Зателефонував сьогодні до космацького газди Романа Бойчука …. – і довідався сумну і несподівану звістку, що Роман Миколайович під кінець старого року пішов із життя…

Пішов у розквіті сил і сили-силенної творчих планів щирий природолюб, глибокий цінитель краси рідного краю, знавець його спадщини, дбайливий батько родини, справжній гуцул: роботящий, відритий, глибоко вболіваючий за спадщину Гуцульщини і долю України.

Роман свого часу отримав гарну лісівничу освіту у Ленінградській лісотехнічній академії, з дитинства глибоко знав природу Карпат, гуцульські традиції – з ним було надзвичано цікаво спілкуватися… Тому оселя Бойчуків у Космачі, сердці Гуцульщини, постійно приваблювала гостей: і природоохоронців, і кінорежисерів, і науковців, і мандрівників…

Ми товаришували з Романом останні 8 років – відтоді як над Національним природним парком “Гуцульщина” почали згущатися хмари. На той час Роман Миколайович працював заступником директора парку.

Разом з колегами з природоохоронних організацій допомагали паркові як могли: ініціювали всеукраїнську кампанію “Гуцульщині – бути!”: писали звернення до влади і правоохоронних органів, виступали у ЗМІ та у навчальних закладах, проводили прийом громадян, працювали спостерігачами на горезвісному “референдумі” про скасування землеволодінь парку, ініційованому косівськими чиновниками.

Деякий час Роман Миколайович очолював Кутський дерлісгосп. Відчувалося, наскільки йому було важко на тій роботі. Наскільки він не сприймав системи стосунків, котра склалася у лісовому відомстві, наскільки потужно та система виштовхувала з себе його, як стороннє тіло. Власне тоді й почалися його негаразди з серцем…

Глибоко переживав і негаразди на роботі, і події суспільно-політичної кризи в Україні, і ВІДСУТНІСТЬ ВИСОКОЇ ІДЕЇ СЛУЖІННЯ в свідомості тих, хто називає себе українською політичною елітою.

Не раз у розмовах зі мною повертався до легенди про те, як на одному з верхів в околицях Космача стояв величезний камінь, що по формі нагадує крісло. Місцеві старожили твердять, буцімто у давнину на ньому сидів
сам Олекса Довбуш, коли чинив суд. Після того, як Довбуша не стало, а люди потребували справедливого суду, вони приводили до того Довбушевого каменя котрогось із своїх односельців, садили на камінь і просили: “Розсуди нас!…” В ролі судді міг опинитися посполитий неписьменний гуцул, але настільки вагомою була його відповідальність перед моральним авторитетом, що він не міг ухилитись і судив своїх ближніх: справедливо, милосердно, неупереджено, спираючись на мудрість поколінь. Більш того, хоча б раз у такий спосіб опинившись в ролі Довбуша – народного судді, пересічна людина згодом намагалася й сама жити праведно, ніби отримавши від Нього часточку нематеріального, але безцінного спадку: особистої порядості, громадянської честі та відповідальності за долю краю.

По своїй вдачі Роман Бойчук не міг прислужувати людям безвідповідальним, позбавленим порядності і честі. Врешті-решт він пішов геть і повернувся до себе додому, до рідного Космача. Тут із завзяттям зайнявся облаштуванням сільської зеленої садиби для туристів. У цьому господарстві фактично усе зроблено його руками.

Останнім захопленням Романа стала ідея відродження в Гуцульщині вівчарства. Не раз з сумом говорив про сім космацьких полонин, на яких вже ніхто не пасе, про зникнення місцевої породи овець, які були багатовіковим супутником гуцула. Вівця за його словами, одягала, годувала, зігрівала, лікувала людей від народження до глибокої старості, прикрашала побут гуцулів, дарувала ВНЕВНЕНІСТЬ У ЖИТТІ, ПОБУДОВАНОМУ НА ВАЖКІЙ ЩОДЕННІЙ ПРАЦІ У ГАРМОНІЇ З ПРИРОДОЮ.

Зайнявся розведенням овець просто в себе на садибі. Наполегливо популяризував продукти та досвід вівчарства: і в оздобленні садиби, і в її кухні, і в проведенні майстер-класів.

У 2013 році відкрив в себе перший в Україні приватний музей вівчарства, у якому прагнув зібрати зразки історичного спадку гуцульського етносу, де вівчарство традиційно присутнє: і в господарстві, і побуті, і в художній творчості, і в етнографії. http://www.galychyna.if.ua/publication/society/kosmacka-oviterapija/

У задумах мав ще безліч планів, дуже поспішав, щоб встигнути їх втілити… Не все встиг, життя обірвалося передчасно. Але було добрим, діяльним, дбайливим і щедрим.

Світла пам”ять!

Олександр Степаненко,

голова екологічно-гуманітарного об’єднання «Зелений Світ» (м. Чортків)

Roman_1

Roman & Andr

Leave a Reply

Your email address will not be published.