«Розпинала мене Росія. Психотропні машинки, вороги, лувори, мафія, батьковбивці. Допікали як могли. Енцифалітний кліщ вчепився. Скажений пес гострими зубами гриз. Але нічого у них не вийшло. Бог зберіг і відкрив мені ще ширше блаженні ворота свого царства..». «Сподобився я особливої честі – переслідує мене моя мати Росія. Переслідує  безперервно і ненастанно. Нищить … щоб полюбити ще більше, щоб відкрити для себе вперше. Навіть якби не хотіла, навіть якби не бажала обняти як батька або як немовлятко в колисці, однаково переслідувала б – із любові…».

РОСІЯ БЛАЖЕННОГО ІВАНА
(сторінками денників-нічників)

Особлива любов блаженного Івана – Росія. І це зрозуміло: він народився і виріс у Москві, там навчався, а відтак став викладачем МГУ, там відбулося його становлення як письменника. Тож не випадково центральна тема більшості його денникових роздумів  – доля російського народу і загадкова російська душа.
Поговорити про це сьогодні вкрай важливо, адже Україна страждає від російської експансії і перед її зболеним зором стоїть Росія есбеешна, путінська, агресивно-зловісна. І важко повірити, тим більше побачити внутрішнім зором іншу Росію – духовно-просвітлену, толерантну, інтелектуальну. Але вона є, і це засвідчують совісні й зичливі голоси Новодворської, Макаревича, Прилєпіна… З цього високого ряду й голос Блаженного Івана, книги якого несуть світло і добро, відсоюють і утверджують у світі мир і любов.

Зрозуміло, що нинішня Росія не тільки не спроможна зрозуміти його, уважно прочитати, а й прийняти як сина.
«Розпинала мене Росія. Психотропні машинки, вороги, лувори, мафія, батьковбивці. Допікали як могли. Енцифалітний кліщ вчепився. Скажений пес гострими зубами гриз. Але нічого у них не вийшло. Бог зберіг і відкрив мені ще ширше блаженні ворота свого царства..». «Сподобився я особливої честі – переслідує мене моя мати Росія. Переслідує  безперервно і ненастанно. Нищить … щоб полюбити ще більше, щоб відкрити для себе вперше. Навіть якби не хотіла, навіть якби не бажала обняти як батька або як немовлятко в колисці, однаково переслідувала б – із любові…».
Отець Іван – письменник-містик, що цілком перебуває у вищих небесних сферах, у нерозривному духовному зв’язку з найсвітлішими душами горних світів,  але це не означає, що земні проблеми і людські долі йому чужі. Зовсім ні. Він митець вираженого громадянського звучання, патріот, трибун і болючий нерв Росії, громадянське у нього невіддільне від інтимного.
«Гріховна чаша Росії не тільки в тому, що не може жити любов’ю (хоча вона й шукає її). А більше в тому, що спроможна жити тільки страхами і на страх відгукуватися. Убиває, ненавидить – і при цьому любить безтямно….».
«Хитрий змій облюбував собі лігво не в гей-клубі, не в астрологічному каталозі для прогресивних гороскопів, а в похмурому храмі з розмальованими стінами і начебто благочестивими піснеспівами (а в середині озлоблені старушенції в кастратих хустинах зі злобними колючими очицями).
Хитрий біс!
Але Премудрість бачить його наскрізь».
Отець Іван, озброєний зором премудрості, бажить глибше ніж інші, відчуває гостріше і болючіше і тому його письмо так вражає і зачіпає душу. Він дозволяє собі писати про свою батьківщину надзвичайно госто та дошкульно, і це його синівське право – вистраждане (за його власним зізнанням) любов’ю, якої ще нема на землі.
«Росія догралася. Бути росіянином – світове позорище. Яка деградація нації в очах світу! Є над чим задуматися. Якщо за кордоном чують російську мову, зразу проектується усталена матриця: стукач, качок, сволоч,  або наташка- б…(за чоловічка закордонного зачепитися хоче). Дивляться з омерзінням або з підозрою. Третього нема. Культура? Достоєвський – Чехов – Чайковський? Так це ж, музейна картка для відволікання ока…».
Правда, якою гіркою не була б, для нього понад усе. В ім’я неї живе, в ім’я неї пише і радше готовий померти, ніж відступитися бодай на йоту.
«Гебюги хотіли б бачити Росію країною дебілів і зомбі, у порівнянні з якими «наташки» і «качки» – ще люди. А яка ново-технологічна нелюдь готується ще, згідно гебістським перспективним розробкам! Страшно вникати в їхню кухню. А благословляти це будуть батюшки – безвідмовні покровителі мафіозних убивств за умови регулярної десятини.
«Чому властьімущі так прив’язані до батюшок з запиленими іконами богородиці? Тому, що відпускають їм гріхи: «Норд-Ост», «Курськ», «Беслан», Чечня плюс ще тисячі чорних змій, що повзуть вслід і колись вжалять в тім’ячко, викликавши якомусь безсоромному гебісті, як це не дивно, докори совісті… Пушкінська казка про «Золотого півника» чудесно ілюструє, чим закінчується казка про царя Додона».
«Щоденники» Блаженного Івана заслуговують на те, щоб стати насущним читанням не тільки кожного свідомого і естетично підготовленого читача, а й широкого читацького загалу Росії і України. Вони неохопні за кількістю порушуваних тем та виголошених ідей, болючі за своєю суттю і межово чесні за рівнем виповіді. Саме тому їх так несамовито, з сатанинською одержимістю паплюжить нинішня офіційна російська пропаганда, забороняє, переслідує, накидаючи авторові чіпкі ярлики. Та до великої душі ніщо нице і мерзенне не пристане. Не може пристати. Не дозволять Господь і Мати Божа.
Не кадебіський ставленик Кіріл мав би бути патріархом РПЦ, а Блаженний Іван. Та, на жаль, блаженні нинішній Росії не потрібні, не вписуються в її сатанинський стрій, і, вочевидь, «патріархія ніколи не зможе стати національним ідеалом вже тому, що знаходиться поза її архетипом».
«Хребет пошкоджений і нерви заціпеніли, – з болем зізнається письменник, – бо прокляв я цвинтарного командора, злодія нічного з двадцятирічними стажем патріаршого стукача[1]… І ця людина клялася мені в любові….»
«Телебачення круглодобово зомбує людину імперськими моделями, – Висунуті в ідеали: Сталін, Ленін, Олександр Невський (Кіріл Гундяєв отримує бренд його), Петро Великий, Катерина Велика… Шушера, для якої людина ніщо. Для них важливі «великі ідеї»: ленінські маніфести, сталінські гулаги, під видом яких можна людей посилати на переробку (як Мао під час культурної революції). Нічого більш антилюдського, антибожого не знаю».
Тому ллється невинна кров, примножуються людські страждання і потерпають від сатанинської агресії не тільки сусідні народи – грузини, абхазці, молдавани, українці, – а й прості росіяни.
«Населення Росії скорочується щороку на мільйон. Непомітно, інкогніто відходять душі, кращі із кращих… Цілий Волгоград, Самара, Петербург, Ростов, щороку зникають в нікуди!..», – констатує автор.
Найчастіше будь-які коментарі тут зайві, о. Івана просто хочеться читати і цитувати: «Жадає душа моя повернутися в Росію – в ту Росію, яку зліпив у своїх терпіннях, а не в гебістсько-путінську»,  «Мене нудить від сурковських імперських проектів. Петро Великий – вселенський розмах. Катерина Велика – долучила території, населення збільшилось удвоє, академію створила, Ломоносова благословила… З орденською стрічкою через розпусні груди маленька ненаситна німецька самка… Катерина для них – імператриця велика… Блудниця вона велика.
Подається імперська модель. Огидно! Людина – ніщо. Будь-яка цінність вища від людини: вохра вище зека, піп вище парафіянина, церква вище людини, ідея вище серця… Людина останнє ніщо, з ним можна робити що хочеш. Людина гірше зомбі… Але душа безсмертна!»
Отець Іван ворог усяких фальсифікацій, інсинуацій, фарисейської позлітки.
«Велика вітчизняна – попівська війна. Два попи-невдахи спершу змовились, а потім посварилися: виявилася різниця православних і католицьких печаток. А ось запроторювати людей живими в освенцімські печі – спільне в обох, запозичене у Томаса Торквемади і римської інквізиції».
Боротися сьогодні з російською офіційною пропагандою неймовірно важко, іде справжня інформаційна війна, що набрала набагато ширших масштабів, ніж війна ракет і танків. Здається, вберегтися від неї не може ніхто. Але для того в людини й розум, щоб розібратися, і слух, щоб почути голос пророка, навіть якщо це голос волаючого у пустелі: «Історична січка офіційних історіографів типу Карамзіна і Соловйова буде змита в Лету грядущими великими і малими катастрофами… Але вже очищується людина».
Путінська Росія і фарисейство нероздільні. «В Росії – фарисейська злоба. Вулицею спокійно пройти не можна: обов’язково хтось зачепить дверцятами машини чи харкне так, що мороз поза шкірою». «Росія – суцільне розчарування. Нічого не надбала, крім мороку і розпусти. Стукачі, мракобіси, попи, брудні кастрати…»
У слові о.Івана замкнута особлива енергетика душі, яку відчути можна теж тільки серцем. Він буває напрочуд поетичним, музикально-піднесеним, в нього багато ліричних відступів. Але переповнене болем серце найчастіше б’є у набат і тоді фраза набирає зовсім іншої акцентації і змісту – полемічного, гнівного, вибухового. У такому слові вчувається відгомін високого духу Івана Вишенського і Івана Скарги, Томаса Мора і Вольтера, Серафима Саровського і св. Єфросинії.
Енергетика огнівлено-вогненного слова зростає у незліченну кількість разів, вражає як блискавка і потрясає людськими серцями. «Бідна, бідна Росія! Велика скорбота Пречистої Діви», «Краще валятися в брудній калюжі, ніж здавати державний іспит на попа». Як біблійний пророк, письменник метає сліпучі блискавки: «Гулаг сьогодні від Камчатки до Московії», «Сталінський біс вилазить, як прищ сифілітичний», «Стукацтво гірше педофілії і мужеложства».
Не в характері Блаженного Івана втягуватися в полемічні утарчки-бійки,  зводити рахунки з свідомими сатаністами (забагато честі), його мета – вести людину до вічного блаженства, але, як це не парадоксально, в цьому світі без боротьби обійтися не можна. Тому й народжуються такі гострі, як лезо межа, фрази: «РПЦ – агресивний орден, «муха цеце». Чорні ангели, куряча сліпота, дитяча епілепсія, хвороби, «відчутні хитання земної кори», комплекс батьковбивства у дітей», «Для когось Росія – гробівець мощей, для когось – іржа автомобільна і пилюка отруйна», «Антихристів, як вошей: Віссаріон, Марія Деві, великі княжни-самозванки. Росія кишить дітьми лейтенанта Шмідта з монархічними, релігійними та іншими ознаками», «Свастика хреста і молота – інфернальна арка», «Зачинений у туалеті… Це моє життя в Росії».
Блаженний Іван завжди в невтомних пошуках, експериментах, у творчому горінні. За складом душі він належить до так званих «тихих митців», тому блаженний. Але все частіше саме життя ставить людину в таку ситуацію, коли мовчати несила, коли, здається, волає навіть каміння.
«Дивуюся: «Боже мій, невже колись я ходив у ці храми? Що у мене могло бути спільного з цими пересиченими носорогами в рясах? Вибалушені очі, вип’ячений зоб, продерте піснями горло, завжди готовий ляпнути якусь гидоту, що борушкається в сонних загогулинах головного мозку, як набридлива муха».
У кожній справі потрібен талант чи, іншими словами кажучи, Божий надих, а в письменстві особливо. Підступатися до слова, не маючи на те Господнього благословення, не можна. Відчувається, що пише о.Іван, натхненний вищим Господнім духом і за його спиною стоять тіні усіх замученних на неохопних соловецьких просторах і вбитих у братовбивчих війнах. Голосом Блаженного Івана заговорив Христос Другого Пришестя, Його миропомазане царське серце.
«Тільки в Росії був можливий Гулаг і дияволизація. Яка причина масового божевілля?  Експуатувалася теогамічність народу. Дияволу вдалося присмоктатися до архетипу слов’ян, пити з нього кров, зробити карикатуру на собор – зеківський гулаг. Але гулаг не повториться, оскільки слов’янський теогамізм сконцентрувався в свідомості нової Церкви, народженій від останньої краплі терпінь Серафимових братів».
Є два типи полемістів: в одних випади без пояснень, критика без аргументації. Сказав – як тавро поставив чи ярлик пришпилив. Щось є в такій критиці темне, недобре, ніби з печаткою зловісної імперськлї тіні. І другий тип полемістів – люди охайні у слові (навіть в емоційному зриві), що не дозволяють собі недоказових  висловів і неаргументованих і нелогічних доказів.
«Росія – країна крайнощів. Тут якщо женуть, то до смерті, а підносять – до небес. Перетворюють то в чорта, то в бога, то штовхають  в потойбіччя, то рай обіцяють. А лик людський губиться».
Завжди, коли пишу про отця Івана, намагаюся утримуюся від розлогих коментарів, ширшого наукового аналізу, бо це може приглушити вибухову силу його вогненних висловлювань. Хай цитати говорять самі за себе – вони напрочуд промовисті й місткі: «Прокинуться її кращі уми і скажуть: «Посміховище. Вертеп вампірний». «Хто б міг передбачити, що патріарх Олексій ІІ буде проклятий Феодосієм Печерським? Піддав анафемі святий Києво-Печерський, явившись патріархові на літургії в Дівеєво: «Не правителі ви, а кривителі. І очікує вас вогонь гієни за гріхи, скоєні проти Бога і Вітчизни Його». «Москва – море криги, що сковує, і елекроголгофа, що спалює».
Гнівні інвективи письменника-пророка – це боротьба за людяне в людині, безсмертне у світі, відстоювання права своєї Вітчизни на щастя і Господню любов.
«Іде боротьба за долю Росії. Катари пророкують: зникне привид Росії як джерела світового зла».
Особлива любов отеця Івана – література. Він починав як поет і продовжує утверджувати себе як письменник, в молоді роки опублікував немало художніх творів. Він добре знає так зване літературне середовище і принципово та чесно  зриває імперські маски з російських літературних «геніїв». Когось це може насторожувати, когось навіть оборювати. Надто звикли ми до ідеальних, вправно підретушованих ликів Достоєвського, Солженіцина, Євтушенка, Вознесенського та ін. І сьогодні імперська ідеологія працює в усталеному ще за часів сталінізму режимі, пропонуючи глянцеві, ідеалізовані, а не живі, правдиві образи тих, хто своїм пером підпирав ненаситну імперію. «Москвичі літературно-філософського розливу так і називали себе: шістдесятники, семидесятники. Пошанувальники Окуджави, Вознесенського, завсідники книжкових ярмарок, кухонні філософи, розстрільні поети під Висоцького і Галича… О, яке щастя, що дух їхній вивітрився…», «Новий Арбат перелицьований. Розіп’ята вулиця. Таке відчуття, що на стару Москву наклали другий шар фарби. Інше місто. Потойбічна Москва. Інженери-совки в незабутні 70-ті роки ховали пляшки в портфелях і зрисачували місто в пошуках цікавих видань. А зараз кожен  зустрічний – брат Пляшка – На – Голові». «У Петербурзі жити – ніби спати в домовині». (О.Мандельштам).
Отець Іван бореться за свій літературний канон, інший хрестоматійний ряд, очищений від шовіністичного бруду і блуду, – такий, який він на небесах. І це теж боротьба за Росію.
Своєрідність стилю письменника, як мені уже доводилося наголошувати, в тому, що кожна його фраза ніби існує окремо, автономно, настільки вона містка, вагома, по-філософському наповнена й часто іронічна чи саркастична, як-от:
«Банна держава». Усі важливі питання вони вирішують «в парилці», «Без церкви Москва перетворилася б у загальну колонію добровільних зеків». «Уже здригнулася катеринівська Москва».
Цьому письму не вадить виражена публіцистичність, а наповнює його актуальним звучанням і живим національним духом. Автор уміє розставити цікаві акценти, підібрати і вишикувати у градаційний ряд окремі вражаючі факти і зробити несподівані й неочікувані, але завжди глибокі і вражаючі висновки. «Пушкін був, як відомо, «невиїздним», а його читають», «Від Орла нічого не залишилося, окрім Марії Орловської. Від кладовищ – нічого, крім напівзасохлих сліз на могильних столиках зі здутою поверхнею. Від Москви нічого не залишилося, крім Фатимської Божої Матері, палацу «Восход» і храму Непорочного Серця».
Зрозуміло, що в талановитому письмі завжди залишається якась загадка, особлива таємниця, яку зрозуміти і розгадати до кінця немислимо, але в отця Івана ця таємниця ніби на видноті, читач – так здається – може навіть доторкнутися до неї руками, однак це не заважає їй легко і сонячно вислизнути в нього між пальцями, щоб далі сяяти в недосяжній і вабливій висоті.
Своєрідним епіграфом до роздумів письменника про Росію і долю людини можна поставити такі слова великого Фолкнера: «Письменник повинен забрати зі своєї майстерні все, крім старих ідеалів людського серця – любові й честі, жалощів і гордості, співчуття й жертовності, – відсутність яких вихолощує і вбиває літературу. Я вірю, що людина не тільки вистоїть, – вона переможе. Доля письменника, поета писати про це…».
Саме в щоденниках, що вийшли в чотирьох томах, загальним обсягом понад чотири тисячі сторінок, як на мене, митець сягнув свого зросту і сили, чи, іншими словами кажучи, викристалізував художній стиль до вищого ступеня досконалості, де все таке містке, глибоке і мускульно-пружне.
Підсумовуючи, варто наголоситіи: про що б не писав о.Іван, які теми і проблеми не порушував, його серце і думка неодмінно звернені до Росії, він перейнятий її долею, тривогою за її майбутнє. Звичайно, велике нещастя в тому, що духовна Росія сьогодні спить і на її просторах жирують фарисейство і сліпа злоба кочівника, але не згасає віра, що Премудрість впорається з цими отруйними тарантулами. І постане нова Російська Держава. Під сонцем любові Блаженного Івана. Тому що попри усе «російська душа чудесна, як російський пейзаж, і хто Росію любить, тому совість не зраджує»

Петро Сорока,
м.Тернопіль

[1] Йдеться про патріарха Кирила.

Leave a Reply

Your email address will not be published.