Олександр Стусенко. Усьо будєть базар!

Дивлячись на наших посадовців (починаючи з найвищого й закінчуючи місцевими “удільними князьками”), розумієш, чому їм вигідно, коли люди не виробляють, а тупо перепродують, не підвищують свій інтелектуальний та культурний рівень у бібліотеках чи театрах, а днями сидять у наметах і так званих МАФах, почитуючи яку-небудь рожеву патоку а ля “Гадюка в шоколаді” або ж дивлячись її екранізацію по телеящику. 

Усьо будєть базар!

У нас країна з невидимою ринковою економікою. Тобто статус нібито є, а ринкової економіки щось не видно. Натомість усюди видно базар. Здебільшого стихійний. І ця стихія, захлинувши нашу країну понад двадцять років тому, продовжує свій наступ. Може, через те, що про економіку наші чиновники не ведуть мову, а базарять. Та й прем’єр у нас наразі – ледве не Базаров… Отож змін найближчим часом не передбачається.
А базар розростається, як ракова пухлина. В нас уже зросло ціле покоління, чия особистість сформована, а свідомість відформатована базаром. Тобто це покоління, для якого базар – уже не просто звичне робоче місце, а тип мислення, якщо хочете – стиль життя.
Дивлячись на наших посадовців (починаючи з найвищого й закінчуючи місцевими “удільними князьками”), розумієш, чому їм вигідно, коли люди не виробляють, а тупо перепродують, не підвищують свій інтелектуальний та культурний рівень у бібліотеках чи театрах, а днями сидять у наметах і так званих МАФах, почитуючи яку-небудь рожеву патоку а ля “Гадюка в шоколаді” або ж дивлячись її екранізацію по телеящику. Коли людина нічим не займається й не бачить результатів своєї праці, не підвищує свого духовного рівня і так триває роками, вона невпинно деградує й перетворюється на легкокерований, зручний електорат, склад якого один український очільник колись схарактеризував словами “казли і бидло”, нині взявшись будувати “Україну для людей”. Кого він вважає людьми, спробуйте здогадатися…
Видавці й письменники брати Капранови у своєму “Законі” чітко демонструють, що нами керує бидло. Видатний сатирик Євген Дудар половину свого життя присвятив боротьбі (і словом, і ділом) з “розумовим пролетаріатом”, тобто з тим-таки бидлом. Відомий кінорежисер Олександр Муратов в автобіографічній “Розчахнутій брамі” доходить висновку, що “світом правлять унтерменші”. Більше того, за О.Муратовим, “ці жлоби зроблять все, від них залежне, щоб до влади не прийшли інтелектуали, бо перше, що ті зроблять, навіки покінчать з напівсільським українським жлобством”. Та, на жаль, це зі сфери утопії. Бо інтелектуалів стає дедалі менше, а влада всіма способами дебілізує народ чимдалі більше, отож інтелектуали – розумніші й елементарно слабші, як будь-яка меншість, – дозволяють тупій, цинічній і брехливій владі жерти саму себе (незалежно від її політичних гасел і кольору символіки). Причому найбільше, як завжди, страждає український народ, найкраща частина якого й далі вимиратиме, а решту… Оглуплену решту, як видно, цілком улаштовує форма існування під назвою “Базар”.
Якось в одному подільському райцентрі (назву його умовною літерою Б.) я бачив, як дві французькі баскетболістки, що приїхали на змагання, намагалися купити в кіоску мінеральну воду. Повірте, та вистава була варта телекамер! Цей цирк я згодом повторив у тому ж райцентрі, але вже в солідному магазині, попросивши німецькою мовою кіло бананів і пляшку білого вина. І зрозумів, що працівникам торгівлі (переважну більшість із них я називаю базарянами – за рівнем розвитку і стилем життя) простіше викинути клієнта за двері, ніж зрозуміти, чого він хоче. Щоб не порушував їхнього святого спокою, тобто не заважав працювати. Це я до того, що наші базаряни – як столичні, так і провінційні, як ті, що продають із розкладачок контрафактний мотлох, так і ті, що по дорогих генделиках наливають 80–90 грамів охочим випити 100, – отже, наші базаряни є тією великою і грізною силою, яка реально і в усеозброєнні зустрічатиме гостей «Євро-2012». І головною зброєю нашої армії торговців буде знання іноземних мов на рівні “хую дую ду”.
Приклад для порівняння. Мій знайомий із матір’ю пішли на один із київських базарів купувати джинси. Придивилися собі непогані. Продавець – чорний, як руберойд, негр. Мати й запитує його російською, в яку ціну штани. А той їй раптом як усмалить нашою мовою майже без акценту: “А ви хіба українською не володієте?” Оговтавшись від шоку, жінка відповіла: “Та володіємо, але ж ми думали, що ВИ не володієте…” А що вона мала казати?..
Наголошую: я найменше прагну стригти всіх під одну гребінку. В цій замітці йдеться не про підприємців, яким, окрім базару, більше нікуди йти, й не про мізерну частку колишніх інтелігентів (теперішніх алкоголіків), які продають на товчках рідкісні книжки зі своїх бібліотек, хоча й вони в атмосфері базару скочуються до загального рівня, що позначається на інтересах, поведінці й навіть мові. Тут ідеться про базарян як окремий і чималий прошарок нашого суспільства, про людей, які поза базаром себе не уявляють, бо в них для цього немає елементарних розумових потуг і внутрішньої потреби. Їм добре й так, як-от амебам добре в болоті. Це сумно, але зрощення і примноження такого громадянина – це чи не єдине справді стратегічне завдання нашої влади. Інакше все було б інакше…
Втім, найсумніше (і найсмішніше водночас), що базаряни гадають, ніби статус продавця автоматично робить їх розумнішими за людей потойбіч прилавка. Тобто коли ти прийдеш на базар купувати контрафактні турецькі джинси (бо інших тут просто нема), корінна базарянка тебе накриє мокрим (а часто і брудним) рядном: “Які турецькі?! Це фірмА!” І продемонструє криво прибацану наклейку “Wrangler” явно турецького походження. А коли ти їй з товаром у руках доведеш, що це така ж фірмА, як вона – принцеса Діана (тобто доведеш, що ти не лох із далекого хутора), пані претензійно визнає: “Конєшно турецькі!” Таким тоном, наче скаже: “А шо ж ти хотів у своєму Б. на розкладачці!” Але неодмінно додасть: “Но всьо равно ж імпортні!” Це той випадок, коли запитувати сертифікат на товар не просто даремно, а й небезпечно, бо тут і може піти в хід мокре рядно, в яке замотано півметра арматури.
Коли тій чи тій істоті за прилавком захочеться розважитись (бо ж портвейн у термосі й “Гадюка в шоколаді” часом набридають), у них з’являється потяг до дидактики. І така істота неодмінно тебе повчатиме, що вино називається “не портвееееін, а партфєйн”. Тут уже ні сміятись, ні плакати. В таких випадках просто хочеться, щоб істота продала тобі те, що ти сказав, і не вчила тебе, як вимовляється назва, скажімо, ось цього німецького пива, демонструючи тобі і всім навколо, що розумніша за свій прилавок. Навіть якщо в тебе вигляд не перекладача з кількох іноземних мов, а сірий і потертий, наче ти щойно з бетономішалки. Бо має бути елементарна культура обслуговування! Хоча по культуру до племені базарян якраз і не ходять…
Здавна у нас існує зневажливий епітет “базарна баба”. Думаю, його значення тлумачити зайве. Просто дуже не хочеться, щоб ми перетворилися на “базарний народ”. Бо від тих східних народів, у яких базар – це ціла культура, наша базарщина відрізняється якраз-таки її відсутністю.