“Надія Панчук прийшла на білий світ у волинському селі (її рідна Горинка етнічно належить до Південної Волині), але багато років мешкає у місті над Ужем. Зрозуміло, що за такий відрізок часу вона почала мислити як горянка та рідність все ж озивається на генному рівні. Чи не в цьому криється чарівність таких вдалих висловлювань, як «речитатив листопаду», «дощ перелітний», «передвесна», «клейноди осені»…”
Поетка бачить наївні кольори хмарок
Панчук Надія. Конспект свободи: цикли віршів. – Ужгород: Видавництво Олександри Гаркуші, 2012.- 100с.
Будемо відвертими, поява дебютної книги віршів «На обрії – гори» Надії Панчук з Ужгорода не наробила великого шуму серед поцінувачів красного письменства. Можливого тому, що серед них більш популярними тоді були імена Любові Голоти, Людмили Таран, Наталки Білоцерківець, які вражали небуденністю слова і голосистістю звучання. Та, слава Богу, тихий голос поетки з провінційного містечка не загубився у вихорі часу, а продовжував звучати. Авторка обрала правильний шлях, шукаючи себе у поетичній мініатюрі.
Автор цих рядків робив наголос на важливості такого підходу до справи у рецензії на поетичну збірку «Місця надії» Надії Панчук в одній з газет. Подібні думки було висловлено мною та науковцем з Кременця Олегом Василишиним у відгуці на книгу «Скоромороз», де акцентовано увагу на циклічності мислення у поетичних мініатюрах краянки (вона народилася у селі Горинка Кременецького району).
І ось – ще одне її видання. Цього разу – «Конспект свободи». Якщо коротко, то воно логічно продовжує та поглиблює темарій поетки. А ще дає можливість поговорити про потужні ліричні струмені у висловленні думок. Конкретніше це виглядає так: щодо цієї книги, то на передній план виходять громадянськість, філософічність, пейзажність та інтимність. Нерідко вони переплітаються й уже неможливо мовити про однозначність. Та не назвав би це слабинкою поетки. Навпаки: вважаю це сильною її стороною. Адже, поєднання по-справжньому виіскрює грані обдарування.
Про них – за порядком. І почнемо з того, як вона оспівує громадські мотиви. Вже перший вірш з книги вказує на це. «Пост паперових вигадок доба свободу любить, а таки – раби. Усе в ній узалежанено болюче – легке, крихке, незрушне й неминуче.» Як добре, що авторка, думаючи про громадськість, не вдається до банального затримування прописних стин, котрі багатьом набили оскомину. Таку тенденцію бачимо й у віршах «Зводить світ у судомах істерики», «Зі срібного чи глиняного глека», «Загламуривсь вуличний соцарт». До речі, саме останній вірш наштовхує на ще один висновок. Якщо більшість поетів висвітлює тему через один прозділ чи цикл, то Надія Панчук проявляє оригінальність: вдатні поетичні мініатюри на громадянську тематику розкидані по усій книзі. Саме такими, приміром, вважаю твори: «Світ стоїть у білому вбрання »(цикл «Флокси на дощі»), «Час, що приходив за кимсь» (цикл «Бджолиний підмор»). І таких прикладів є ще чимало. Та не бачу необхідності у деталізації, бо переконаний, що й так усе є зрозумілим.
Між іншим, активація уваги на одній тематичній площині дає можливість побалакати ще про один момент. Деякі з віршів книги мають епіграфи. Не будемо углиблюватися у їхню сутність, хоча знайомство з ними говорить так багато промовистим є вже сам перелік імен: Сенека, Горацій, Ліна Костенко, Ю.Андрухович, І. Андрусяк … Можна, зрозуміло, чимало пашталякати навколо цього, вдаючись до різних словесних дефініцій. Але не буду цього робити, залишивши усім цікаву тему для розмірковувань.
Не бачу потреби і в тому, аби присвятити окремі розмисли філософічності поетичних мініатюр. Бо вже було зауважено, що вона переплітається з іншими тематичними обширами. Приклади? Будь ласка! Скажімо, вірш «У шатах марнослів’я» тематично належить до так званої «громадянської лірики». Але в ньому є також зрима присутність філософічності. Про щось подібне думається, коли укотре перечитуєш чарівну пейзажну мініатюру «Лягає сніг на вищерблений камінь».
Коли думаєш про пейзажну лірику Надії Панчук, то не годен позбутися враження, що душа пустилася у мандрівку порами року і немає жодного бажання повертатися з неї. Скажімо, про зиму поетка пише так: «скрижальна магія снігів, які нічого не забули – знічев’я глянеш у вікно, а сніг наслав давно минуле». Осіння пора теж має своє втілення: «минає падолист, триває падолист, за ним привільно чадіє глазур в останній стадії». Ніби й звичайний, як на нинішній час, малюнок пером. Але не тільки він приваблює до себе. Не менш привабливими є наступні рядки: «стоять на смерть уздовж ріки новітні геракліти…». Що крок – то навмання в обтуленому світі. Як бачимо поетка перекидає місточок до філософського осмислення події. А можливо, так і має бути у пейзажній ліриці?
Тимпаче, що такий підхід не є поодиноким. Візьмемо, приміром, вірш «Вересневий Кременець». Очевидно, він з’явився у доробку авторки, коли вона декілька років тому побувала на традиційному міжнародному вшануванні пам’яті про видатного польського поета Юліуша Словацького. Рецензентові теж випало щастя побувати на тих урочинах, бачити, як поетка спрагло вслухалася в осінні ритми древнього міста: «тут чути історії жорна і прадідів срібний дзвін. Над всім королює Бона в короні із сивих руїн». Не знаю, як кого, а мене привабив образ «Корони з руїн», Разом із вкрапленням життєйської філософії він творить неповторність: «тут чорно-криваві жоржини в городчику метр на метр зорять і вчорашнім, і вічним із архетипічних нетр».
Чимало з вищенаведеного свідчить, що авторка тяжіє до образних висловлювань, балансуючи між сповідальністю та метафоризмом. Своєрідно сюди вплітається і постмодернізм, але це було б напівправдою, якщо не згадати ще про одну обставину, котра робить книгу оригінальною. Авторка руже багато років живе у місті і вважає себе виразницею урбаністичних настроїв, хоч і не відкидає того, що її виколисило село. Якщо вже зачеплено це, то спробуємо дещо поглибити тему. Закарпатські поети Христина Керити, Мар’яна Нейметі, Петро Мідянка, Василь Густі, Василь Кузан народилися на Срібній землі і живуть там. А Надія Панчук прийшла на білий світ у волинському селі (її рідна Горинка етнічно належить до Південної Волині), але багато років мешкає у місті над Ужем. Зрозуміло, що за такий відрізок часу вона почала мислити як горянка та рідність все ж озивається на генному рівні. Чи не в цьому криється чарівність таких вдалих висловлювань, як «речитатив листопаду», «дощ перелітний», «передвесна», «клейноди осені».
Не можна оминути й питання про інтимну поезію. Та ще й у ситуації коли авторка мимоволі сама спонукає до цієї розмови. Адже у «Конспекті свободи» є чимало творів, котрі модерують тематику. Але поетка не була б собою, якби і тут не відшукала щось своє. Тут, як мені здається було б великою помилкою оминути афористичність лірики та й ще тоді, коли вона є видною на крощі. «Безпритульність у двох – більше, аніж дах над головою», «ходять і сваряться сенс і мета: озеро – стежка – рядок – самота», «барліг був повен бліх, за те петрогліфи лишились», «літа – як луна у лісі – кожному інше вертають». Пригадується, що в попередніх книгах теж були такі вдатні короткі вірші, може, настане час, коли перед нами з’явиться книга таких афористичних віршів Надії Панчук?
Усі вищезгадані аспекти, звісно, є важливими. Та водночас, як не прикро, є в «Конспекті свободи»існують рядки, без котрих видання могло б обійтися. Мені, приміром, не надто подобається строфи на кшталт «флеш-моб, перфоменс чи макет… А музика це всотує», «змалку над рідною хатою зорі сміялись і плакали». Згодімося, що можна навести не один подібний приклад у сучасній поезії. Але є ще одна, на мою думку сторона медалі. Якщо у довгому за обсягом вірші ще можна якось приховати вторинність висвітлення теми, то мініатюри не дає такої можливості. Розумію і те, що мої претензії до окремих рядків – фанаберії рецензента. Адже у кожного є свій смак. Тому й не претендую на висловлення істини в останній інстанції. І лишень поетка знає, якою буде наступна книга. Аби стали зримішими «наївні кольори хмарок».
Ігор Фарина
м.Шумськ на Тернопільщині.