У малої прози великі можливості. Чим менше слів у новелі, тим більшого таланту вона вимагає. Це знають письменники і знає естетично підготовлений читач. Малі літературні форми з великим успіхом апробовували росіяни Михайло Пришвін, Федір Абрамов, французи Крістіан Бобен, Жорж-Леон Годо, німці Мартин Вальтер, угорець Іштван Еркель, італієць Бруно Ферреро та багато інших.
МАЛА ПРОЗА ЗЕНОВІЯ ФИЛИПЧУКА,
або
«ЗЕМЛЮ ПРИГАДУЮ ТАК, НАЧЕБТО Я ЇЇ СТВОРИВ…»
Львів’янин Зеновій Филипчук працює в багатьох літературних жанрах, у його творчому доробку є великі епічні романи, повісті для дітей, ширші оповідання, але, як на мене, найбільш успішна, вдала і перспективна у письменника мала проза: притчі, мініатюри, новели (радше – новелетки), афоризми, сентенції і філософські та моральні максими.
У малої прози великі можливості. Чим менше слів у новелі, тим більшого таланту вона вимагає. Це знають письменники і знає естетично підготовлений читач. Малі літературні форми з великим успіхом апробовували росіяни Михайло Пришвін, Федір Абрамов, французи Крістіан Бобен, Жорж-Леон Годо, німці Мартин Вальтер, угорець Іштван Еркель, італієць Бруно Ферреро та багато інших. Це проза, що залишає по собі трем і щем. Великих імен не забракне. Важко сказати, чи взорував на них З.Филипчук, коли писав свої міні-новели, але ніщо в літературі не виростає на голому місці. Звичайно, у нього свій голос, неповторна тональність і стиль, відчувається, що він нікого не наслідуває, а шукає себе. Але завжди, коли перечитував «Сагу про юність» (повість-мозаїку, що складається з мініатюр, міні-новел і притч) то весь час звучали мені у голові слова Еркеля: «Я пишу свої оповідання так, ніби складаю текст телеграми, а в іншому покладаюся на читача. Їх можна роздути до більшого обсягу, прикрасити, «збагатити» деталями, але відняти в них більше нічого не можна.»
Мені здається, що до малої прози З.Филипчук ішов усе своє творче життя. Їх не було б, якби не великий життєвий досвід, роман для дітей «Равлик, який літає» і роман з народного життя «Бабусина радість» та інші книги і окремі публікації. Працюючи над мініатюрами, автор намагається зробити їх передусім цікавими, читабельними і художньо викінченими. Їх можна назвати оддробинами чи переблисками, міні-новелами чи оповідками, але справа, зрозуміла річ, не в жанровому означені, а в змісті й тій енергетиці, яку вони несуть.
Мала проза З.Филипчука межово щира, глибоко людяна, задушевна. Вона ллється прямо з серця – багатого, відкритого для краси і добра. З першого погляду може скластися враження, що в ній забагато сентиментальності, розчуленості, але все це справді іде від надміру почуттів. І саме це рятує автора від літературщини. Він іде по тонкій межі, ніби по лезі бритви, іде балансуючи. Якби хтось інший опинився на його місці, то, либонь, давно б схибив, збився на банальності і загальники, потерпів творче фіаско, а йому якимось незбагненним дивом вдається зберегти незрадливий тон і довірчу тональність. Йому віриш, навіть коли він винятково розчулений і уособлює саму ніжність. Бо це його стихія, його стиль, його амплуа, кажучи театральним терміном.
«Коли ми закохані, то всі люди здаються гарними, і хочеться допомогти слабшим, аби постати значно кращими в очах дорогої людини. Хоч її поруч нема, проте всюди відчувається її погляд, мов дивиться саме небо.
Видно, це юне благородне почуття приходить із вищих сфер».
Афоризми поета западають у пам’ять і душу.
«Якщо покладаєш усі надії на таблетки, то ніколи не будеш здоровим».
«Юність навіть як плаче, то її сльози світяться нотками перемоги».
«Хто навів лад у власній душі, той не шукає винуватців зовнішнього хаосу».
Ці афоризми і сентенції автор ніколи не друкує окремо, вони випливають як висновок чи узагальнення з його моральних етюдів, але хочеться вірити, що колись-таки він видасть їх окремою книжечкою. Принаймні, для цього є всі підстави, читацька витребуваність і, головне, що в автора цих летючих фраз не забракне.
«Людина починає мудрішати тоді, коли усвідомлює, як багато досягнень, на які витрачено купу часу і здоров’я, їй не потрібно».
«Справжню незалежність і свободу здобувають не військовими чи дипломатичними діями, а силою духа».
«Землю пригадую так, начебто я її створив…».
«Любов – сестра милосердя».
Іноді під пером автора окремі сентенції і максими розгортаються у ширшу картину і тоді народжуються вірші – білі чи верлібри. Саме вони склали окремий і цільний розділ «Акорди в зеленому квадраті» у книзі «Сага про юність»:
Найкращий вихід із ситуації,
коли тебе хочуть знищити, –
це щиро, від усієї душі розсміятися!
Адже скільки разів праг самознищення.
Бо, здавалося, вже годі терпіти,
постійні наруги.
І ось розв’язка наступила – радій, веселися…
Тоді відчуєш полегшу.
І побачиш завтрашній день
в іншому зображенні.
Майже у кожній такій мініатюрі порушено якусь моральну проблему чи тему.
Але дидактичні настанови подані так, що не викликають заперечення чи спротиву, бо ніби осяяні ореолом романтизму і життєвої мудрості.
Той міцно стоїть на землі,
хто тримається душею за небо.
А ось як добре сказано про силу і вплив народної пісні:
Поки народ має свою пісню,
то має свою свободу.
Пісня, коли візьме за живе,
то виведе людей не тільки з ворожого полону,
але й омертвіння.
А ще авторові вдаються описи картин природи, змалювання людських характерів, і все це двома-трьома мазками, ніби штрих-пунктирно, але в дії, вічній зміні, новонародженні…
У літературі, звісно, багато важить філологічна вправність, глибокий інтелект, але на першому місці стоять переживання, тобто слово має освячуватися небуденними переживаннями душі. Якщо цього немає, воно приречене на аморфне прив’ядання. Тільки глибокі, виболені й справді вистраждані почуття простелюють стежку до людських сердець.
З.Филипчук, як уже мовилося, пише стисло і афористично, він ощадний у слові й думці, й таке письмо, здавалося б, виключає надмірну емоційність. Але ось що цікаво: якимось дивним чином йому завжди вдається поєднати філософські інтелектуальні роздуми над життям з непроминальними душевними переживаннями. Бо найкращі твори усе-таки не ті, що спонукають до глибоких роздумів, а ті, що викликають найглибші переживання.
І вся спроба життя,
Твоя і моя –
до кінця нерозгадане майбутнє…
*
Де коріння людської радості?
Думаю, що в райському саду. То ж не посмипаймо це коріння штучними удобреннями, сподіваючись на щедрі врожаї.
І від алкоголю люди нібито веселіють, але скільки лиха заподіяно в тій швидкоминучій збудженій до безтями веселості.
Тільки в просвітлінні Святого Духа можна відчувати радість завжди і повсюди, бо тоді серце починає любити… («Коріння»).
Древні радили: якщо не можеш висловитися стисло, то не говори зовсім. Та варто пам’ятати, що афористичне письмо приховує в собі й певну небезпеку, воно в чомусь і обкрадає нас. Мислити афоризмами – це уникати подробиць, відсікати багато важливого. А література без деталей ніби неповна чи неповноцінна. Може тому від малої прози З.Филипчук час від часу переходить до ширших епічних полотен, працює над романами і повістями, в яких демонструє рідкісне уміння помічати і описати подробиці. Але ось що характерно: мініатюри автора «Саги про юність» і «Бабусина радість» не справляють враження усічених чи неповноцінних, а завжди подивовують повнотою цілісних картин, красою образів, глибиною життєвих узагальнень і спостережень.
«Юнак хотів будувати своє самостійне життя по-справжньому.
Проте не міг погодитися на вбогість, до якої схиляло святе писання.
Юнак ще не розумів, що вбогість – це не бідність.
Бути в Богові – бути в Його розсудливості за будь-яких обставин» («Вбогість»)
Маю стале переконання: писати без натхнення – прирікати на муку себе і того, хто це читатиме. З.Филипчук береться за перо лише тоді, коли відчуває хвилююче тремтіння серця, радісне збудження перед іще ненародженим словом, і це теж не можна не відчути.
«Знаємо, треба постійно прибирати в помешканні, аби свіжо було й затишно.
Душу теж необхідно тримати в чистоті, не забувайте зволожувати її цілющою росою молитви.
Не сваріться, рідні, не сваріться, будь ласка. Бо сварка в сім’ї так подібна на те відро сміття, яке замість того, щоб винести у смітник, висипали посеред хати.
То ж як прийде вимолене щастя?
Воно ж – світле, схильне до чистоти…» («Невинесене відро»).
Звичайно, не завжди автора супроводжує успіх. В нього, як у кожного письменника, що шукає і експериментує, є не лише гармонійно-цілісні твори, а й менш вдалі речі. Можливо, надто прискіпливий читач знайде у висловлюваннях письменника деякі тавтологічні збіги й подекуди недостатній заряд вибуховості, ударної кінцівки, а також те, що Андрухович називає «вбогою сіллю афоризмів». Але не це визначає його творчу сутність, а сила пульсуючої думки, краса натхнення, любов до людей і Божого світу, а також невситиме прагнення зрозуміти душу і своє місце у світі.
І ще. Першим провідником письменника завжди була і залишається віра. Глибока. Справжня. Абсолютно щира. Віра – це та невидима, але всемогутня сила, яку людина спроможна отримати як дар небес, і ніщо інше в цьому тлінному житті зрівнятися з нею не може. Вона здатна провести через усі випробування і муки, допомогти перебороти біль і подарувати невимовну душевну насолоду. Ідучи дорогою віри, З.Филипчук веде за собою інших, точніше кажучи, закликає іти, нічого не нав’язуючи і нікого не тягнучи живосилом.
«ЛЮБОВ ВСІМ ДОСТУПНА, ЯК СОНЦЕ І КВІТИ…,
або
ПОЕТИЧНИЙ СВІТ ЗЕНОВІЯ ФИЛИПЧУКА
Зеновій Филипчук – в поезії не новачок. «Інші багатства» – це збірка досвідченого і зрілого поета, і саме до неї мені хочеться сказати кілька супровідних слів, дати до рук читача своєрідний ключ-паспарту, який би допоміг йому відчинити всі її приховані глибини і краще зрозуміти творчий задум автора.
З.Филипчук-поет – автор однієї теми – релігійної. Усі його вірші пронизані глибокою вірою в Бога, внутрішнім розумінням того, що без волі Творця нічого в світі не відбувається і відбутися не може. Його життєва дорога – це дорога до храму і Господа. Така світла і жертовна віра – плід його філософських роздумів над сутністю життя, над змістом Біблії, яку він постійно вивчає, відкриваючи в ній все нові і нові підтексти та істини. І це відбито в багатьох його віршах.
Душа повинна знати з ранніх днів –
Куди і з ким іти, аби пізнати
Джерела чисті гір і почуттів…
Інакше буде в бруді потопати.
Душа повинна бути не будь-де,
А там, де бачить в істині себе.
Тоді й без капіталів їй можливо
Утілити в життя найбільше диво.
Але віра, як відомо, без діл мертва, тому поет не обмежується теоретичними аспектами, а залишається практикуючим християнином, видає і пропагує релігійну літературу, відвідує святі місця і допомагає тим, хто цього потребує. Все це відбито у його творах.
Це не штука тільки говорити
Про вищі цінності духовні.
А треба ними, люди, жити
Як в глибині, так і назовні.
І слово, сказане тобою,
Звичайне слово, що від – серця,
Засвітить сяйвом, теплотою
Ясніш од золотого персня…
Більшість віршів збірки «Інші багатства» сприймаються як добре виважене життєве кредо автора, його життєва програма, освячена словами «добро», «любов» і «милосердя», «краса вірності».
Але вміє поет не тільки виповісти у слові душу, а й змалювати гарний образ, створити хвилюючу пейзажну замальовку, чи освідчитися в любові коханій жінці так, щоб кожне слово зазвучало по-своєму, особливо і неповторно:
Від твоєї усмішки, я знаю,
Мелодійно і ласкаво так
Йде проміння, мов у зелен-гаю
Ходить ангел по земних стежках.
Від твоєї усмішки, я вірю,
Проминуть печалі дощові.
І розквітнуть в мами на подвір’ї
На світанку з квітами пісні.
Зеновій Филипчук весь у невтомних пошуках, експериментах і творчому горінні. Не завжди, звісно, вдається йому знайти ті єдині й потрібні слова, бо людина не Бог, але виняткова працездатність і наполегливість митця дають право сказати, що свій поетичний талант він не закопав і не змарнував, а продовжує розвивати і примножувати, як заповіджено у біблійній притчі.
Маю переконання, що кожен з нас отримує такий хист, який потрібен йому, щоб зробити життя щасливим, змістовним і головне – врятувати душу для вічності. Добре з цього приводу сказав Лев Толстой: “Людина зобов’язана бути щасливою. Якщо вона нещасна, то сама в цьому винна. І зобов’язана до тих пір працювати над собою, поки не усуне тої незручності чи непорозуміння. Головна незручність в тому, що коли людина нещасна, не може позбутися невирішених питань навіщо я на світі? Навіщо світ? і т.д. А якщо щаслива, то покірно дякую і вам того ж бажаю” Звичайно, потужний поетичний дар – це велика рідкість, розкіш історії. Поетів першої величини завжди одиниці. Більшість з нас – рядові орачі поетичної ниви. До них себе і відносить Зеновій Филипчук. Йому не йдеться про те, щоб вивищитися, здобути ширше визнання і жити зі свого пера. Його мета більш скромна: виповісти душу у слові, проспівати хвалу Творцеві Світу і Діві Марії, подякувати янголові-охоронцеві за ненастанну опіку над душею.
Якби Зеновій Филипчук не писав віршів, не тягнувся до слова образного і художнього, то його життя було б сірим і нецікавим. Поезія відкриває перед ним двері в інші світи, дозволяє наблизитися до Вседержителя, зазирнути в тайну світобудови. Творчі пошуки і складання римованих строф дарують йому втіху неземну, хоча, зрозуміло, часто ідуть в парі з мукою, зневірою і навіть розпачем. Без такого поєднання – радості і муки – творчості не буває, як не буває правди без кривди, світла без темряви, краси без потворності. Така дуалістична сутність цього світу, який Господь позначив своїм важким перстом.
Душа поета – дитя всесвіту, і тому все, що є на землі доброго, вона приймає і любить. А від злого і наповненого ненавистю з болем одвертається.
Де не глянеш – плетиво страждань
Із нежданих гострих небезпек.
Де не ступиш – сотні калабань.
Хоч літай за компасом лелек.
Та й на них, окрилених створінь,
Теж монтують пастки всіх систем.
Найчастіше –молодіжну лінь
Щодо мислі: нащо тут живем?
Кожен цар… князьок… і просто дик…
Загадковий світ навколо нас і дивні Господні діла. Зрозуміти, пояснити людською логікою нічого неможливо. Тому так багато людей зневірюються, залишаються байдужими до віри і стають атеїстами. І свою місію поет бачить в тому, щоб допомогти їм прозріти, побачити гріховність життя, прийти до Храму з каяттям. Це не просто, але я вірю, що ці вірші мають цілющу силу, тому що написані від душі, без філософських ускладнень, мовою простою, ясною і зрозумілою для всіх. Ця книжка не для пересичених естетів і мовних пуристів, а більше для читача рядового, але просвітленого вірою, любов’ю до людей і Бога.
Любов – це твій іспит на тему: людина.
Любов – це блаженство – коли незрадлива.
Любов, як окраса, не лиш для еліти.
Любов всім доступна, як сонце і квіти…
Усе межово, як бачимо, просто, зрозуміло і ясно. Така поезія спроможна схвилювати серце і того, хто сіє хліб, і того, хто водить машину… Свого читача поет добре знає, бо живе серед людей працьовитих, простих трудівників.
На цьому світі багато такого, чого людина не може зрозуміти і прийняти, що викликає в неї розпач і навіть жах. Але поет, роздумуючи над сутністю цього світу, ніколи і ні в чому не звинувачує Бога, навпаки – цілком і у всьому покладається на нього з повною довірою. Він знає, що наша людська логіка перед вищою Господньою логікою безсила. Та Вища Сутність, що засвітила зорі, створила землю і все живе на ній, яка спроможна зрозуміти тисячі мов і все живе почути – понад наше розуміння. Нам відкрита лише маленька мачина, твердить автор збірки «Інші багатства», а Господеві – все. Тому людині треба вчитися терпіти і не ремствувати. Хоча це не так просто. Але усвідомлення того, що видимий світ без невидимого (божественного) ніщо і має розглядатися тільки в нерозривній єдності з ним, – дає йому силу і віру творити і співати віршовані псалми.
Це правда, що нас чекає
Царство Небесне, в котрім
Ніхто вже нікого не лає,
Мов блискавка люта чи грім.
Там гарно, як в ніжному лузі,
На килимі трав запашних…
Де всі твої рідні та друзі –
Щасливі. І ти – біля них.
Ще одна прикметна особливість цієї збірки в тому, що вона закликає до любові і милосердя. Але яка вона різна – наша любов. І немислимо однаково любити рідну матір і вороже налаштовану особу, свого друга і відвертого недруга, працьовитого приятеля і сільського п’яничку, невтомного книжника і серійного убивцю, патріота своєї батьківщини і її одвертого недруга, шовініста, миротворця і того, що залив кров’ю півсвіту.
Жаліти усіх? Так, без сумніву, стверджує автор. Співчувати кожному і всім разом? Безперечно! Молитися за всіх без винятку? Так, це треба робити, бо «тільки в молитві разом можна цей світ примирити, щоб день новий прийшов з добром»…
Особлива любов поета – Літургія. Бо Літургія – це дотикання до вічності, у ній є щось неземне, вона змінює людину, спонукує до роздумів про божественний світ, про сенс життя. А ще дозволяє переживати такі незвичні душевні стани.
І ці відчуття поет намагається передати у віршованих строфах, добитися того, щоб у його віршах звучала літургійність.
Хочеться побажати Зеновію Филипчуку успіхів на цьому важкому і незмінно складному шляху. Хай Матір Божа, до чистого світла якої постійно він звернений, не полишає його без своєї опіки, щоб він і надалі жив з переконанням і міг стверджувати, що для віруючого серця Пречиста Діва є райським куточком:
Тобі так личить зірка з неба.
Тобі так радість до лиця.
І з твого погляду дерева
Йдуть взимку, наче до вінця.
З твоєї ласки в Україні
Духовний вогник світить мій.
І вулички цвітуть вечірні
Узорами музичних мрій.
Я зупинився. І не знаю
Куди покличе завтра час,
Але в душі надію маю:
Небесна Мати чує нас.
Петро Сорока,
письменник,
член ПЕН-клубу,
Петриківський ліс.