Мене попросили задокументувати спогади очевидців про афганську війну. Та що я могла знати про неї? Ми, молодше покоління, знаємо якісь окремі епізоди, напівправду, щось окреме, вирване з невідомого цілого. Я пам’ятаю про той період дуже мало. Пригадую, як плакала-голосила тітка Ганна, відправляючи свого старшого сина в армію (тоді якраз активно відправляли молодих призовників на схід, в далеку гірську країну), примовляючи як замовляння: тільки б не в Афган, тільки б не в Афган…
Ще згадується, як в школу приходили хлопці-герої і розповідали страшні казки, бо, здавалося, те, що вони повідували, не могло бути правдою. Та ті, хто вижив в Афганістані (там не воювали, як я розумію, а просто-напросто вижити потрібно було), – реальні, живуть поміж нас, є нашими сусідами, колегами по роботі, рідними, знайомими. Щоправда, розповідають вони про цей період у своєму житті неохоче, не бажають привідкривати завісу того, що відбувалося далеко на схід від нашої країни. Валерій Семенюк, Ігор Леськів, Іван Малецький, Петро Пожарнюк, Владислав Кучін… І ще багато таких можна перерахувати, котрі, крім скупих повідомлень про місце і строк служби, іншого не розказують. Та, завдячуючи деяким, хто зумів знайти в собі сміливість знову, уже у спогадах, поринути у вир подій, які хочеться забути, запорпати в душу найглибше, ми з вами можемо хоча б постаратися зрозуміти те, що відбувалося. До уваги – «казки» про Схід.
Згадує о. Ігор Федоришин:
– Я служив у Кабулі, в розвідвзводі 171-го полку, другий батальйон. Наша специфіка – засідки і супровід колон. Ми водили колони на Гардез, Газні, Кандагар, Джелалабад, були 2 рази в Шарджоу.
Готувати до пекла під назвою «Афган» починали ще в Союзі, на сході, наприклад, в Туркменистані, як нашого героя.
– Мене записували шофером, а я через молодечий максималізм захотів бути розвідником, – розповідає о. Ігор. – Майбутніх «миротворців» вчили бігати по горах, підніматися на їх вершини, лазячи по скалах, величезних каміннях з багатокілограмовим вантажем за плечима та не менш важким обмундируванням: бронежилет – 19 кг, рюкзак – 30 кг, гранатомет (довгий, аж по колінах бив) – 7 кг, і так 15 км по пустелі бігли. Обдерті, запорошені, спітнілі, змучені, голодні – ось як виглядала славнозвісна радянська армія.
Пам’ятаю, як прибігли в Ашхабад, а там бочка з морсом коштувала 5 крб. Пити хочеться! Випиваєш 3 л морсу – він відразу ж через шкіру виходить, нічого не залишається, бо тіло таке розігріте. Бачили, як у фільмах кінь піною покривається? Ото і ми: як знімеш бронежилет, то з нього після морсу можна руками піну згрібати. Мама бачила, що в одного хлопця шкіра на грудях відстала від тіла, так розпарилася. В мене теж відставала, на ногах. Якщо, не дай, Боже, взуваєш мокрі чи вологі шкарпетки, то в тому місці, де вона була, ноги варилися. Уявіть собі, в тіні – + 40 градусів, це вже прохолода. Та найважче було попереду – на стрільбах.
Що воно таке? Режим такий: день стрільби, спимо, ніч стрільби, вдень тактика, ніч спимо і так протягом місяця. Одна гора і друга гора, з гори спускаєшся і по тій горі по мішенях стріляєш, опустився, піднімаєшся по другій. Поки дійшов до вершини, уже твоя черга знову спускатися вниз. А на тобі, як уже казав: два цинки, залиті бетоном, бронежилет і автомат. І уявіть собі, вгору-вниз з такою вагою. Годували ж нас чим? Найсмачніша їда – печиво і мармолядні цукерки, що з дому висилали. В меню – гнила капуста, гнила бараболя і сало, зварене на воді (мало печатку 1959 р.). То смердюче сало ми не їли, викидали. Чорний і глевкий, як пластилін, хліб кидали до котелка і так бігом їли, щоб не зупинитись. До того ж ще й сіль пропала, тиждень не було. Ми, голодні, мусили те їсти, але швидко, не зупиняючись, бо інакше… Отака була учебка.
Ми в тих горах дуже обривались, падали, дерлися, на нас висіло лахміття. Повертаємося в Ашхабад. Йде радянська армія, такі обдерті всі, в лахмітті, там стирчить, там все видно. А мені так соромно, стараюся ті діри прикрити, але де їх прикриєш!
Страшно було, коли нас продавали. Йде десь будова, нас продадуть, ми цілий день на тих бабаїв робимо, а офіцери за то гроші беруть. Одного разу копали басейн. Дивимося – накривають стіл, такий гарний, багатий, повний наїдками, а ми – голодні солдати. Відчуваємо, що зараз будемо їсти. З таким ентузіазмом почали копати. І тут вони сідають їсти, а на нас, нещасних, кричать! Потім закінчили свою трапезу, вийшли. Хтось з солдатів не витерпів, кинувся на той стіл, а за ним і всі решта. Хто що злапав, той те і з’їв. Заходить один з бабаїв і до нас – собаки, до столу лізли, перевернув той стіл з усією їдою в басейн.
Прислали з дому посилку – місяць стояла на пошті. У день, коли ми мали летіти до Афгану, зібрали в нас доручення, щоб їх забрати. Нас відправили до Афгану – посилки наші забрали. Я по сьогоднішній день думаю: діти йдуть на війну. Дайте ж тій нещасній дитині можливість отримати востаннє ту посилку!
Прилетіли ми до Афганістану у військовому літаку. Раз – відкривається вантажний люк і бачимо – Боже, куди ж ми попали, невже тут воюють?
То вже була осінь, вдень тепло, вночі – холодно. Як на Місяці: сонце світить – тепло, зайде – відразу ж дуже холодно. Як молодих привезли, то кожен підходить і бере, скільки хоче. Нас не встигли «розкупити», ми залишилися на ніч і зранку мене забрали в госпіталь. Я застудився і ще десь тиждень-два відлежав в госпіталі. Потім попав у розвідвзвод в Кабулі. Так там і служив. Це був кінець 1986 р.
Наше основне завдання – прикривати колону і якщо є засідка, то брати на себе. Ми йшли десь кілометрів два попереду усіх разом із саперами. Сапери шукали міни. Нещасна робота тих саперів. Дуже часто підривалися. Стоїть фугас на управлінні. Буває або контактний: нижня пластинка і верхня, у верхній – дірки. Щупом попадає сапер в дірку, замикає дві пластинки, вона і вибухає. Або на управлінні (не на радіоуправлінні, таких тоді ще не було, пізніше досягнення, а на електричних дротах). Тобто, він заклав міну, вивів дроти в гори. Колона пішла, він прокрутив, дав ток, міна вибухнула. Якщо сапери знаходили ту міну, то вони їх підривали, а не техніку, бо краще когось, ніж нікого. І було у нас два випадки таких жахливих. Підірвалося четверо хлопців. Йшло їх шестеро, два молодих і чотири дембеля, вже додому мали йти. Одного молодого послали по воду, іншого – по сигарети. І тут вони натикаються на фугас на управлінні. В радіусі двісті метрів ми їх скидали по ящиках, де рука, де нога. Один вихід з того жаху, одне забуття – це план, мусів курити, задурювати себе, бо не вижив би. Під Джелалабадом ми йшли. Йде таке русло, по ньому йде караван. Так просто його не вичислиш. Але є спеціальна апаратура: два ящики, вони закопуються в землю, в одному – батарейки, в іншому – апаратура, і малий мікрофончик стирчить із землі. Її як закладеш, то потім уже не забереш, бо цей прилад має стояти тільки горизонтально. Якщо хоча б у півградуса похибка, то вибухає. Це була така секретна зброя. Він працював 30 днів, коли більші батарейки – 60. Коли строк виходив – самознищу-вався. Вони знають, що на тих караванних шляхах ставлять оці «реслі», то мінують підходи. От ми йдемо і знаємо, що про-суваємося по мінному полю. Голову планом задуриш і йдеш, бо інакше…
Якщо брати з таких великих операцій, а ми, розвідка, на великі не ходили, це були в основному засідки, то найбільше наше досягнення – це коли розбили спецгрупу з Пакистану. Їх було десь чоловік з тридцять. Вони в Пакистані проходили спеціальні курси з організації диверсій і чисто випадково вночі вийшли на нас. Більше половини групи ми розбили, а хто ще міг втікати, той втік. Після цього ми мали великі проблеми. На нас постійно полювали, за взводного давали немалі гроші. Наш взводний був вроджений розвідник. Уявіть собі: піхотний полк, є три розвідвзводи і одна розвідрота. Коли начальник розвідки полка пішов додому і не вернувся, зробився хворий, то нашого взводного зробили в.о. начальника розвідки полка. Тобто взводний давав вказівки ротному. Настільки це був талановитий розвідник.
У нашій зоні відповідальності до Баграма були банди Ісмаїла, Навруза, Насира і перед Баграмом був один кишлак і там стояв піхотний полк царандойців, тобто агентських військ. Він також перейшов був на сторону афганського спротиву. Нашим завданням було контролювати більш-менш оту їхню дислокацію. Найактивнішою була, здається, банда Ісмаїла. Ми вичислили її місцезнаходження. Вона налічувала близько ста осіб. Ми передали інформацію на заставу і майже вся база була знищена разом з Ісмаїлом. Це була заслуга взводного. Чесно кажучи, я ще не бачив людини, котра б так кохалась у війні.
Знаєте, що цікаво? Чим менше воюєш, тим більше гинеш. Приїхали ми на заставу. Для того, щоб з гір не розбомбили її, то на горах, на точках гірських мусили бути пости. Раз в тиждень 10 чоловік піднімалися на гору, брали з собою боєприпаси, продукти, воду. Ось ми приїхали на заставу, лежимо на бетеерах, загораємо. І тут вони пішли мінятися. Чуємо – вистріли. Дивимось – побіг їхній лейтенант. Прибігає наш взводний: «Розвідвзвод, к бою!». Поки позалізали у бетеери, подіставали свої ердешки (невеликі рюкзаки – ранці десантників, зручні для носіння боєприпасів, вміщає 13 магазинів, 10 гранат і ще торбинка з патронами вроз-сип. Біжимо. Стріляємо. Який принцип? Не бачиш цілі – стріляєш віялом. Куля летить врозсип, 100 вистрілів на хвилину – дуже щільний потік вогню, є ймовірність, що в когось все ж таки влучимо. Прибігаємо туди – всі розстріляні. Тоді починаємо стріляти навколо. Попали в ногу білому чоловікові, ймовірно, американцю. Поки добігли, духи його добили, але камеру залишили. Вони знімали, як розстрілювали тих хлопців. Ні один з них автомата з плечей не зняв. Коли ми попали в схожу ситуацію (на нас чатувала засідка), то реакція була миттєвою: кулі пустив віялом, я побачив, скрикнув і поки він розвертався до нас, ми уже лежали і відстрілюватись. Коли ти не привчений до війни, то просто завмираєш від страху, а це ж була війна засідок…
Хочу ще розповісти про поїздку додому. Привезли нас до Ташкенту, дали 38 рублів, щоб додому добратися. Поїхали ми на вокзал – білетів нема, поїхали в аеропорт – білетів нема. Посиділи три дні – гроші скінчилися. В аеропорту з’явилися квитки. Поїздом їхали безплатно, а там треба було доплачувати різницю. Грошей нема, а додому хочеться. Продали те, що додому з Афгану везли. Не вистачає. В знайомого офіцера позичили 10 рублів. Долетіли до Львова, а до Тернополя нема чим добратися. Цивільний, що також летів з Афганістану, купив квитки. Приїхали – вечір, додому добратися нічим. Думаю – візьму таксі, якщо тато не буде мати грошей, то, може, сусіди позичать, бо до ранку вже не годен було чекати. До сьогодні пам`ятаю – коштувало 30 рублів до Чорткова, а нам дали 38 у Ташкенті!
Прийшов додому. І що? Треба кудись йти вчитися. Сказали, що можна у Вінницький педінститут на фізкультурний факультет поступити. Йду поступати. Вибачте, не комсомольців не беремо. Йду поступати в комсомол. Вибачте, приймемо, якщо півроку відробите. Є робота в міліції. Треба пройти медкомісію – хірург не підписує, спина крива. А я ж тільки з Афгану! Переніс жовтуху, тиф, через півроку – струс мозку і паратит. Напівінвалід. Важив 56 кг при 180 м росту. Та якось підписав. Приходжу у відділ кадрів – вибачте, ми комуністів беремо, а ви навіть не комсомолець. Пішов шофером – ніхто не бере, по великому блату влаштувався шофером в місцеве АТП, де відробив півроку. Поступив у комсомол. Потім – педінститут. Провчився 3 роки і пішов у семінарію, Львівську духовну. Зараз маю закінчений Люблінський католицький університет, маю ступінь магістра.
Оксана Свистун.
