В доробкові Івана Перепеляка є чимало й інших творів, в яких автор припадає до джерельниці нашої непростої історії, поганьбленої тим, хто безцеремонно узяв на себе роль «старшого брата», не маючи на це права. Досить, напевне, згадати цикли про Олександра Солженіцина і Микиту Хрущова. Зауважу, лишень, що чимало творів такого плану було написано у тоталітарні часи всупереч офіціозу радянщини, коли інформацію ховали за сімома замками, що являлося нестерпним для справжнього інтелектуала.
Поет обрав дорогу пошуків
Іван Перепеляк. Поезії та поеми. – Харків. Майдан. 2013. – Т.1-2.
Зізнаюся, що назва книги для мене багато значить. Принаймні, спонукає до знайомства з нею. Якщо ймення видання якесь невиразне або банальне, байдуже відкладаю її. Така доля, напевне, спіткала б і цей двотомник. Через назву. Але чомусь згадалися давні перечитування поетичних книг Івана Перепеляка «На березі світання» і «Тополина оболонь», які укинули свідомість у свою круговерть небуденністю поетичного мислення. Й вирішив для себе, що неодмінно перечитаю видання по несимпатичність ймення.
Не пожалкував. Бо зустрівся з поезією високого ґатунку. Правда, думки про неї у мене не такі однозначні, як того декому хотілося б. Адже є чимало моментів, котрі змушують замислитися. Візьмемо хоча б таке. З двотомника випливає, що пейзажна та інтимна лірика написані автором написані у зрілому віці на противагу тому, що з цього для переважної більшості віршотворців і починається поезії. Чесно кажучи, враження від цього двояке. З однієї сторони добрим є те, що з часом не вигасає шал почуттів і набутий досвід відображається у строфах. Але «медаль» слова, якщо можна так висловитися, має і зворотне лице. Не секрет, що з перебігом років втрачаються почуття молодості і нічого з цим не поробиш. Тому і є над чим замислитися.
Є тут і ще один момент. Іван Перепеляк заявив про себе як поет у пору постшістдесятництва, це, зрозуміло, не могло не позначитися на поетиці. Якщо, приміром, говорити про перший масштабний твір тієї пори «Кубинську поему» (відлуння того, що в часи карибської кризи поет служив у війську і перебував на острові) має відсвіт радянщини й з пісні слів не викинеш. Звісно, нині можна прибрати деякі дражливі моменти. Деякі поети так і роблять. Можливо, так і може бути. Але при цьому часто-густо втрачається поетичний шарм. Адже не секрет, що кожна епоха залишає свій відбиток на думанні.
Але Перепеляк не був би Перепеляком, якби на тлі відвертих переслідувань за інакодумання не знайшов свого шляху вираження думки, вдавшися до поетичних зіставлянь. Це, до речі, видно і з «Кубинської поеми». У творі немає замилування кремлівськими зорями. Оболонь (наймення рідного села поета) протиставляється Гавані, хоч величини і здаються неспівмірними. По-різному можна ставитися до такого способу вираження думки, бо все залежить і від ментальності сприйняття твору.
Та давайте не будемо заглиблюватися у цю проблему, тим паче, що маємо й інші, які постають з усією очевидністю. Приміром, «Кубинська поема» показала, що авторові є чужим питання непричетності до подій, зображуваних у творі. Це тяжіння породило почуття рідності. Скільки тонко підмічених деталей з українських реалій є у поемі! Добре, що це, зрештою, з часом призвело до використання історизму в поетичній практиці. Це яскраво засвідчує цілий масив творів. До нього, зокрема, можна віднести драматичну поему «Григорій Сковорода», поеми «Козацький монастир», «Бунт», вірші «Українські гомери», «Портрет при свічі»… (Зумисне ставлю три крапки, бо перелік можна продовжити). Мабуть, має рацію літературний критик Ігор Михайлин, коли говорячи про епіку та лірику такого плану у творчості Івана Перепеляка, проводить паралелі між тяжінням поета до історизму та історичними думами і піснями. Дозволю собі зауважити, що таке порівняння є не тільки вдалим і точно побаченим, а й стало своєрідним поштовхом до поглиблення обраних поетом тем.
Усе це є непростим. З банальної причини того, що суспільство ще не готове сприймати як доконаний факт думку інтелектуалів свого часу, до яких, безсумнівно, належить і поет, який гідно продовжує Шевченкову традицію «критики поетичним словом». Досить показовою у цьому плані є поема «Остання любов гетьмана». У полі зору поета опинилася постать Івана Мазепи, котрого зображено не так, як у версії російського поета Олександра Пушкіна. Згодімося, що це можна вважати сміливим громадянським вчинком. Адже не секрет, що донедавна на сході України в певних колах вважалося крамолою і така думка нав’язувалася громаді.
Та справа полягає не лише у цій поемі. В доробкові Івана Перепеляка є чимало й інших творів, в яких автор припадає до джерельниці нашої непростої історії, поганьбленої тим, хто безцеремонно узяв на себе роль «старшого брата», не маючи на це права. Досить, напевне, згадати цикли про Олександра Солженіцина і Микиту Хрущова. Зауважу, лишень, що чимало творів такого плану було написано у тоталітарні часи всупереч офіціозу радянщини, коли інформацію ховали за сімома замками, що являлося нестерпним для справжнього інтелектуала.
Про інтелектуалізацію творчості Івана Перепеляка може свідчити і його потяг до філософічності. У поєднанні з пошуками способів вираження думки це створювало своєрідну вибухову хвилю. Інші думки просто не виникають, коли читаєш філософську поему «Теодицей», поему-містерію «Судний день», драматичну поему «Покаяння Понтія Пилата». А ще ж маємо поему-феєрію «Тринадцятий апостол», політичну поему «Начертання звіра». Справжній фонтан поемних різновидів, де кожна струмина вивірена і грає неповторними барвами! А хіба в цьому випадку не варто позитивно згадати про цикли і вірші «Манявський скит. 1676 рік», «Молитва Івана Вишенського», «Варіації за книгою Іова», «Триглав», «Мойсей»? Невипадково згадую про твори. Уже було згадано про тяжіння автора до філософічності у висловленні думки. Але воно не було б таким потужним без прихильності поета до історизму.
Згадка про усі ці твори говорить про яскраво виражену громадянську позицію творця укупі з прагненням до історіософічності та мислительства. Але це зовсім не означає, що у тіні залишився Перепеляк-лірик. Тут, як мені здається, доречно згадати, що ліричний струмінь притаманний не тільки віршам, а й деяким поемам Івана Перепеляка. І візьмемо для прикладу «Янголи і фурії поета». Цікаво, що автор тут розповідає про кохання пророка українського народу. Маємо тут справу не тільки із блискучим заримуванням загальновідомих фактів шукання Шевченком жіночого ідеалу, а осмислення ролі представниці слабкої статі в житті людини. До речі, не лише вищезгадана поема про це говорить. Бо саме такими відчуттями пронизаний цикл «Моєї радості печаль» та вірші про жінок у творчості Рембранта, да Вінчі, Далі, Моцарта, Пікассо… Звісно, тут можна багато говорити про діапазон кохання і його вплив на душу людини, але факт залишається фактом: Іванові Перепеляку вдалося оминути банальності і красивостей. Як і у випадку з пейзажною лірикою, хороших взірців якої вистачає.
Заслуговує на увагу і сонетарій знаного поета, коли ведемо мову про його лірику. Бо жанрово вони належать до неї. Та, напевне, немає підстав казати, що стисла чотирнадцятирядівка у всій красі постає тоді, як ідеться про пейзаж чи любовні почування. Бо знову маємо у сонетах бентежні доторки до історизму та філософічності.
… Можливо, у двотомнику є й інші аспекти, які залишаються не висвітленими. Не заперечую, що таке може бути. Але й вищезгаданого досить, аби сказати: книги Івана Перепеляка упевнили, що перед нами постала Справжність у всій красі. Й так радісно від цього!
Ігор Фарина