Часто згадую, як з мого рідного села Ромашівка червоні “визволителі” у 1941 році виселяли родину Івана Музички. Він запитав: “За що руйнуєте моє гніздо? На моїй хаті лелеки гніздяться, але я його не чіпаю”. Іван помер в Томській області, а лелеки й дотепер гніздяться на своїй батьківщині. Вже інші господарі змінили покрівлю хати з соломи на шифер. На подвір’ї закопали стовп з колесом на вершині, і птахи прилітають сюди знову і знову.
Володимир Погорецький в “Афганському синдромі” пише, як мале хлоп’я, побачивши солдата, звинуватило його у смерті батька-офіцера, який загинув в Афганістані. Мати його заспокоювала, що, мовляв, “дядя солдат” не винен у цьому, бо батька вбили душмани. Я, звичайно, далека від освіти, яку осягнув пан Погорецький, але для хлопчика-сироти знайшлися б інші аргументи: саме Москва і її тодішні комуністичні правителі нестимуть перед Богом відповідальність за смерть цього офіцера і тисяч йому подібних молодих юнаків. Кремлівські верховоди послали їх воювати на чужі землі, а так звані душмани захищали свою батьківщину. Наші хлопці були там окупантами. Ми, українці, також захищалися від окупантів. Захищаються чеченці та інші народи. Різношерсті зайди називали нас ворогами, винищували за наш опір. “Вороги народу” примусово розбудовували Російську імперію, а компенсацію за їх каторжну працю має відшкодовувати Україна…
Серед енкаведистів були люди, які не всі гордилися своєю службою. Вони, безумовно, виконували наказ “зверху”. Були поміж ними й розумні хлопці, які навіть співчували нам. Коли з Ромашівки вивозили сім’ю Миколи Музички, його син Павло нашвидкуруч одягнув вишиту сорочку. Один з “визволителів” зірвав її з хлопця і потоптав чобітьми, а інший підняв і сказав: “Заховай”. На Далекому Сході померли з голоду батько, мати, сестра і зять та їх дитина. Павло вижив, і, повернувшись на Україну у 1960 році, зберігав цю сорочку як дорогу реліквію. Власне кажучи, мені це згадалося в день, коли відзначали пам’ять наших героїв у РБК ім.К.Рубчакової, коли я побачила там у вишитій сорочці колишнього голову Чортківської районної ради Олександра Стадника.
У роки панування на наших теренах польських окупантів не лише ми, селяни, а й наша українська інтелігенція одягали вишиті сорочки. За це московські “визволителі” називали нас “буржуазними націоналістами”.
Принагідно додам ще одну історію, яку мені розповідала одна жінка у мордовських таборах. На Волині, де вона мешкала, її син-восьмикласник на жовтневі свята (колись такі були за совітів) одягнув до школи сорочку з вишитими візерунками, бо іншої у нього не було. Один вчитель-росіянин наказав хлопцеві її зняти. Той не погодився, вчитель зривав сорочку силою, а малий захищався, як міг. Врешті-решт хлопчина прибіг додому обірваний та з розбитим носом. Жінка не витримала наруги, пішла до школи з надією на підтримку та взаєморозуміння. І що гадаєте? Їй “приліпили” статтю за антиагітацію цього більшовицького свята, засудипи на 10 літ таборів. Хворого батька з сином відіслали в Томську область, конфіскували добротні будинки і все “имущество”. І за це Україна також має відшкодовувати! У даному випадку юнак захищав не лише свою честь, а й національні традиції.
Світлої пам’яті отець Степан Когутяк казав: “Ми – українці, і честь нашої нації – понад усе!”. Поміркуймо над цими словами і зробімо правильні висновки.
Марія ШТЕПА, м.Чортків