Звісно, що воно саме так і було! Навіщо Мишкові брехати? І взагалі, кому спало на гадку ото усе оприлюднювати? Язиком плескати всяк уміє. Він же медик! Він же клятву давав. Як його – Гіппократа…
– Фігня усе це! – рішуче заперечив Мирослав Калюжний. – Ніякої клятви Гіппократа насправді не існує. Вигадка – і не більше того! Придумано для ефекту! Студенти-медики при випускному нічого такого не обіцяють.
– А ти звідки знаєш? – обізвався Тимофій Барило.
То він, то той самий Барило, котрий прізвище Мирослава потрактував як «кал южний»… Сміху було, бо при людях, при добрих знайомих та кількох родичах. Відтоді Калюжний Барила не помічає. А тут запитання, що називається «в лоб». Не вивернешся і ніяк не уникнути. Прямо і конкретно. Прямішого не буває.
Звідкіля йому, Калюжному, відомо, що баєчка про «клятву Гіппократа» баєчкою і є? Та він, Калюжний, про усе відає! Клятви Гіппократа не існує! І квит! А от те, що відбулося – факт! А що, власне, відбулося? Скліщення! І кого?! Відомих у їхньому районі людей! Відоміших, вважай, і не відшукати! Попався на нечуваній досі у їхньому містечку ганьбі сам начальник освіти. І з ким? З директоркою Школи Радості! І Мишко Псюк, отой словоохотний ескулап, зовсім не брехав та не вигадував. Інша річ – медична таємниця. Ота «клятва», про яку блеяв Барило. Себто, Псюк би мав помовчувати. Але ж і не брехав! І на тому – «крапка»! Та йому, Калюжному, значно більше відомо, аніж оповів напідпитку медик зі швидкої допомоги Мишко Псюк. Ганьба ж яка! Він, Калюжний, навіть не знає, як про це має оповісти.
Те, що районний начальник від освіти Василь Боровець крутить любов з директоркою Школи Радості Зореславою Кашків давно відомо. Про це знано усім в їхньому районному містечку, хіба окрім дружини Боровця Валентини Семенівни. Дружини завше про таке останніми дізнаються. А у Валентини Семенівни якраз клас випускний. Треба припильнувати, аби оцінки «грали», щоб не зіпсувати загально шкільних показників успішності. А ще займається вона репетиторством і виховує трьох онуків, бо діти на заробітках у Польщі та Італії. Валентина Семенівна – відмінник народної освіти! О! Мирослав Калюжний на власні очі бачив пришпилений до лацкана ділового піджака пані Боровець щось овальне, наче куряче яйце Було то якраз на саме свято Дня вчителя. На «яйці» посередені зображена розгорнута книга, а краями напис : «Відмінник народної освіти УРСР».
Бач, яке глибоке коріння! Ще тоді, за комуністів та радянської влади, шанували і так високо оцінили працю Валентини Семенівни! А ви кажете! Валентина Семенівна – вона така, серйозна і не балакуча! Їй плітками займатися ніколи. Словом – відмінник народної освіти…
Ну, Зореслава Кашків також не остання на тій самій освітянській ниві. Школу он створила! Кажуть – нового типу навчальний заклад. А що воно таке «нового типу» – ніхто не знає. Навіть для Мирослава Калюжного визначити зміст цього словосполучення – проблема. А назва ж аж співає! Школа Радості! І думає собі Мирослав та все гадає : оскільки заклад новоявлений, та ще й нового типу, то, виходить, усі решта шкіл отієї самої «радості» позбавлені? Га? Чи як воно насправді?
Про скліщення Мирослав Калюжний знає все! Він ото як на пенсію вийшов – то відразу за комп’ютер. А там такого! А там таке! Сторінки з позначкою «порно» Калюжний принципово оминає, бо не його це. З нього і практик свого часу вважався не найкращим. Ще з молодості Калюжний на дівчат не падкий. Чому? А хто його зна!? Так і не одружився, так і живе собі самотинцем, не беручи до уваги кота Борю та козу Бирку.
А у райцентрі усі наче змовились! Розмов тільки про Боровця та Кашків. Он перешіптувались навіть, стоячи на центральному майдані міста. Якраз відзначали свято Дня Героїв! Дата яка! День який! Герої… Прапори скрізь майорять державні, музика відповідна – козацько-патріотична! Звідусіль чутно і лине – «Слава!». А у відповідь не менш зворушливе – «Смерть ворогам!» А поміж тим баби язиками плещуть про якесь скліщення…І що Псюк таке розповідав, що вартує аж стільки уваги?…
– Хто? Псюк?!
– Так! Він – свідок отого всього. Він факт константував!
– Боровець з отією вискочкою?
– Отакої!
-Знайшов з ким…
– Сказано – вискочка!
– Бідолашна Валентина Семенівна!
– Ой, не кажіть!
Перешіптування перериває гучний поклик : «Слава нації!»
Жінки хрестяться.
- Хай би той Путін скліщився зі своєю… Як її?
- Кабаєвою!
- От-от… З тією…
- Та так, щоб і не розняли їх ніколи!
- От… от…
На майдані поміж тим – гуде, розливається : «Смерть ворогам!»
«Душу й тіло ми положим…»
Усі правицею хапаються за те місце грудей, де серце. На майдані тисячі народу! І усі наче сердечники. А подейкують, що таке «хапання» практикують масони. Раніше під час виконання державного гімну ніхто за серце не хапався. То, може, ми поголовно записались до масонів?
- А Боровець – патріот! І треба, щоб таке з ним причинилося?..
– Звісно – що патріот! Мати його була зв’язковою в УПА. Постраждала, у Сибір була вивежена. Там і Василька народила. Та коли б не патріот – хто б йому довірив освітою керувати?
– І то правда!
– Але як опозорився?!
– Ганьба!
Слово «ганьба» зірвалось з вуст Катерини Михайлівни Скробогатько, заступника директора з виховної роботи другої школи. Голос у Катерини Михайлівни гучний, вона завше без мікрофону виступає. Ось і зараз її «ганьба» пролунало як заклик до дій. І натовп подумав, що закликають когось ганьбити. Певно, Путіна… І над майданом розлягається гучне та дуже, всесильне і гнівне : «Ганьба!»
Калюжний сидить у Гуглі. Тепер він ще розумніший! Тепер він геть усе знає. Скліщення, вичитав Мирослав – це коли неможливо розняти двох коханців. «Член попав у плєн!» – подає GOOGLE. Ха, дуже вже смішно! Це ж Боровець!.. Це ж – обличчя освіти їхнього району! І що тепер? Освіта застрягла під час сексу?! А таки – ганьба… Теж мені герой! Краще вже сп’яну спіткнутися і випадково впасти на амбразуру ворожого дзота. Як от Матросов. А тут що? «Член попав у плєн…» Зчепились як пес зі сучкою… Тьху!
Тепер завдяки Гуглу Калюжному знано, що це позорище латинською зоветься : «Penis captivus!» – полонений пеніс. Калюжний спересердя гримає кулаком по столу. Від удару здригається монітор комп’ютера.
- -І це тоді, коли у нас на сході – війна! – аж сатаніє Калюжний.
-Тихіше, спокійніше, Мирославе! – заспокоює товариша партнер у шахи Іван Пшеничний.
Мусить людина з кимось товаришувати. Чому б не з Пшеничним? Пшеничний – що віддзеркалення Калюжного…
– Звісно, – продовжує Іван. – Було б краще, коли б такий патріот як Боровець потрапив у полон до сепаратистів, а не застряг у піхві отієї вертихвостки…
Зореславу Кашків у їхньому райцентрі недолоблювали. Тому що вродлива, можна сказати – красуня. А таки – красуня! Розумниця і успішна у професії та серед громади. Он і школу яку заснувала! Школа Радості! І знає, з ким справу мати, які знайомства заводити. А як треба для діла – то і лягти можна… Ну, не для себе ж старається… Що, Вася Бо ровець у неї перший? Ой, не смішіть перехожих на тротуарі! Та вона успішно кохала щонайменше п’ятьох голів їхнього району! А ще стільки ж керівників за нею сохнули. Було тих районних голів за останні роки достобіса! Бо таке життя настало… Демократією зоветься…
І виказує Гугл Мирославові Калюжному усю історію отого сороміцтва. Виявляється, ще у античні часи Афродіта з Археєм спізнали цю прикрість. А Гомер з такої нагоди писав : «Сміхом лунким все блаженні боги реготали». Бач, Гомер! Сліпий, сліпий, а що треба – бачив, і про усе було йому знано. Ото точнісінько як він – Мирослав Калюжний.
Тільки що Калюжному до Гомера? Де Псюк?
- Михайле, ану детальніше оповіж, як то все було?
- Що було? – Псюк якраз закушував
Серделька, що уже охолола, зірвалась з виделки і гепнулась знову на тарілку.
-Боровець!
– А-а-а…! – Псюк розплився у посмішці. – То професійна таємниця. Не маю права розголошувати!
– Скажи ще мені! Увесь район язиками плеще…
– Дурне все! – безнадійно махає рукою Мишко Псюк.- Суєта суєт… Марнота марнот… Фініта ля комедія! Погорів чоловік на бабі! От і все! От дурний! І везли ми їх у обласну лікарню такими… Ну, як були вони у своєму любовному екстазі. Отакими… Один на одному…
Тут Псюк зайшовся довгим дрібним смішком.
– Везли в область, бо ніяк не могли їх розняти. Так злились, коханці … А ще – згадав! Треба було їх чимось накрити, бо як винесеш з приміщення? Людей повно довкола! Годились би простирадла, але де їх візьмеш у відділі освіти.
– Вони що – прямо там? – перебиває Псюка Калюжний.
– Аякже! У кабінеті Боровця! Але я про прапор.
-Який ще прапор? – зацікавився Калюжний.
– Та кажу, що простирадл чи коца якогось під руками не виявилось. Ось ми взяли і зняли з держалка прапор. Якраз за розмірами вистачило. Накрили!
– Що!? – визвірився Калюжний. – Та прапором накривають героїв! А ви цих блядунів!
Кров закипіла у жилах Калюжного. У скронях забахкало. О, тепер йому нарешті відкрилося,й і він добре знає, з чого треба розпочинати реформи в країні.
«Captivus» – воно ж і без перекладу звучить як ганьба! А тут освіта! А тут йдеться про майбутнє… як його? Ага – підростаючого покоління.
Ігор Гургула.