До книжки «Від не-початку і до не-кінця» прозаїка, критика Олександра Клименка увійшли літературно-критичні есеї та інтерв’ю, опубліковані протягом 2008–2012 років. З огляду на безмежність літературного простору, який, як зазначено у назві книжки, простягається від не-початку і до не-кінця, автор зупиняється на розгляді окремих творів і, в такий спосіб локалізуючи літературну неосяжність, замислюється над проблемами, тенденціями та перспективами розвитку сучасної літератури.Книжка Олександра Клименка «Від не-початку і до не-кінця» вийшла у видавництві «Ярославів Вал» (Київ) у серії «Золотий перетин».
Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ
У ТОВАРИСТВІ АНДРІЯ ПЛАТОНОВА
ОЛЕКСАНДР КЛИМЕНКО ТА ЙОГО ПРОЗА І КРИТИКА
Олександр Клименко. Від не-початку і до не-кінця (літературно-критичні есеї та інтерв’ю). – К.: Ярославів Вал, 2013. – 208 с.
Майже кожного, хто йде в літературу, чекає смуга учнівства – декого навіть нудно затяжного – й творчого дозрівання. Освоєння літературної «каліграфії» вимагає і наполегливості, і терпцю, і, звичайно ж, віри в те, що ти взявся справді за свою справу.
Але бувають щасливі винятки з цього правила: людина дебютує зрілими творами. Або їй так дано (психологи творчості й теоретики геніальності на взір Френсіса Гальтона докладно той феномен пояснюють), або ж її учнівський період пройшов далеко від очей літекспертів – і вона, вже сформувавшися, постала перед поглядами тих, хто з цікавістю оглядає цю появу.
Олександр Клименко – це саме другий варіант. Василь Слапчук уже писав про своє захоплене враження від його дебютної книжки «Supraphon», що засвідчила авторську зрілість.
А далі був роман «Коростишівський Платонов». На моє глибоке переконання, один із найцікавіших творів української прози останніх літ. Шкода, що ялова наша критика, яка обслуговує групку нею фаворизованих персон, не помітила його, і досі він не має її рецепції. Ба навіть і не спопуляризований «Коростишівський Платонов» для читачів сьогодні, як мовиться, широко знаний у вузьких літературних колах.
«Коростишівський Платонов» – це оригінальна наративна стратегія. Це зухвала містифікація, котра здебільшого супроводжує справді новаторські твори. Це своєрідний, не прямомовний літературний маніфест Олександра Клименка. Бо ж, як відомо, говорячи про щось, ми найперше тим говоримо про себе, а вже потім – про те, про що безпосередньо говоримо. Клименків роман – це інтонаційне розмаїття, вміле «перемикання швидкостей» і регістрів оповіді, урізноманітнення стилістики там, де починається мовна партія іншого персонажа.
«Коростишівський Платонов» – це отой молодий стиль, який завжди вирізняється соковитою свіжістю й не поверховим динамізмом слова. Це відгетьковування монотонної інерційності відпрацьованих у прозі прийомів. Це смілива спроба творення нових творчих канонів.
«Коростишівський Платонов» – це, сказати б, навіть якась пієтетна літературоцентричність автора. І це заявлено не просто формально: один з героїв Клименкового роману – геніальний російський письменник Андрій Платонов, а ще там є Ернест Гемінґвей і Квітка Цісик.
Клименко охоче пише про літературу. Приводом для цього стає поява тих творів, які чимось суголосні авторові «Коростишівського Платонова». Ці виступи – не звичні матеріали з розряду поточного рецензування, що рясніють усякими трафаретними кліше. І, звичайно ж, не піарні матеріали, ретельно замасковані під рецензії. Напродив очитаний у психології та естетиці Олександр Клименко розглядає тексти крізь призму популярних теорій, сфокусовує свою увагу передовсім на тому, що видається йому особливо важливим на сьогодні. З лектури, на яку в своїх аргументах покликається Клименко чи кого охоче цитує, маємо весь «джентльменський набір»: Юрій Лотман, Мічіо Кайку, Умберто Еко, Вітольд Ґомбрович, Ян Твардовський. У статтях Клименка немає панорамного огляду літпроцесу, він щоразу зосереджується на тому чи тому творі (про якісь помилки смаку тут говорити не випадає – це все справді вершинні твори сучасної літератури); його дискурс – особливість самої художньої природи твору. Його цікавить те, про що майже не говорять рецензенти.
З усього відчутно, що Клименко полюбляє оригінальні теорії (почасти, може, аж занадто довіряє їм, бо ж, як відомо, все дуже відносне); його доказова аргументація неодмінно відзначається логічною стрункістю, своєрідністю інтерпретацій аналізованих текстів.
Сухувато раціональний, без вербальних публіцистичних спалахів, стилістично аж до прохолодності спокійний, цілковито поглинутий об’єктом своєї уваги, – такий Олександр Клименко у своїй есеїстиці на теми літератури.
І, звичайно, дивним було б, якби в автора «Коростишівського Платонова» і в цій книжці не з’явилося ім’я Андрія Платонова. Це свідчення не тільки вірності своїм літературним симпатіям. Це й естетика, й етика Олександра Клименка. Це його літературне «вірую», без якого він був би зовсім іншим.
Добре, якщо таке «вірую» у письменника є. Без нього він – безнадійний атеїст. Атеїстам же в літературі просто нічого робити.