Батько поважав класичну літературу і з передосторогою ставився до сучасних письменників. У нас вдома було чимало книжок, улюблені він перечитував по кілька разів. На сторінці змісту батько проставляв кожному творові оцінку, зазначаючи дату прочитання. Так у томику Пушкіна напроти «Капітанської дочки» стояла п’ятірка, тоді як «Єгипетські ночі» чомусь отримали трійку, хоча й із плюсом. Батько читав щодня, а під час обов’язкової вечірньої прогулянки переказував мені прочитане.
АЙВА І СТІВЕНСОН
Народився я у квітні 1970 року на Житомирщині, у місті Коростишів, яке в літописі літератури згадується лише раз – у спогадах Саші Чорного. Мій батько Іван Архипович був музикантом і художником, мама Ніна Іванівна працювала вчителькою молодших класів у Киричанці.
У дитячі роки я мало що знав: не міг яблуко від айви відрізнити, а Мопассана – від Стівенсона. Бо в сонячні часи дитинства моя пам’ять була чистою і я, повертаючись із дитячого садочка й беззастережно марячи горизонтами, переймався єдиною думкою: як це так – увесь час кудись іти й завжди опинятися у новому місці? Добре, що батько вчасно пояснив, що земля кругла, а то невідомо у яку нескінченність я би міг замандрувати. Добре, що мама завжди чекала вдома, і я знав, куди повертатись…
Батько поважав класичну літературу і з передосторогою ставився до сучасних письменників. У нас вдома було чимало книжок, улюблені він перечитував по кілька разів. На сторінці змісту батько проставляв кожному творові оцінку, зазначаючи дату прочитання. Так у томику Пушкіна напроти «Капітанської дочки» стояла п’ятірка, тоді як «Єгипетські ночі» чомусь отримали трійку, хоча й із плюсом. Батько читав щодня, а під час обов’язкової вечірньої прогулянки переказував мені прочитане. Відтак, навчаючись у початкових класах, я мав уявлення про найрізноманітніші твори: «Любий друг» Мопассана, «Граф Монте-Крісто» Дюма, «Кайдашеву сім’ю» Нечуя-Левицького, новели О. Генрі, «Гранатовий браслет» Купріна, «Дорогою ціною» Коцюбинського, «Трилогію бажання» Драйзера. Слухаючи перекази, якоїсь миті запитав себе: чи можу я прочитати щось таке, чого батько не знав би і що я би міг розповісти йому так, як він зазвичай оповідає мені? Запитав – і думка міцно засіла у моїй голові…
Я записався до шкільної бібліотеки разом зі своїм товаришем Миколою Шалімовим. Записався ще до того, як у другому класі зі мною трапилась історія, про яку хочу розповісти. Ми з Миколою любили читати і відстояли не одну чергу до книгарні у дні завозу товару. Грошей із собою у мене ніколи не було, проте продавщиці, знаючи мого батька і Миколину матір (вона працювала не де-небудь, а у продтоварах), притримували «впольовані» книжкові новинки. Тоді я щодуху біг додому за грошима.
Шкільна бібліотека була, як і годиться, у сотні разів чисельнішою від домашньої. Щойно я до неї записався, як думка потішити батька оповіддю зринула знову. Але у часи дефіциту твори Фенімора Купера чи Вальтера Скотта на бібліотечних полицях були таким же дивом, як і коростишівський майонез на прилавку продтоварів. Доводилося задовольнятися «безіменними» авторами, котрі переважно писали казки: про мандрівного жолудя, авантюрні походеньки шахового пішака тощо. Попри сюжетні цікавинки, шкільне чтиво поступалося позакласним батьковим переказам. Тому, наразі читаючи казки, я не переповідав їх батькові. Так і перейшов до другого класу. А тоді й стався той випадок…
В один із вересневих днів на перерві хтось із однокласників повідомив:
– У бібліотеці, за останнім стелажем лежить сітка з яблуками. Нічийна!
Очі у всіх спалахнули, бо в той безхмарний період ми інфантильно вірили, що десь – то чому ж не в нашій бібліотеці? – може лежати сітка з абсолютно нічийними яблуками: заходь і бери! У будь-якому разі ніхто не сказав, що дармових фруктів не існує, і ми усією ватагою ринули з класу.
Заходили до бібліотеки по одному (інфантильність інфантильністю, але «нічийність» все ж таки насторожувала). Зайшовши, віталися з бібліотекаркою і йшли до останнього стелажу. Там дійсно лежала сітка з напрочуд жовтими, продовгуватими і… трохи якимись дивними на вигляд яблуками. Клали фрукти до кишені, брали навмання книжки з полиць, а потім, прикриваючи відстовбурчені кишені, підходили до бібліотекарки, і – поки вона ставила позначки в читацьких картках – щосили тулилися зрадливими гулями до столу.
Роберт Льюїс Стівенсон, «Острів скарбів» – я вийшов на шкільне подвір’я саме з цією книжкою. А ті з однокласників, котрі вже встигли скуштувати несоковитих й аж кам’янистих «яблук», кривилися і спересердя жбурляли ними у бік паркану. Тримаючи під пахвою «Острів скарбів», гризнув і я… Айва (а наступного дня ми дізналися, що саме так називаються поцуплені фрукти, з яких бібліотекарка мала намір зварити варення) була подібна до яблука лише ззовні. Тож і мій «заборонений плід» стрімко полетів у небо.
Не пам’ятаю, чи вчив я у той день уроки, зате пам’ятаю, як надвечір, прочитавши частину роману, уперше переказував батькові захопливий сюжет. Батько, хоч книгу і раніше читав, слухав мене уважно, розуміючи важливість моменту…
А наступного дня усіх любителів яблук учителька вишикувала перед дошкою, а потім до класу увійшла бібліотекарка:
– А я думаю, чого це весь другий «Б» до бібліотеки завітав!
Нас добряче відчитали за крадіжку, зробили записи у щоденниках і наказали принести завтра по дві айви…
Терпкий смак украденого «яблука» я пам’ятаю досьогодні, як пам’ятаю свіжість Стівенсонової прози, відкуплені мамою айви і батькові слова:
– Синку, не бери чужого, тоді нічого й ніколи не будеш боятися.