Щоб перечислити усі звання, нагороди і посади цієї людини, не вистачить і цілої сторінки. А коротко про вихідця із Борщева Петра Олександровича Андрійчука можна сказати так: безмежно закоханий у музику, пісню і Україну. Заслужений працівник культури України, професор Київського національного університету культури і мистецтв Петро Андрійчук є вдумливим і водночас вимогливим педагогом, талановитим хормейстером, блискучим музикантом-баяністом. Але найбільше його талант проявляється у любові до людей, щирості душі, якою так щедро наділив Бог. Він напрочуд добра людина. Можливо саме тому має незліченну кількість друзів як в Україні, так і за кордоном. Ніколи не забуває й про своїх однокласників, сусідів у рідному Борщеві. І куди б не закидала його доля, завжди розповідає про оте маленьке містечко свого дитинства і його людей. Сьогодні є нагода розповісти про цю людину, адже 17 січня Петро Олександрович відзначатиме свій 56-тий день народження.
Хотів стати футболістом, але перемогла музика
Родина Петра Андрійчука славилася своєю співучістю і працьовитістю. Батьки часто співали українських пісень, тому ще з дитинства пан Петро знає їх дуже багато. Ніколи йому не забути тих ніжно-трепетних голосів матері й батька, які за роботою співали про кохання, про Україну, про красу рідного краю. У дім Андрійчуків завжди заходило багато гостей, бо батьки були щедрими та гостинними. У такій ось щедрості й зростав їх син.
Звичайно, батьки дуже хотіли вивчити сина на музиканта і записали його до музичної школи. Та оскільки хлопцеві було більше до душі ганяти м’яча на футбольному полі, то до музики спочатку поставився без ентузіазму. Робив певні успіхи у спорті, тож мріяв, як кожен хлопчак, про футбольну кар’єру. Пригадує Петро Андрійчук, що одного разу навіть домру загубив на стадіоні. Цей трафунок його мало засмутив, а ось від мами таки перепало за втрачений музичний інструмент.
Можливо він би й став футболістом, але якось потрапив з батьками на весілля і вперше почув гру музик. Крутився серед них, придивлявся до їхніх пальців, прислухався до звуку мелодії. І проймався цим кожною своєю клітинкою.
Але, мабуть, і сама доля визначила, що цей хлопчина має стати музикантом, подарувавши йому зустріч з народним музикою-віртуозом Іваном Михайловичем Кучером, викладачем дитячої музичної школи. Саме він, педагог із великим досвідом, зумів розгледіти у школяреві непересічний музичний талант. Так домру замінив баян – інструмент, грою на якому через роки Петро Андрійчук оволодіє бездоганно.
Після закінчення школи не вагався куди вступати – подав документи до Тернопільського музичного училища. Згодом було навчання у Київській консерваторії.
Сьогодні, коли пан Петро бере до рук баян, згадує усіх причетних до свого становлення як музиканта. Передусім першого свого вчителя Івана Михайловича Кучера, викладача музичного училища Юрія Валентиновича Максєма, славнозвісних музикантів і професорів консерваторії Миколу Івановича Різоля та Івана Адамовича Яшкевича. Не забуває він і Миколу Івановича Гозулова, в якого пройшов блискучу школу диригування, згадує спілкування з Григорієм Васильовичем Кулябою, який навчив його працювати з хором.
Його доля – «Дарничанка»
Після закінчення консерваторії Петрові Андрійчуку відкривається реальна перспектива працювати в Київській державній філармонії – у складі народно-інструментального тріо, з яким він ще у студентські роки активно гастролював. Але доля розпорядилась інакше.
Ще з юних літ в житті Петра Андрійчука з’явилася нова сторінка, нею стала «Дарничанка» – заслужений народний ансамбль пісні і танцю України. Колектив відомий і знаний не тільки в Україні, а й далеко за її межами, зі славною, майже двадцятилітньою історією, учасник і переможець численних республіканських і всесоюзних оглядів-конкурсів. Прийшовши студентом другого курсу в цей колектив як учасник невеличкої оркестрової групи, пан Петро залишився в ансамблі по сьогоднішній день. «Дарничанка» стала його долею і другим домом. Працюючи тут, Петро Олександрович набув неоціненного досвіду, а роботу пліч-о-пліч із знаменитим хормейстером Григорієм Васильовичем Кулябою називає своїми «хоровими університетами».
Коли у 1992 році постало питання про керівника «Дарничанки», саме Петрові Андрійчуку пропонують очолити колектив. Спочатку вагався, втім, зваживши усі «за» і «проти», попросивши Божого благословення, Петро Олександрович переймає естафету відповідальності за знаменитий колектив.
А то були якраз роки непростих дев’яностих, що внесли у життя людей нестабільність, безгрошів’я, тотальний дефіцит. Для усіх настали скрутні часи, а для творчих аматорських колективів і поготів. Здавалось, не до пісень тепер. Багато колективів через брак фінансування припиняють свою діяльність. Кризовий період переживає і базове для «Дарничанки» підприємство. На ВАТ «Київхімволокно» зупиняється виробництво, місяцями працівникам не виплачується зарплатня, йде масове скорочення.
Найболючішим для художнього керівника був день, коли під одне із чергових скорочень потрапила штатна посада балетмейстера «Дарничанки». Ансамбль пісні і танцю залишається без танцювальної групи.Ансамбль пісні і танцю залишається без танцювальної групи. Але для оптиміста Петра Андрійчука ніякі труднощі не стали на заваді. «Немає танцювальної групи? Нічого, ми заставимо танцювати хор», – так сказав собі пан Петро. І керівник кардинально міняє концепцію побудови концертної програми. Відтепер усе навантаження лягає на хорову групу. Щоб оживити програму, додати їй динаміки, Петро Олександрович відмовляється від статичного виконання. За його переконанням, кожна пісня повинна стати дійством – із своїми неповторними образами, дійовими особами, рухами і пританцівками, а де необхідно – й з вигуками, притупуванням і підсвистуванням.
Про свій колектив маестро може говорити годинами без упину. Розповідає, чим живе «Дарничанка» і кожен її артист зокрема, якими бурхливими оплесками супроводжуються їх виступи і в рідній Україні, і в Росії, і в Європі. Учасникам колективу особливо дорога така характеристика їхніх виступів у східних регіонах: «Там, де співає «Дарничанка», усі в залі стають українцями».
До здобутків «Дарничанки» під орудою Петра Андрійчука варто віднести створення телевізійних музичних фільмів про творчість ансамблю «Їхав козак» (1995 р.) і «Співуча «Дарничанка» (2003 р.), участь у зйомках і озвученні першого вітчизняного телесеріалу «Роксолана» (1996 р.), де пан Петро виступає і як музичний консультант, телесеріалу «Коли її зовсім не чекаєш» (2007 р.), телефільмів «Сьома каблучка чаклунки» (1999 р.), «Вечори на хуторі поблизу Диканьки» (2001 р.), «Сорочинський ярмарок» (2003 р.), випуск аудіоальбому «Єднаймося, люба родино» (1999 р.), репертуарних збірок «Дорога до мами» («Джура», Тернопіль, 2002 р.), «Співає народний хор» та «Співає «Дарничанка» (обидві «Музична Україна», Київ, 2004 р.). А ще «Дарничанка» – володар Гран-прі IV Всеукраїнського фестивалю-конкурсу колективів народно-хорового співу імені Порфирія Демуцького (2004 р.), VІ Всеукраїнського фестивалю аматорського мистецтва ФПУ (2008 р.), Всеукраїнського фестивалю-конкурсу хорового мистецтва «Пісня над Дніпром» (2011 р.), лауреат літературно-мистецької премії імені Дмитра Луценка «Осіннє золото» (2007 р.).
У 2008 році в Києві відбувся ювілейний творчий вечір з нагоди 50-річчя Петра Андрійчука і 30-річчя його творчої діяльності в заслуженому народному ансамблі пісні і танцю України «Дарничанка». У переповненому залі було безліч гостей, які навперебій бажали ювілярові і його колективу щедрої долі, нових вершин у творчості. Петро Олександрович отримав цього дня багато добрих слів і побажань не лише від відомих особистостей, але й від делегації із рідної Борщівщини. Їхні привітання і слова вдячності за багаторічну працю найбільше припали йому до душі. А минулого року митець відзначив ще одну «круглу» дату – 55-річчя з дня народження. І знову до нього з,їхалися звідусіль численні друзі і поціновувачі мистецького таланту.
«Пишаюсь кожним зі своїх студентів»
Петро Андрійчук є не лише чуйною людиною, умілим керівником, але ще й хорошим наставником для молоді. Студенти Київського національного університету культури і мистецтв його люблять і поважають, бо для них він – свій. Він тонко розуміє вдачу кожного свого вихованця, є вимогливим, але справедливим викладачем. Завжди наголошує, що йому цікаво працювати із молоддю, яка не тупцюється на місці, а прагне розвиватися, вдосконалюватися. Він передає студентам отой свій творчий запал і вони наслідують його у всьому.
Петро Олександрович сьогодні є професором цього мистецького вишу, очолює спеціалізацію народно-інструментального мистецтва. Понад шість десятків студентів стали фахівцями у класі Петра Андрійчука, серед них – лауреати всеукраїнських і міжнародних конкурсів, кандидати наук, заслужені працівники культури і заслужені артисти України.
Надзвичайно активна і громадська діяльність пана Петра. У 2009 році його запросили на посаду старшого наукового співробітника Українського центру культурних досліджень Міністерства культури України.
Він є членом Національної ліги українських композиторів, Національної спілки журналістів України, входить до складу редакційних колегій цілого ряду культурно-мистецьких видань. Його публікації та інтерв’ю завжди цікаві, актуальні, нерідко гострі і критичні. Активна музично-громадська діяльність втілена у роботі секретаріату Національної всеукраїнської музичної спілки, а очолювана ним «Дарничанка» є колективним членом Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка.
Не злічити усіх фестивалів, конкурсів, оглядів народної творчості, на які Петро Олександрович був запрошений до складу журі, або його головою. А численні народні колективи запрошують його як консультанта. На показові заняття та творчі лабораторії, які проводить Петро Андрійчук, з’їжджаються керівники хорових колективів з усієї України, Кримської автономії, близького і далекого зарубіжжя, а ось уже одинадцять років поспіль на його майстер-класи у Лазаревському центрі української культури м. Сочі збираються керівники українських колективів, що функціонують на теренах Російської Федерації.
Діяльність Петра Олександровича Андрійчука відзначена численними нагородами. Та найдорожчою вважає звання почесного громадянина рідного міста, яке отримав одним із перших.
Попри усі свої життєві і творчі вершини, звання і нагороди, він залишається людиною душі, з якою можна поговорити про усе, довірити найпотаємніші таємниці, отримати слушну пораду.
Коли він приїздить до рідного міста – намагається побачитися з усіма дорогими людьми: родичами, сусідами, однокласниками, учителями… І для кожного викроїть бодай декілька хвилин, щоб розпитати як життя-здоров’я. Така його відкритість і щирість тягне до себе людей, як магнітом.
Свою роботу на ниві служіння мистецтву мій співрозмовник називає щастям. І чим більше років працює, тим більше почувається щасливим. Бо поруч – вірні друзі, талановиті студенти, заслужене визнання у професії, і ще багато-багато творчих планів. Велике його щастя і в успіхах «Дарничанки». Це окрилює. І переконує, що не все ще втрачено в нашому житті, якщо збереглася у серці народу безмежна любов до одного з найсвятіших оберегів – рідної пісні, якій він сповідається, як Богу.
Ірина Мадзій.
Біографічна довідка
Петро Олександрович Андрійчук (народився 17.01.1958 р. у м. Борщеві Тернопільської області). Заслужений працівник культури України (1992), кавалер ордена «За заслуги» III ступеня (2003), почесний громадянин м. Борщева (2006), Президентський стипендіат 2007 р. Професор, художній керівник та диригент заслуженого народного ансамблю пісні і танцю України «Дарничанка», секретар Національної всеукраїнської музичної спілки, член Національної ліги українських композиторів. Закінчив Київську державну консерваторію ім. П.І Чайковського (1982, клас баяна М. Різоля, клас ансамблю І. Яшкевича, клас диригування М. Гозулова). З 2001 р. керівник студентського українського оркестру народної та популярної музики КНУКіМ. Концертував у Австрії, Великобританії, Італії, Польщі, Румунії, Сербії, Словаччині, США, Франції, Чехії, республіках колишнього СРСР. Автор понад 100 інструментовок для ансамблів та оркестру народних інструментів, обробок та оригінальних творів для народного хору. .Нагороджений подякою Президента України (2002), подяками(1999, 2001), почесними грамотами (2001, 2011) та почесною відзнакою Міністерства культури і мистецтв України «За досягнення в розвитку культури і мистецтв» (2002, 2008), подяками Київського міського голови (1998, 2001, 2002, 2007, 2010рр.) та найвищою відзнакою Київської міської державної адміністрації «Знак пошани» (2002), медалями Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка «Будівничий України» (2000), Міжнародного доброчинного фонду «Українська хата» (2000), грамотами та почесними знаками Федерації професійних спілок України «Профспілкова відзнака» (2007), «За досягнення в аматорському мистецтві» (2008), «Кращий наставник культурно-освітнього закладу» (2006) та багатьма ін.
