Януш Корчак урівняв творчість із високим і трагічним пафосом життя. Тому й міфічний прапор короля Мацюся не є символом приреченості – а навпаки: він майорить нам не так із минулого, як із сьогодення. Мені навіть здається, що то його трансформоване полум’я сьогодні відблискує в очах героїчних українських «кіборгів», котрі захищають донецький аеропорт…
ЯНУШ КОРЧАК: ТВОРЧІСТЬ = ЖИТТЯ
Коли ми з Василем Слапчуком задумували цикл літературно-мистецьких зустрічей під назвою «Світ пограниччя», то вирішили перші обговорення присвятити польським культурним і громадським діячам. Й оскільки розмовляли про проект напередодні Великодня, то визначились, що під час першої зустрічі говоритимемо про Януша Корчака та Ірену Сендлерову: аналізуючи життя цих людей, можна озвучити деякі важливі паралелі, позаяк шляхи Корчака і Сендлерової немов збігаються в рядку християнського канону – «смертю смерть подолав». Проте життя, як відомо, вносить корективи у плани, тому і графік зустрічей посунувся у часі (презентація проекту відбулася наприкінці травня): орієнтуючись не лише на дорослого слухача, а й на школярів, ми розпочали проект «Світ пограниччя» восени – на початку навчального року.
А ще ми домовилися з Василем до кожної літературно-мистецької зустрічі писати тематичні есеї, щоб у такий спосіб зафіксувати історію проекту «Світ пограниччя». Тож напередодні заходу «Януш Корчак: творчість = життя» спробую пояснити математичний символ, присутній у назвах події та однойменного есею. І почну з однієї давньої історії…
Був 1999 рік. Я працював і мешкав у Польщі, в одному з районів Варшави – Урсусі. Інколи в неділю відвідував служби у костелі Святого апостола Івана. Ксьондз костелу знав, що я музикант, тож якось запросив поїхати автомобілем на батьківщину Фридерика Шопена в Желязову Волю та по дорозі відвідати Непокалянов – католицький санктуарій, заснований у 1927 році священиком-францисканцем Максиміліаном Кольбе. Так я побував в отчому домі геніального польського композитора і довідався про Святого Максиміліана Кольбе, про якого раніше мені не доводилося чути.
Отець М. Кольбе народився у 1894 році у Здунській Волі, а загинув у 1941 році в концентраційному таборі Аушвіц. Із барака, де жив Максиміліан Кольбе, щез в’язень. Тож заступник коменданта табору відібрав десять осіб, щоб їх покарати: вони мали померти голодною смертю. Один із відібраних комендантом (ним виявився юний сержант Франтішек Гаєвнічек, якому судилося прожити 93 роки) заплакав: «Невже я більше не побачу дружину і дітей?» І тоді Максиміліан Кольбе запропонував комендантові табору своє життя в обмін на життя юнака. Жертву було прийнято. М. Кольбе і троє інших смертників протрималися у камері три тижні, помираючи від голоду і обезводнення. А 14 серпня у переддень свята Успіння Богородиці, їм зробили смертельні ін’єкції.
У 1971 році Папа Римський Павло VI зарахував Максиміліана Кольбе до лику блаженних, а Папа Іван Павло II у 1982 році – до лику святих мучеників. У літургійному календарі римо-католицької церкви 14 серпня є днем пам’яті Максиміліана Кольбе.
А ще пізніше я дізнався про Ірену Сендлерову (1910–2008) – праведника народів світу (термін використовується державою Ізраїль для відзначення людей неєврейської національності, які, ризикуючи життям під час Голокосту, рятували євреїв від нацистського знищення). І. Сендлерова врятувала понад 2500 єврейських дітей.
У грудні 1942 року як працівник Варшавської громадської служби Ірена Сендлерова мала перепустку до гетто. Жінка разом із своїми співробітниками вивозила звідти дітей. Дані про дітей І. Сендлерова записувала у картки, що їх зберігала у склянці, яку закопувала на дворі. У 1943 році гестапівці заарештували жінку, катували (зламали руки, ноги) і засудили до страти. Однак підпільній організації з порятунку євреїв «Жегота», створеній Польським урядом у вигнанні, вдалося врятувати І. Сендлерову, підкупивши німецьких конвоїрів. У повоєнній Польщі праведній жінці знову загрожував смертний вирок за те, що під час війни її робота фінансувалася урядом у вигнанні – з Лондону.
На відміну від Максиміліана Кольбе та Ірени Сендлерової ім’я польського письменника, лікаря, педагога-новатора єврейського походження Януша Корчака (1878–1942) знаю з дитинства, позаяк ще в школі прочитав його книжку «Пригоди короля Мацюся». Згодом дізнався про принципи педагогічно-виховної системи Я. Корчака. А ще пізніше познайомився з текстом його філософської драми «Сенат шаленців».
Януш Корчак впродовж 30 років очолював у Варшаві єврейський Дім сиріт, який заснував у 1912 році разом зі Стефанією Вільчинською, та польський інтернат Наш Дім, над створенням якого працював разом із Марією Фальською з 1919 року. Восени 1940 року Дім сиріт опинився у Варшавському гетто – проміжному концентраційному таборі для євреїв на шляху до табору знищення Треблінка, огородженому триметровим цегляним парканом. 6 серпня 1942 року територію гетто оточили підрозділи СС та поліцаї. Корчак відмовився від пропозиції урятувати власне життя, бо не хотів залишати дітей та працівників Дому сиріт. Вони вирушили у свій останній шлях – на Умшлагплац (пункт у гетто, звідки відбувалася депортація в’язнів у табір смерті), де на них чекав поїзд, який віз у Треблінку.
За однією з версій, Януш Корчак та діти, йдучи до вагонів потягу на Умшлагплац, тримали над головами зелений прапор короля Мацюся. Кожен мав при собі улюблену іграшку, книжку. Один із хлопців грав на скрипці… Ця версія схожа на високий міф, покликаний оспівати духовну стійкість і незламність педагога та письменника, який писав: «Дорога, яку я обрав, пробиваючись до мети, не є ані найкоротшою, ані найзручнішою, однак вона є найкращою саме для мене – оскільки це моя власна дорога…» Разом із вихованцями сирітського притулку Я. Корчак увійшов до газової камери. На місці їхньої загибелі у Треблінці височіє камінь, на якому написано: «Януш Корчак і діти».
…У роки навчання у музичному училищі та консерваторії ми з друзями переймалися питанням, яке сьогодні стало майже елементарним: чи може погана людина бути гарним музикантом? І наші думки з цього приводу, як не дивно, у процесі дискусій та сперечань не завжди збігалися.
Пізніше я прочитав книжку Соломона Волкова «Діалоги з Йосипом Бродським». В одній з розмов С. Волков запитує нобелівського лауреата: «Чим ви поясните підтримку Паунда (американський поет Езра Паунд співпрацював із фашистським урядом Муссоліні, був заарештований, 13 років провів у психіатричній лікарні – О. К.) такими різними людьми, як Оден і Роберт Фрост?» Бродський відповідає так: «До нього ставилися як до людини, побитої долею. То́му, хто потрапив у біду, слід допомагати, не дивлячись ні на що. Все ж Паунда тримали в божевільні заледве не тринадцять років. Тримати поета у божевільні за його переконання – це ні в які ворота не лізе. Оден казав, якщо великий поет скоїв злочин, чинити, мабуть, треба так: спочатку дати йому премію, а потім – повісити». У цій відповіді можна знайти й ключ до наших давніх училищно-консерваторських дискусій: якщо творча людина розглядає мистецтво лише як інструмент відточування професійної майстерності, забуваючи, що композиторський чи, скажімо, письменницький скальпель водночас має бути спрямований і на недоліки та хвороби власної душі (хоча б із дотиком мінімальної корисності), тоді потенції художнього мислення, спроможні сформувати особистість, звужуються до виключно утилітарного трактування, а ідеалістичні уявлення про творчість і творців легкими човниками розбиваються об скелі прозаїчного проживання днів. Чи означає це, що маємо з тим змиритись і зректись світла в своїх душах? Може, і означало б, може, і зреклися б… Але, дякувати Богові, є люди, котрі не тільки на папері, а й власним життям озвучують та поновлюють відомі істини так, щоб полуда спадала з наших очей.
Януш Корчак урівняв творчість із високим і трагічним пафосом життя. Тому й міфічний прапор короля Мацюся не є символом приреченості – а навпаки: він майорить нам не так із минулого, як із сьогодення. Мені навіть здається, що то його трансформоване полум’я сьогодні відблискує в очах героїчних українських «кіборгів», котрі захищають донецький аеропорт…
Не випадково думка порозмовляти про Януша Корчака, Ірену Сендлерову, а відтак і про Максиміліана Кольбе виникла напередодні Великодня. Не випадково, бо їхні вчинки – вищі за будь-які слова.
Корчак і Сендлерова не були священиками.
Сендлерова і Кольбе не були письменниками.
Кольбе і Корчак не були працівниками Варшавської громадської служби.
Вони померли. Аби смертю смерть подолати.