Замулене часом чи спалене на єретичних вогнищах, заборонене, висміяне, зневажене й втрачене, знання лишилося хіба що у самій мові, – вона скоріше за все нагадує промовистий, символічний, напоєний грозою сон, забутий ще уві сні.
Самосвіт. Точка зору дилетанта
Прагнення польоту… Саме польоту, а не вільного падіння. Заздриш не літаку, не комару чи горобцю, а лелеці чи орлу…
Заздриш висоті, де спалюють крила Ікари. І напевно, крім реальності і позареальності, є й самосвіт – той неповторний, непередбачуваний світ, який не стосується логіки.
Світ мрій не завжди банальний, казки не завжди добрі, мрії не завжди шляхетні… І все ж є чи не в кожного те, що пориває у простір, у безмір, до зірок – особливо в дитинстві чи замолоду.
Чиї ж ми діти – вогню чи пожежі, волі чи сваволі?
Звідки це прагнення польоту? Неможливого для тіла, необтяженого духом.
Власне жодна з стихій – вогню, води й повітря – людьми не опанована або пізнана на рівні поверховому, логічному, тобто – обмеженому. “Дух, що тіло рве до бою” за Іваном Франком – теж стихія, співвідносна з вогнем і повітрям.
…Тримаючи за ниточку паперового птаха, відчуваєш,. як він рветься з рук. Але то вітер, а не папір, подих неба, ім’я якому свобода.
Їх, отих, які дихають небом, так небагато… Вони не святкують і не празникують, вони ніби світяться – розумінням, тишею і добротою, але кожен має самосвіт, у якому відлуння минулого перегукується з майбутнім.
Це не ворожіння і не чаклунство, це якесь характерництво.
Замулене часом чи спалене на єретичних вогнищах, заборонене, висміяне, зневажене й втрачене, знання лишилося хіба що у самій мові, – вона скоріше за все нагадує промовистий, символічний, напоєний грозою сон, забутий ще уві сні.
По ньому залишається пам’ять про політ, про ясні кольори і високу тишу, лагідні, теплі очі праматері і твердий п’ятук долі…
Про той самосвіт, у якому судилося бути собою.