Великий подвижник, український політичний в’язень, поет і громадянин Павло Арсенович Грабовський (нар. 11.09.1864 р. за новим стилем, у селі Пушкарне Охтирського повіту Харківської губернії – помер 12.12.1902 p.). Майже двадцять літ провів він по тюрмах і засланнях, де передчасно зупинилося його зболене серце. Павло Грабовський упокоївся в неволі, в Тобольському. Павло Граб писав і прозу, ставлячись до неї дуже вимогливо – згадаймо принаймні з цього приводу його критичні роздуми із вілюйського листа до Івана Франка від 31 січня 1896 р. (див. зібрання творів П. Грабовського у 3-х томах. – К., 1960. – т. ІІІ. Статті. Нариси. Листи). … Устиг зробити обмаль: кілька оповідань. Серед них – оповідання “Христос Воскрес!”, добре призабуте за сто з лишком років, уперше з’явилося друком на шпальтах Львівського ілюстрованого календаря товариства «Просвіта» на 1894 р.

 

Христос воскрес!

– “Христос воскрес!” – “Воістину воскрес!” – І люде падають оден другому в обійми, міняються писанками, радіють. Великий день, святий, веселий! Та не весело було одинокому кайданникові, що сумно тинявся по своїй затушкованій коморі та брязкав зелізами, котрі оповивали йому обидві ноги, впиналися до голого тіла.
Тюрма стихала – крізь решітку лізла ніч; перший святковий день відбувався. Хіба долетить з гуртової комори п’яний завід безладного співу або зірветься в повітрі голосний вираз арештантського залицяння, з жарту кинутий в напрямі жіночого відділу в’язниці. Але і пісні і жарти притихли. Життя гуртових комор цілком перейшло під піль, у таємні закутки, де сторожа не могла крізь двері побачити ні карт, ні горілки, ніякої іншої запереченої арештантові річи.
Гірко почуватись у такі дні в’язневі, а ще гірше нудитись під замком одному, як отой згаданий кайданник. Сам неначе мертвяк у труні… ніхто не прийде, не похристосується, не обійме як брата… ніхто, ніхто… Брудні поруділі стіни… низенька стеля… холодна цеглова підлога… сім ступнів уподовж, п’ять – завширшки… клапоть сірячини під боки, звичайна посудина… – ото і все, що бачить притомлене око в заперті. Він ступав якось не твердо, накинувши заклеймлену куцину на плечі. Його не водили до служби, бо він – секретний; ніхто не загомонів до нього за цілий день, не пустили навіть на прохід. Ранком пропхнули крізь фірточку шматок паски, на обід принесли борщу. Увечері заглянули чи цілий, чи не втік бува…
Душа неслась у далекий край, зворушена спогаданнями. Мелькнуло рідне село… білими стінами вилискуються вбогі хати… весело гудуть, розлягаються дзвони; вся церква в огні… от скінчилась Служба, пронесли корогви понад пасками… ось він і дома, з усіма вітається… серце повне радощів, якогось святого, великого почування любови… увесь мир би обійняв, аби малась спромога… Грає весняний промінь… Уквітчані проліском дівчата простують в поле; лавою сунуть з жартами та витребеньками парубки… а он і старий з лірою перегинається, за старчам поспішає… Он притяг і благий Микита невидючиі що тиняється увесь свій довгий вік та на сопілку затинає… босий, у білій сорочці та штанах… голова нічим не покрита… паличка проти собак… сопілка в роті… отакий завжди… Люде хвалять Бога, що дав свято, а він грає-голосить та приспівує:
“А хто біди не знає
Най Микити спитає!…
І викладує, як то біда, з якими пригодами мандрувала по світу. Похитають головами слухачі, а спинити – не спинять, – шкода, що на Великдень гріх журитись.
Як ось село зникло… В уяві зростає молодий, кипучий, натхненний гурт… Чує піклування за прихильність до менших братів, за освіту незрячої, окривдженої верстви люду, за Великдень усього чоловіцтва… Стискають у запалі один другому руки; в очах – надія, повна, нерухома; серця окрилені вірою, що їй усі ворожі заходи байдужні, найлютіші муки не страшні… Солодкий, чарівничий сон, з котрого так тяжко прокидатися…
“Христос воскрес!” – Немає відповіді.
– Милі, рідні, де – ви? Не побачите, не притулите до лона… душу, серце, – усе вам, усе… Сльози киплять… нехай… може колись і сліз не стане… Сестронько!… Боже милий!… Тобі віддала чисту молоду душеньку… в муках сконала… Хуртовина замела її святу могилоньку; вітер жалібно квилить над нею… а навкруги скрізь уклалось товариство… мертвий сон… яри та підземні шахти… та гірка неволя… та… але й того досить…

Жити, жити без краю забажало йому в ту саму хвилину, – працювати, не покладаючи рук, – нове життє забудовати на тих незабутих, на і передвчасних могилах…
Він бігав з кутка в куток, збурений думкою, розпалений. Але згодом почув, що сили зраджують його, піт виступа на чоло, – і, наче стеблина підтята, опустився на підлогу. Кругом стояла тиша; десь рипнуло тілько дверима, та свиснув вартовий свистун пробуючи…
В переході шепотом розмовляла сторожа, оден був Татарин, другий – наш земляк, хлібороб з України, – кайданник не чув їх розмови; та й здається поснули. Не до сну, не де спокою було кайданникові; уже ні мислі, ні спогадів, а якесь болюче маячіння, без форми, без образу… Нерозмайна нтуга, неевідхильна вага на серці… Усе закрутилось перед його очима, переплуталось, темрявою насунуло з усіх усюд… Йому зробилось моторошно, ніби провалля залягло під ним; щось гостре діткнулося мозку, – заблимали зеленоогнисті зорі… він застогнав, силкувався скрикнути – нема голосу; він упав до забуття, до безпритомности… лежав мов би труп захололий…
– Христос воскрес! Христос воскрес! – роздався тихий дружній голос.
Жахнувсь, отямився кайданник. Над ним стояв сторож Українць і так жалібно дивився йому в очі. Двері були щільно причинені, а в кутку тлів недогарок.
– Христос воскрес!
– Христос воскрес!
Вони упали один до одного в обійми і довго-довго цілувались. Кайданник не міг прийти до себе, зрозуміти, що з ним діється, – так незвичайне, так неприродне було оте несподіване явище…
– Це я – Остап, сторож… Свято послав Бог… всі веселяться… і я чоловік… серце перевертається дивитись… душа болить… і я одинокий… на чужині… Рідної мови не почуєш, побалакати ні до кого…
– Спасибог… спасибог… на віки… але тікайте… почують… не губіть себе!
– Заспокойтеся, – Татарва спить. Чим Бог дав…
І, розв’язавши хустку, виклав паску, кілька крашанок тощо…
– Не треба, не треба… Бога ради… до віку вдячний…
Голос кайданника задріжав, порвався; сльози навернулися на вії.
Як се – двері відхилились, і Татарин вистромив заспану голову…
– То ти так?
Вдарив дверима, покрутив ключем, – і бігом метнувся докладувати.
Обидва скам’яніли на місці. Година здалась їм занадто довгим часом. Забрязчали рушниці, затупцювали чобітьми, забренькав ключ, двері відлетіли з гуркотом, і смотритель в супроводі Татарина та кількох оружних салдатів, появився на порозі комори.
Серце похололо в Остапа; йому здалось, ніби він летить у прірву без краю… без визволу…
– Ваше високо… – спромігся був він…
– На обахту! Під суд! – загриміла відповідь.
Його схопили під руку. Востаннє заходив ключ у дверях; почувся друбний топіт зникаючої юрби, луною розлігся в переході і нарешті затих. По підлозі метався та стогнав у тяжкім стані безпритомности кайданник, – ніхто не зважав на нього; над усім стояла тиша, все окрила тьма, густа вагуча…

Leave a Reply

Your email address will not be published.