгул криміналу. Такі провокаційні виклики стоять сьогодні перед Україною і вони рельєфно окреслені у творі.