Цензура потрібна, але цивілізована – така, яка практикується у світі. На рівні закону. Щоб по телеканалам не пропагували насильства, у книжках не вчили вбивати. Але чи можна сподіватися на цивілізовану цензуру в умовах тотальної корупції та руйнації держави? Якось знайомий мені сказав: «Якщо в Україні поновлять смертну кару, то розстрілюватимуть невинних».
ОЛЕКСАНДР КЛИМЕНКО: «НАЙВАЖЛИВІШИМ ДЛЯ МЕНЕ БУЛО НАПИСАТИ ЦІ ТВОРИ…»
– Олександре, Ви – письменник, літературний критик і музикант. Як Вам вдається успішно реалізовувати себе у музиці та літературі?
– Порозуміння – головна умова комунікації. Для того, щоб дійти згоди, співрозмовники мають виробити спільні поняття. Інакше вони приречені на непорозуміння, яке сягає корінням біблійної оповіді про Вавилонську вежу. Та вежа залишилася недобудованою, оскільки її творці розмовляли різними мовами – так за гординю їх покарав Бог. Тому й із поняттям успіху треба визначитися. На мою думку, успіх – це коли устремління людини підтверджуються високим рівнем виконання тієї справи, якою вона займається. Ця аксіома працює незалежно від характеру діяльності, незалежно від того, куди спрямовуються людські інтенції – на досягнення нірвани чи на погребіння власної душі. І якщо на успіх подивитися під таким кутом, то можна сказати, що і Махатма Ганді і Йосип Сталін були людьми успішними, позаяк робили – звісно ж, кожен свою – справу якісно. Тобто успіх може бути як зі знаком плюс так і зі знаком мінус. Не слід думати, що ми зі своїми досягненнями чи, навпаки, невдачами вписуємося в якусь іншу парадигму. Головне правило відоме здавна: не можна одночасно служити Богові та Мамоні. Через те кожному слід добре думати, у якій саме успішній справі хотів би себе реалізувати.
Стосовно музики і літератури… Все, чим займаємося, легко зводиться до спільного знаменника: маємо першоджерела, де все описано мудрими людьми – у давні часи, задовго до нас. А всі наші спроби висловити свою думку на ту чи іншу тему – обігравання відомих істин. Але й обігравання корисні, позаяк, включаючись у процес розмірковування, вчимося фіксувати для себе, на своєму рівні важливі речі. Малювати картини чи забирати з контейнерів сміття – майже те саме, якщо цією справою займається людина свідома: стартувати у просвітлення можна з будь-якої злітної смуги. Хтось і колись, передбачаючи як важко ми опановуватимемо свої духовні потенції, про нас уже потурбувався: стартуйте, мовляв, з любого місця, але хоча б намагайтесь рухатися у правильному напрямку. Що ж тоді сказати про споріднені, близькі види мистецтва – літературу та музику? А тільки те, що мистецтво у будь-якому вияві може стати зручною площадкою для злету, бо, як казав поет, література є колосальним прискорювачем свідомості. Аби тільки палива у наших душах вистачило.
– Ви лауреат літературних премій. Яка з них була для Вас найбільш знаковою?
– Мою першу, цілком андерграундову книгу «Supraphon» відзначено премією ім. М. Гоголя «Тріумф», роман «Коростишівський Платонов» – премією ім. Г. Сковороди «Сад божественних пісень», книжку критичних есеїв та інтерв’ю «Від не-початку і до не-кінця» – премією ім. П. Куліша. Великою нагородою для мене стало те, що книжку «Від не-початку і до не-кінця» на здобуття премії ім. Ю. Шевельова висунув Іван Михайлович Дзюба – людина, котра для мене є взірцем істинного служіння літературі, високим моральним авторитетом.
Пишучи «Supraphon», я не думав про читача. Працюючи ж над «Коростишівським Платоновим», підозрював про його, читача, існування. Натомість в обох випадках найважливішим для мене було написати ці твори.
Хуліо Кортасар зізнавався, що якби не написав «Гру в класики» так, як замислив цей твір, то стрибнув би у Сену або збожеволів. Уявімо собі: є Кортасар і є книжка, яка мусить бути ним написаною саме так, як вона мусить бути написаною. За умови перемоги над художнім текстом Кортасар залишається у живих, в іншому разі – повертаємося до письменницького зізнання. І навіть якщо письменник гіперболізував, кажучи про Сену, немає жодних підстав сумніватися у його словах і забувати про згадану річку. Тож запитується: в який момент у щільному трикутнику «Кортасар – “Гра в класики” – Сена» виникає читач?.. А читач з’являється пізніше, коли у творі поставлено останню крапку. Бо після написання книжки саме читач підхоплює розмову, яку автор вів зі своїми героями раніше – у часі творення тексту.
Якщо я пишу, то роблю це для себе. І якщо не писав би, то лише для себе не писав би. І тут справа не в егоїзмі. У фільмі «В бій ідуть самі “старі”» герой Леоніда Бикова казав, що існують моменти, коли ніхто й нікому не може допомогти: людина народжується сама і сама помирає. Коли пишеш – теж доводиться надіятися лише на себе. Це вже потім сподіваєшся на читача, якому будуть співзвучні твої печалі та радощі. А премії з’являються пізніше – як і читач у згаданому трикутнику. І знакові вони насамперед тому, що це – вияв уваги професійних літераторів до тієї скромної справи, яку робиш.
– У Вашому романі «Коростишівський Платонов» – чудовий літературний стиль і оригінальний сюжет. Розкажіть, як Ви створили цей твір?
– У кожного з нас є люди, завдяки яким легше жити, бо відчуваєш, як поруч із ними стаєш кращим, вивищуєшся над собою. Якщо ці люди живі та здорові, їм можна дякувати, з любов’ю дивлячись в очі. Якщо ж хтось із них устиг піти в кращі й недосяжні світи, тоді це зробити важче. Важче, та все ж можливо. Як мінімум, ми можемо про них пам’ятати. Але пам’ять – така річ, яка найкраще зберігається, якщо її зафіксовано на папері з максимальною пристрасністю, непересічними словами. Принаймні я так собі це уявляю.
«Коростишівський Платонов» – зізнання у любові. Я присвятив книгу своєму батькові Іванові Архиповичу Клименку, який був артистичною натурою – музикантом, художником, заядлим бібліофілом. Він вчив мене самовіддано любити музику і літературу, був категоричним до книжкового сурогату, якого й раніше у книгарнях лежали купи. У романі я пишу про митців, які завжди мене надихали, – це геніальний російський письменник Андрій Платонов, дивовижна українська співачка Квітка Цісик, класик американської літератури Ернест Хемінгуей, культовий джаз- і рок-музикант Сергій Курьохін, відомий своєю «Поп-механікою» та участю в «Акваріумі», і видатний композитор Владислав Золотарьов, котрий помер у тридцятитрьохрічному віці, встигнувши здійснити революційний переворот у баянному мистецтві.
Щодо історії написання книги… Колись, живучи у рідному місті Коростишеві, придбав у книгарні книжку творів Андрія Платонова у синьому коленкорі. Пізніше її прочитав. Враження можу порівняти з вибухом – він освітив мою свідомість. Недаремно Борис Гребенщиков співає, що душа має силу атомної бомби. Душа Платонова – це високий космос, у якому запилену бадилинку при дорозі, могили дорогих людей та імена найсвітліших пророків виліплено з одного й того ж самого тіста, замішаного на чистому, наче сльоза дитини, гуманізмі. На щастя, письменницька душа ще за життя кодує себе у словах. Тож і до душі Платонова можна притулитися серцем у процесі читання, у процесі ж писання з нею можна зріднитися, злитися – цілком дивовижна емпатія… А ще, навчаючись у консерваторії, я вперше послухав записи Квітки Цісик, американської співачки українського походження. Квітка – моя улюблена виконавиця українських пісень, вона співає серцем. Тільки займаючись мистецтвом із такою самовіддачею, можна осягнути радість творчості. Квітка померла у молодому віці – з цим, слухаючи її записи, я не міг змиритися. Тому вирішив написати про неї, про ті почуття, які вона розворушує своїм співом. Проте головним поштовхом до написання роману була справжня трагедія: в одному класі з моєю донькою навчалася дівчинка, яка захворіла настільки серйозно, що перестала відвідувати уроки, вона перестала бачити. Я не міг знайти собі місця, бо зіткнувся зі справжнім злом, за яким, збагнув, стоїть смерть. Був уражений нашою різністю, душевною і духовною віддаленістю, а головне – думкою, що ми всі можемо так ніколи і не зійтись в єдиній одиниці, яку Андрій Тарковський у своєму геніальному фільмі «Жертвопринесення» візуалізував зрозумілою євангельською формулою: 1 + 1 = 1. Треба було цьому якось протистояти… У романі я спробував вербалізувати свої роздуми і почуття. Так з’явився ще один квазіматематичний запис: 1 : 2 = 2.
– Розкажіть про те, як Ви пишете свої новели?
– Мені подобається проза, яка синестезійно наближається до музики. Проте важко писати великий твір із такою ж концентрацією, як пишеться вірш. Мала ж форма – забіг на коротку дистанцію, вона дозволяє викластися, витиснути себе повністю – як поетичну губку. Тому і «Коростишівського Платонова» я писав як роман у новелах. Для новели достатньо спалаху, миттєвого образу. Новелу зручно, так би мовити, утримувати в очах – у повному об’ємі. Цей жанр надає письменникові унікальні можливості для висловлення. І нехай тут немає панорамності й масштабу, притаманних великим формам, та чим тоншим є вістря, тим більш філігранним може бути влучання в тему. Розпочавши ту чи іншу новелу, намагаюсь не зволікати із завершенням роботи.
– Доводиться чути про те, що зішестя натхнення для письменника – це часто болісний процес. Чи це так?
– Не можу відповідати за всіх: цей процес дуже індивідуальний. А за себе скажу. Натхнення – це водночас божественне одкровення і повсякденна праця. Сомерсет Моем писав: якщо таланту немає, то ніхто його вже не подарує, а якщо є – тоді з’являється шанс його розвинути. Розвинути у праці. Робота стоїть на місці, поки не сідаєш за комп’ютер. Письменник мусить прикормлювати натхнення активністю своєї душі так само, як рибалка – коропів у очереті макухою. Тоді натхнення, упізнаючи тебе, навідуватиметься за першим кличем. Вдавшись до порівнянь, скажу й таке: літераторам, котрі цілком покладаються на натхнення, варто пам’ятати, що снаряд двічі в ту саму воронку не влучає. Не знаю, чи зішестя натхнення є болісним, проте впевнений, що вдосконалення вимагає певних зусиль – фізичних, духовних. Той, хто намірився накачати м’язи, береться за гантелі. Розум і душа теж потребують, щоб їх тренували. Пташка сама залетить у клітку лише тоді, коли дверці відкриті, а всередині є хліб. Теж саме і з натхненням – з цією воістину мудрою птахою.
– Як на Вашу думку, чи потрібна у наші дні цензура?
– Цензура потрібна, але цивілізована – така, яка практикується у світі. На рівні закону. Щоб по телеканалам не пропагували насильства, у книжках не вчили вбивати. Але чи можна сподіватися на цивілізовану цензуру в умовах тотальної корупції та руйнації держави? Якось знайомий мені сказав: «Якщо в Україні поновлять смертну кару, то розстрілюватимуть невинних». Свого часу письменника Олеся Ульяненка звинуватили у порнографії – абсолютна маячня! Зате подивіться на президентський маєток, почитайте про статки українських багатіїв, послухайте заїзних коміків по національному каналу – ось де натуральна порнографія. Українські правителі діють за принципом італійського фашиста Муссоліні: друзям – все, ворогам – закон.
– Чи хвилює Вас як літературного критика тема насильства, яка дедалі частіше з’являється у сучасній літературі?
– Мене хвилює перманентне насильство, яке процвітає в державі.
– Над яким твором зараз працюєте? Які Ваші творчі плани?
– Щойно завершив роботу над новим романом, який має назву «Прихована фортеця». У найближчих планах – повернутися до поетичної книжки, добірку віршів з якої разом із передмовою Петра Коробчука нещодавно надрукували у журналі «Золота пектораль».
– У Вікіпедії є стаття про Ваш ансамбль сучасної музики САТ. Розкажіть про свій музичний колектив?
– Я навчався у Житомирському музичному училищі разом з Михайлом Стрельніковим. Я грав на баяні, а мій товариш – на гітарі. Якось ми сіли за фортепіано і спробували імпровізувати разом – у чотири руки. Потім ми повернулися до рідних інструментів – баяна і гітари. Так з’явився ансамбль сучасної музики, який згодом отримав назву САТ. Деякий час з нами грав скрипаль Сергій Охрімчук, нині відомий своєю співпрацею з Русланою, ансамблями «Древо», «Хорея Козацька» та гуртами «ВВ» і «Океан Ельзи».
У ті часи виконання імпровізаційної музики, академічного авангарду таким інструментальним складом важко сприймалося слухачами. Пригадую, як у 1992 році на джазовому фестивалі у Черкасах ми вийшли на сцену, а з переповненого залу вигукують: «“Мурку” давай!..» Тобто до музики ще не дійшло, але сама присутність на джазовій сцені інструментального ансамблю, у складі якого – скрипка, баян і гітара, вже ввімкнула певну ідіоматику. Окрім того, музична мова, над якою ми працювали, була незвичною: непідготовлений слухач не завжди розумів, що відбувається.
Пригадується фрагмент з фільму «Місце зустрічі змінити не можна», де Шарапов, доводячи правдивість своїх слів, грає бандитам шопенівський етюд. Віртуозні пасажі – абсолютно незрозуміла мова для «слухачів». Один із бандитів, зневажливо пхекаючи, навіть каже, що й він так може. «А що ж вам заграти?» – запитує Шарапов. І чує: «Мурку!» Найфантастичнішим є те, що бандит і справді думає, ніби може так само заграти: складна інструментальна музика відбивається у його свідомості, але відбивається цілковитою абракадаброю, яку, він у цьому впевнений, можна повторити, хаотично гатячи по клавішам…
Сьогодні ситуація змінилася, оскільки відбулася певна диференціація слухацької аудиторії: на концерти зазвичай приходять люди, котрі дійсно цікавляться сучасним мистецтвом.
За період свого існування САТ співпрацював з провідними українськими виконавцями нової імпровізаційної музики. Дискографія ансамблю налічує три диски: «САТ» (2006, Етнодиск), «САТ & Алла Загайкевич – Зимовий САТ» (2011, Етнодиск) та «Copicat» (2012, Комп Мюзік).
– Чи працюєте зараз над новим музичним диском?
– Так, працюємо. Над новим альбомом, який матиме назву «Містко». Назва інспірована творчістю великого українського письменника Валер’яна Підмогильного, котрий написав модерний інтелектуальний роман «Місто». До композиції альбому, присвяченій Підмогильному, є невеличкий віршований епіграф: «Жив письменник містко. / Написав роман «Місто». Баян не забув, / гітара пам’ятає: / САТ прославляє / Валер’яна Підмогильного!»
Розмовляла Лариса Кириченко
Харків – Луцьк, 2013 р.