Василь Слапчук. Книга забуття: Роман-автокоментар. – К.: Ярославів Вал, 2013. 368 с.
Цей роман він починав писати п´ятнадцять років тому. Від тих перших спроб майже нічого не лишилося… – Перша моя поетична збірка називалася «Як довго ця війна тривала». Якби писав її тепер, то назвав би «Як довго ця війна триває», – говорить Василь.
Після того, як подивився «9-ту роту» Федора Бондарчука, почувався зле. Фільм не сподобався (якийсь голлівудський ерзац), роз’ятрив рани душі і тіла. Тож можете собі уявити, скільки довелося пережити й вистраждати письменникові-солдату, щоб нарешті з’явилася ця книга!
«Той, хто в мене стріляв, мабуть, був хорошим чоловіком (нехай пошле йому Аллах довгих років життя), але він не їв сала, а я виріс в Україні. Той, хто в мене стріляв, близький мені і рідний, і я його люблю, хоча він не їсть сала, а я виріс в Україні. Ніколи не дорікну тому, хто в мене стріляв, я навіть вдячний йому, і якби зустрів того чоловіка, то спитав би: що виросло на тому місці, де пролилася моя кров? Але я живу в Україні, а він там, де й стріляв. І лише зрідка я картаю того, хто в мене стріляв, що він таки мусив би бути влучнішим» (Василь Слапчук).
Вперше в українській літературі створено роман, де так глибоко й всебічно, по-справжньому талановито осмислено афганський досвід! До того ми такої книжки не мали. Були пристрасне «Самогубче дерево» Оксани Забужко, прониклива Василева збірка віршів «Навпроти течії трави», цікава проза Володимира Погорецького. І… все? Чому ж американці про війну у В’єтнамі, яку вони фактично програли, створили сотні книжок і зняли десятки кінофільмів?!
«Щоразу мацаю рукою. Від страху в боці коле. Без зброї почуваюся голим. Почуваюся мішенню, відчуваю муку. Хоч би гранату в кишеню чи багнета в руку. Боюся задрімати, жити боюся безборонним. Дайте мені автомата хоча б із одним патроном» (Василь Слапчук).
У «Книзі забуття» письменник вражає дивовижно парадоксальними міркуваннями про «поразку як перемогу» і «перемогу як поразку», «почуття провини», «страх і героїзм»… Він дискутує з Оксаною Забужко, Гемінґвеєм, Максом Фрішем, Ремарком, Гумільовим, Блоком, Сартром, Стендалем, Ніцше… Спілкується з Олесем Гончаром, Ольжичем, Толстим, Мілорадом Павичем, Лаоцзи, Роменом Гарі, Фолкнером,Гросманом,Оскаром Вайлдом, Сент-Екзюпері, Фаулзом… Переконливо шпетить колишніх і нинішніх вітчизняних можновладців.
«В українців сентимент до поразок. […] Найбільше в нас ушановують битву під Берестечком. Її відзначають майже на державному рівні. З’їжджаються політики, різні чиновники, аж до Президента. У мене завжди виникає питання: що вони там вшановують? Адже нікого й нічому поразка Богдана Хмельницького (передовсім це була стратегічна поразка, відтак і лежить на совісті воєначальника, лідера) під Берестечком не навчила. Стратегія сучасних політиків така сама недолуга. Ще одна поразка, що культивується на рівні влади, – бій під Крутами. Національний банк навіть пам’ятну монету випустив на честь цієї знаменної події. Мені це видається вершиною цинізму. Без сумніву, героїв потрібно вшановувати. А ці погано озброєні й без військового вишколу хлопчаки були героями в найвищій мірі. Тільки говорячи про їхній героїзм та жертовність, потрібно пам’ятати, що цих хлопців зрадили їхні вожді, бійці стали жертвою амбіційності та бездарності всіх тих Грушевських, Петлюр і Винниченків – керівників Визвольних змагань, які не стільки клопоталися, щоб спільними зусиллями спинити зовнішнього ворога й побороти внутрішнього, як з’ясовували стосунки між собою, перекладаючи власні фіаско та вину один на одного. На превеликий жаль, не знайшлося в українців свого Маннергейма» (Василь Слапчук).
У романі – немало автобіографічного, зокрема спогади автора про Джелалабад, до якого він прибув 23 грудня – у свій день народження. Однак це – не мемуари, а художній твір, тож ототожнювати Василь Слапчук з його персонажами не варто.
До речі, в книзі майже немає батальних сцен.
– Я ж казав, що опису боїв не буде. Це буде роман не про постріли, а про відлуння, – пояснює автор.
Чудовий літературний прийом – діалоги головного героя з дружиною Дайтою, де багато любові, ніжності, дотепних історій (адже Афганістан – лише частина життя воїна, хай навіть і дуже важлива).
«Якось Жулинський приходить до Івана Драча. Драч варить борщ.
– Не знав, Іване, що ти так любиш куховарити, – дивується Микола Григорович.
– А-а! Будь-що роблю, аби тільки віршів не писати» (Василь Слапчук).
Саме діалоги закоханих чоловіка та жінки в «Книзі забуття» поєднують розділи, які я все-таки назвав би новелами (настільки вони оригінальні й самодостатні), про нелегку долю «афганця» Миколи, котрий повернувся з війни без ніг.
Як на мене, «Бджолиний бог» (зворушлива розповідь про малого хлопчика, котрий пообіцяв дідові не курити, доки не піде на війну) та «Ангел-охоронець» (про порятунок малого Миколки і його дивовижне спілкування з янголом) – справжні шедеври!
Ні на йоту не відступаючи від правди життя – свавільної «дідівщини» та кривавих міжнаціональних конфліктів між радянськими вояками на війні в Афганістані; жахливої солдатської вбиральні («за півроку нас аж двічі водили до лазні… Цікаво, чи знають американські морські піхотинці, що таке воші? І як вони рятуються від холери, жовтухи, дизентерії […], які немилосердно косили наш обмежений контингент?»), автор зумів залишити в своєму романі багато світла. Книжка письменника-воїна Василь Слапчук – напрочуд людяна й справедлива. І це – головне!
«Тональність цієї книги видасться вам, можливо, дещо печальною… Але це видимість, природна скорбота старого солдата, який дивиться, як воюють інші, і не відчуває нічого, окрім величного, палкого відречення від війни…» – ці слова Жоржа Бернаноса недаремно винесені в епіграф роману.
Старий солдат Василь Слапчук не посипає голову попелом. Проте останній рядок його книжки – вельми красномовний: «І нащо воно мені, блядь, треба було?..».
Можливо, заради цього незвичайного роману, написаного кров’ю, без якого вже просто неможливо уявити українську літературу. Заради тисяч наших співвітчизників, котрі назавжди залишилися на тій чужій війні.
Богу дякувати, маємо тепер книжку на рівні кращих творів світової класики, скажімо, воєнних романів Ремарка, Сент-Екзюпері, Ромена Гарі…
«Тепер, коли війна закінчена й померлі мертві, і ми отримали те, що отримали, саме тепер час опублікувати таку книгу, як ця», – написав колись Ернест Гемінґвей.
Задумана півтора десятка років тому «Книга забуття» нарешті побачила світ. Однак автор не відчуває себе переможцем
– Я почуваюся розгубленим. Так, ніби я цим текстом збирався врятувати комусь життя, а тепер переконався, що це марна затія», – стомлено говорить Василь Слапчук.
Але тут уже я можу з ним посперечатися!
Сергій Дзюба