Роман Вархол оспівує у своїй поезії епоху становлення Київської Русі, сподіваючись, що вона стане зрозумілішою сучасникам через посередництво віршованих рядків. Свого часу таке ж завдання ставила перед собою і неперевершена Оксана Лятуринська, яку поціновувачі красного письменства запам’ятали за такими книгами, як «Гусла» та «Княжа емаль».

Оживлення краплями з моря уяви

Вархол Р.С. Руське море. Поезія. – Львів: Сполом. 2015: – 256 с.
З Романом Вархолом нас звела восени 1975-го літстудія «Франкова кузня» при Львівському державному університеті, бо він тоді студіював українську філологію, а автор цих рядків здобував фах журналіста. На той час він за тодішніми мірками уже був знатним молодим автором, маючи за плечима публікацію в альманасі «Вітрила». Та по-справжньому, як поет, він розкрився в першій поетичній збірці «Мозаїка», яка побачила світ ще у тоталітарні часи.
Якщо звернутися до того давнього видання, то і через літа можна зробити висновок про любов поета до мініатюри і його тематичне припадання до подій княжої доби. Вважаю це доволі істотним. Бо є поети, які намагаються бути дещо іншими у своїх нових виданнях.. а інші не зраджують обраному шляху і з творчою впертістю поглиблюють тематику. Як мені здається, Роман Вархол належить до других. Це, зрештою, засвідчили і наступні книги «Співочий птах на мисленному древі» та «Писар Хорса Великого». До речі, це лише два видання з доробку поета, бо перелік вийшов би чималим. Адже у віршотворця їх майже 40.
«Руське море» – нова книга поета – теж з цього числа. Поет, як і в попередніх виданнях, залишається вірним жанрові мініатюри, хоча у «Руському морі» маємо і поему. Тут мимоволі виникають асоціації з «Летючими катренами» Ліни Костенко і «Рубаями» Дмитра Павличка. Розумію, що в даному випадку порівняння можуть бути недоречними. Адже часто-густо приховується елементарне епігонство, яке не хочуть помічати деякі літературні критики, співаючи невиправдані дифірамби неприхованій банальщині. Ця заувага, як мені здається, не є зайвою у контексті цієї рецензії. Вже хоча б тому, що поетичні мініатюри Романа Вархола завдають потужного удару адептам посередності, яка останнім часом рясно зацвіла на поетичному полі. Твори цього жанру, на мою думку, в нього є оригінальними і чітко говорять про незглибимість творчого пошуку.
На передній план знову виходить вірність обраній темі. Уже було мовлено, що Роман Вархол оспівує у своїй поезії епоху становлення Київської Русі, сподіваючись, що вона стане зрозумілішою сучасникам через посередництво віршованих рядків. Свого часу таке ж завдання ставила перед собою і неперевершена Оксана Лятуринська, яку поціновувачі красного письменства запам’ятали за такими книгами, як «Гусла» та «Княжа емаль».
А тепер поговоримо про «Руське море» конкретніше. І перш за все згадаємо, що книга має 24 розділи. Якщо виходити з того, що доба теж складається з 24 годин, то можна говорити про певну символіку. І немає великого значення те, куди уява заведе читача в даному випадкові. Бо віриться що висновки будуть такими ж життєстверджуючими, як і прикінцева фраза поета в цій книзі. «пасу метелики в лузі…Допалює аркуш свіча». Згодімося, що воно є доволі промовистим на загальному тлі. А ще вражає тут не лише тематичність книги (про це уже мовлено), а й неймовірна колористичність: «чорні куни», «червоні маки», «голубий кордон», «золотий берег», «булатний трон». Оскільки перелік можна продовжити (прикладів вистачає), бачимо намір поета здивувати і захопити усіх барвистістю висловлювань. Зауважимо і те, що колористичність тут є такою, що занурює у князівську давнину. І це укупі із загальною тематичною спрямованістю робить місткішою та промовистішою назву «Руське море». Переконаний, що вона є виправданою і з політичної точки зору, коли північний сусід намагається присвоїти собі сторінки історії, до творення яких не мав відношення. І на тлі цього виглядає дуже добре, глибоко і навіть оригінально. Ще більше впевнюєшся у подібному, коли заглиблюєшся у драматичний внутрішній світ ліричного героя цієї книги. «О не розлюби, Перуне, зеленок вруна – язичеські хай квітнуть усюди письмена. Нехай громи натхненно карбують руна юні, коли у світ прямує веснянками весна». Коли читаєш такі поезії, то з’являється враження, що маєш справу із вправним таємничим малярем, що творить словами. Розумієш, що у даному випадкові роль відіграють особливі душевні зусилля, винятковий внутрішній зір, незбагненна емоційна напруга. «Руською правдою б’ється схвильоване серце Сули. Драг оксамит узороччя, вигадливе грецьке його не замінять. О сріберне серце Сули!».. Або таке. «Святослав за свято мав кожен грізний бій». Цитуємо і наступне. «Такий сей мотив, як пахуче вино. Столи не по мідь виряджають гульвісу. І тирсу коміть шанувальник кумису, – Дажбоже явив золотар імено».
Взагалі читати вірші Романа Вархола є втіхою. Можна назвати естетичною насолодою. Чому? Бо думається, що кожен вірш передає душевний настрій, при якому весь час переслідує відчуття несподіваних відкриттів. І справа не тільки у колористичності, думку про яку уже було висловлено. Зримо перед усіма постає і питання метафоричності мислення. Він, можливо, сам того не помічаючи, наповнює їх музикою, барвами, глибинним підтекстом. Важливим, на мою думку є те, що такі відчуття пульсують в кожному творі. Це мимоволі додає віршам пристрасності і теплоти. «Банує гусяче перо. На ладан дише Нестор… Свічу запалює Дніпро. Нуртує хвилями народ ошуйю та одесну». «Білі труби повитиці виряджають у похід на кропив’яну столицю мурашиний ратний рід». Метафоричні зблиски, небуденні образи розсипані на сторінках книги щедрістю віршотворця. (Деякі з них уже процитовано, але ще можна назвати й інші вдатності: «задеревяніє сонце, наче кочет на бантині гір», «стезя зеренця красна». Зумисно поставлю крапку, бо цитувати можна ще і ще.)
Сумніваюся, що ці цікавинки сприймаються поціновувачами красного письменства, як випадково віднайдене слово шукань. Бо мова може йти про народження незбагненого, через творче осяяння. Не буде, либонь, перебільшенням і твердженням і про особливий чар і нерозгадану глибину поезії Романа Вархола крізь призму дивовижних уявлень свідомості віршотворця.
Коли думаю про все це, то замислююсь про грунт, на якому зароджується така поезія. І перш за все – про національну основу. Отже, тяглість традицій? Безсумнівно. Але навряд чи можливо це без доброї школи. Та водночас було б своєрідним вимислом говорити про оевидну орієнтацію на попередників. Бо поет належить до тих, хто уже давно став самодостатнім. У нього, якщо можна так сказати, свій відлік часу у творчості.
…Ще раз перечитую «Руське море». І дуже радію, що книга злагіднінє душу і змушує знову зануритися в оспівування минувшини, що стало джерельницею поетового натхнення. І чи може бути для нього більша нагорода, ніж зізнання читачів у тому, що тематика його творів і їх втілення у життя через небуденність слова знаходить відгук? А «Руське море» є саме такою книгою. Навряд чи стане хтось з цим сперечатися?

Ігор Фарина
член НСПУ
м. Шумськ
на Тернопіллі