Мала батьківщина є мініатюрною, але напрочуд точною копією батьківщини у сенсі глобальному – тієї омріяної райської гавані, що її випрошуємо у молитвах і вимарюємо у творчому екстазі. Не пізнавши радості в зменшеному варіанті, ризикуємо не пізнати і її вражаючої величі.
«Коростишів – моє світло і моя пітьма»
– Олександре, Ви зараз живете і працюєте у Луцьку. Однак яке місце у Вашому житті займає рідний Коростишів?
– Не буду оригінальним і повторю відому істину: місце народження і батьків не обирають. Рідне місто – даність, вихідні параметри. Злітна смуга, яка не обмежує у швидкості, розгоні, висоті та тривалості польоту. На рідній землі, впізнаючи під ногою найдрібніші камінчики, не тратиш сил, щоб зорієнтуватися на місцевості, а тому вперед рухаєшся у темпі. За будь-яких обставин, в який би амбітний космос не потрапив зі своєї смуги – не варто зрікатися пам’яті та батьківської сторони, тоді й сиротою не почуватимешся ніколи. Мала батьківщина є мініатюрною, але напрочуд точною копією батьківщини у сенсі глобальному – тієї омріяної райської гавані, що її випрошуємо у молитвах і вимарюємо у творчому екстазі. Не пізнавши радості в зменшеному варіанті, ризикуємо не пізнати і її вражаючої величі.
Коростишів завжди зі мною. Такий, яким він був колись. Коли дерева були великими. І такий, яким є сьогодні. Коли сакральність поезії під тиском обставин інколи поступається прозаїчній реальності. Він – як і належить величині сталій і метафізичній – у крові й помислах. Кілька днів тому я розмовляв у Львові з літературним критиком та есеїстом Євгеном Бараном. Він влучно сказав, що є міста, в яких життя плине у гармонії, оскільки вібрації людини і місцевості співпадають. Коростишів – моє світло і моя пітьма. Я не ідеалізую це місто, над яким, наче за Миколою Хвильовим, гудуть сосни і де люди не тільки народжуються, а й помирають. Але енергія міста співпадає з моєю, тож ми розуміємо одне одного. Коростишів колись випустив мене зі своїх гранітних обіймів у широкий, багатоликий світ, майже не чіпляючись за мою юну душу, і тепер я часто пишу про це гранітне місто у своїх творах – пишу з вдячністю та любов’ю.
– Одна з Ваших книжок називалася «Коростишівський Платонов». Чому саме Платонов?
– «Коростишівський Платонов» – роман, який вийшов друком у київському видавництві «Ярославів Вал». Андрій Платонов – великий російський письменник. Більший за найвищий хмарочос – це якщо вимірювати геніальність візуальними картинами і тлумачити її у координатах шкільної лінійки. Грандіозністю свого світосприйняття він перевершує найнеочікуваніші уявлення про літературу та її можливості. Тому Йосип Бродський сказав, що творчість Андрія Платонова – це «вершина горы, пик, с которого шагнуть некуда».
Свою першу книжку платонівської прози я придбав у Коростишеві – у центральній книгарні міста (у сусідньому із моїм будинку), якої тепер немає, але яка раніше там була – на площі, яка донині називається Червоною. Космос, яким дихає творчість Платонова, у процесі читання напрочуд зрозуміло зарезонував із зоряним небом над гранітними коростишівськими каньйонами, яке віддавна стало для мене візитною карточкою універсуму. Тобто передумови з’яви роману, в якому б розповідалося не лише про коростишівського письменника Василя Місяця, а й про Андрія Платонова, виникли давно.
– Про що Ваш новий роман «Прихована фортеця»? Що стало приводом для написання твору? Коли відбудеться презентація книжки і чи буде презентація у Коростишеві?
– Роман завершено у листопаді 2013 року, у переддень Революції гідності. «Прихована фортеця» – роман про життя та безсмертя, про українські сподівання 2004 року та безпросвітний морок, в якому ми опинилися після Помаранчевої революції.
Синопсис твору надто спрощено передаватиме те, про що мені хотілося сказати, тому не вдаватимуся до переказу. Зазначу лише наступне: одного з головних героїв роману звати Мамаєм; живучи у криївці, він готується до метафізичної битви, аби перевернути заржавілу державну машину – черевом догори; замість коня та кобзи характерник має чорного пса, якого привів із Польщі й назвав Бомбардувальником, а грає чоловік на електричній гітарі, яка живиться струмом від переносної бензинової електростанції…
А привід для написання художніх творів майже завжди один – наше не зовсім художнє життя та похідне бажання виповісти себе у більш ідеальній реальності. Бо у процесі написання з’являється шанс довести бодай собі, що художня дійсність, спираючись на ефемерні, здавалося б, слова, може наближатися до воістину ідеальних величин.
9 та 10 вересня відбулося дві презентації у Луцьку (у межах літературно-мистецьких зустрічей, що пройшли під назвою «Луцька квадрига») – у бібліотеці Східноєвропейського національного університету ім. Лесі Українки та Волинській обласній науковій бібліотеці ім. Олени Пчілки. Провадив зустрічі Михайло Слабошпицький. 12 вересня на львівському Форумі видавців на стенді видавництва «Ярославів Вал» відбулася автограф-сесія, де я мав можливість презентувати книжку читачеві. Тобто ініціатором презентацій у Луцьку та Львові виступило видавництво. Мабуть, існує – і не така вже й евентуальна – можливість презентації книжки/книжок у Коростишеві. Якщо, звісно ж, у місті знайдуться зацікавлені особи.
– Який Ваш найяскравіший спогад дитинства, пов’язаний із рідним містом? Чи є у Вас якесь особливе місце сили у Коростишеві?
– Спогадів багато. Найяскравіших теж вистачає. Який із них вартий уваги більше за інші? Навіть не знаю. Але є щось таке, що їх об’єднує, – впевнене відчуття перспективи. Сонячної. Із золотими липами. (Липовий цвіт я обривав щороку, аби здати у приймальний пункт і заробити трохи грошей. Колись я знав усі липові дерева у центрі міста.) Із величезними тетерівськими лящами. (Я любив рибалити. Проте мама рідко відпускала на небезпечну дамбу. Тож і мій сукупний улов не був великим. Зате я навчився бачити в рибі не тільки банальну страву, а й неосяжні космічні символи.) Мабуть, тому я люблю бувати біля коростишівських озер, біля коростишівського каньйону. А ще люблю блукати вулицями і провулками, на кожному кроці вгадуючи риси вчорашнього світу.
– Ви – професійний музикант. Натомість міжнародні нагороди маєте з літератури. Коли Ви зрозуміли, що хочете стати письменником? І чого у Вашому житті більше – музики чи літератури?
– Я завжди хотів бути письменником. У школі переінакшував казки Андерсена, записуючи у зошит. У музичному училищі інколи писав коротенькі оповідання та вірші. Не залишив поезію і в консерваторії. А згодом, переїхавши до Луцька, написав прозову книжку – «Supraphon».
У моєму житті порівну музики і літератури – порівну попри те, що граю й виступаю я рідко. Натомість пишу я завжди під музику. Кожен мій твір має певний музичний супровід. Так роман «Коростишівський Платонов» я писав, слухаючи «Страсті за Матвієм» Й. С. Баха, альбоми «Пісні України», «Два кольори» Квітки Цісик та диски Роберта Ваятта «Rock Bottom» та «Cuckooland». А в роботі над «Прихованою фортецею» мені допомагала музика ансамблю Манфреда Менна («Nightingales & Bombers»), Пола Маккартні («New») і твори грузинського композитора Гії Канчелі – «Styx» для альта, змішаного хору і оркестру» та літургія «Оплаканий вітром», присвячена Гіві Орджонікідзе. Музика – найкращий простір для медитації, у ньому зручно розгортати творчі ідеї. Музика дозволяє швидше налаштуватися на потрібну хвилю. Тож, поставивши диск, приміром, диск «Nightingales & Bombers» («Солов’ї і бомбардувальники»), я одразу потрапляв у настроєве дихання «Прихованої фортеці».
– На які мови перекладалися Ваші твори? В якій країні Ви хотіли б бачити переклади своїх творів?
– Мої окремі твори вийшли у перекладі чеською, російською та білоруською мовами. У якій країні я хотів би надрукуватися – над цим не замислююсь, бо шкода марнувати час. Публікації чеською і білоруською відбулися без моєї участі: на щастя, знайшлися перекладачі, які це зробили. Натомість роман «Коростишівський Платонов» я переклав російською за порадою Ніни Михайлівни Малигіної – знавця творчості Андрія Платонова, одного з редакторів першого зібрання творів письменника. І роман у травні 2012 року було надруковано у журналі «Подъём» – на батьківщині Платонова, у Воронежі.
– У цьому році Ви стали лауреатом престижної міжнародної премії імені Пантелеймона Куліша за збірку літературно-критичних есеїв та інтерв’ю «Від не-початку і до не-кінця». Які проблеми у ній порушуєте?
– У книжці я пишу про літературу і про те, що мені імпонує у мистецтві. Про актуальний і осмислений життєвий вимір, у якому, поволі набираючись мудрості, ми маємо зрештою себе віднайти. Пишу про авторів, для яких література є способом світоглядного кшталтування – інколи реактивного і сонячного, інколи затяжного і болісного. Бо написати – це не лише зафіксувати свої думки у словах. Це означає, що слова слід піднести до найвищого ступеню ясності, чіткості… Про себе ж скажу так: те, що я нібито завжди знав, набуло іншої, більш переконливої ваги, коли я зафіксував ті знання на папері – у книжці «Від не-початку і до не-кінця».
Розмовляла Наталія Міняйло
Київ – Луцьк, 2014 р.
