3 квітня у Чорткові відбулося представлення книжки спогадів Лоли Рейн Кауфман «Схована дівчинка. Правдива історія Голокосту», написаної нею у співавторстві з Луїзою Метцер.
Книжку англійською було видано у Нью-Йорку в 2010 році. «Гельсінська ініціатива» здійснила її переклад українською у 2013-у – до скорботних 70-х роковин від знищення єврейського гетто у Чорткові (перекладач – Антон Степаненко).
Переклад та друк видання не фінансувалися жодними державними або комерційними структурами, благодійними фондами, громадськими організаціями, сторонніми фізичними особами. Його буде безкоштовно поширено у бібліотеках та навчальних закладах краю.
Це перша спроба донести до українського читача бентежну історію порятунку восьмирічної дівчинки-єврейки Лоли Рейн, однієї з небагатьох, хто вийшов живим з пекла чортківського гетто.
Дитина вижила завдяки героїчній жертовності української родини: Анни, Євстахія та Богдана Аксенчуків, котрі ризикуючи власним життям, впродовж дев’яти місяців переховували чотирьох, по суті чужих для них людей. Сама авторка мемуарів визнає, що «Анна не отримувала грошей за наше спасіння…. Вона до смерті боїться того, що буде, якщо нас знайдуть. Але вона все одно нас переховує. Не знаю, чому вона це робить. Напевно, є щось всередині неї, що підказує їй, що робити». Поза сумнівом, то був істинній подвиг, продиктований почуттям людського милосердя та готовністю до самопожертви.
Наприкінці своєї розповіді авторка спогадів з сумом констатує, що схоже – у рідному Чорткові її історія нині нікому не потрібна. Невже права вона?
Хіба не є частиною НАШОЇ ІСТОРІЇ трагедія галицького єврейства, що завершилася майже повним фізичним винищенням цього самобутнього етносу? Хіба насамперед нам, громадянам сучасної, європейськи орієнтованої України не потрібне знання цієї трагічної історії? Хіба не повинні МИ знати, що тут відбувалося 70 років тому? Знати – аби той жах більше ніколи не повторився.
Людям в Україні, молоді в першу чергу, потрібна пам’ять тих нечисленних свідків Голокосту, котрим пощастило вижити – якою важкою б не була ця пам’ять. Нам належить також поіменно знати імена нечисленних праведників, котрі не піддалися епідемії людиноненависництва і знайшли у собі сили – аби рятувати інших. Іменами цих героїв належить називати вулиці, майдани та сквери… Поки що у Чорткові немає вулиці «Імені Родини Аксенчуків». Немає меморіальної дошки на території чортківського гетто, через яке пройшли тисячі людей. Потопають у буряні забуття десятки братських могил безіменних жертв Голокосту.
Відтак актуальним є й оце свідчення Лоли Рейн…
Трагедію галицького єврейства можна вважати однією з найбільших гуманітарних катастроф, що будь-коли сталися у нашому краї. Належить також визнати, що пам’ять про цю сторінку історії міста досі належним чином не увічнено.
Згадка про місцеві події Голокосту досі залишається для нас важкою темою, для когось навіть вельми дражливою. Про неї не прийнято було вести мову у радянські часи, не надто вітається вона й тепер. Значною мірою втрачена інформація про єврейський внесок у культурну спадщину краю. Здається, про мешканців античних Помпеї та Геркуланума ми знаємо більше, аніж про мешканців «штетла» у рідному містечку… Втрата тисяч людських життів, унікального матеріального спадку – незворотна. Але хоч би пам’ять про них нам належить повертати – свідомо, відповідально, крок за кроком.
Певною мірою саме через подолання тієї амнезії, через осмислення та засвоєння нелегкого вантажу пам’яті лежить шлях нашого розуміння сучасного Світу, і розуміння Світом – нас, українців. А відтак – наш шлях до європейського та світового товариства вільних націй.
Намагання ж приглушити у собі ту пам’ять – не що інше, як іржавий цвях страху і несвободи, забитий сімдесят років тому нелюдами різних ідеологій.
Олександр Степаненко
