Збірка Василя Шкірі «Таємниця Смерекового замку” містить п’ять творів – казку про той самий замок, три повістини «Михайлик-насміхайлик ,” “Чупакабра”, “Забавні пригоди Андрія Незгоди” і навіть роман-фентезі “Про Василька, Марсіяну і НЛО”.
Автор працює способом зіштовхування двох світів – реального і фантастичного. У кожному творі вони взаємодіють у дещо інших пропорціях. Призводить до цього змішування традиційно головний герой казки чи повісті, який опиняється повноважним представником одного світу в іншому і навпаки. Як правило, це хлопчик-тінейджер або ж дуже дітвакуватий чоловік (як варіант – якесь звірятко із психологією сучасного підлітка). Воно й не дивно. Дж. Х. Чейз зауважив в одному зі своїх детективів, що всякий чоловік веде подвійне життя. Додамо, що це тим більш чітко проявляється, чим він молодший душею. Оця схильність чоловічої натури до подвоєння світів і призвела свого часу до виникнення мистецтва і магії – у вигляді наскельних розписів із зображенням омріяних трофеїв, ритуальних танців перед полюванням, тваринних масок, перших мисливських міфів, парадоксальної ніжності до хижака, якого треба завалити тощо. А далі вже від цього усього пішло-поїхало. До того ж М.Іванцова докинула, що хлопчики ніколи не дорослішають, тільки з часом старіють. Оце цілком про персонажів В.Шкірі, приречених авторською волею на вічне співіснування у двох світах – дитячому і дорослому, реальному і вигаданому (який втім виявляється не менш вагомим, грубим, зримим, ніж дійсність).
Вважається, що література для дітей відзначається дидактичністю. У принципі, воно так. Тільки менш вправні автори вип’ячують свої повчання назовні, а талановитіші приховують їх у чомусь такому химерному – як ліки у солодкій облатці. Найчастіше виходить щось посередині цих двох варіантів: гіркі, але корисні ліки на одній сторінці, солодощі – на сусідній.
У першому творі збірки знайомство на сільській дискотеці переростає у мандрівку кудись до чорта на роги. Мораль: “Хвилювався лише начальник охорони… Так із щастя і горя скувалася доля” (с.22).
Михайлик-насміхайлик – це заявка на закарпатського Тома Сойєра. Близький до того й Андрій Незгода. Різниця у тому, що Михайлик живе із дідом (як Том – із тіткою), а Андрійко – із батьками, причому батько «не зважаючи на те, що любив хильнути, багато читав” (с.77). Така невелика різниця у вихідних умовах призводить до двох зовсім різних історій, хоча в обох і фігурує той самий фольклорист з міста – запеклий мисливець за сентенціями з вуст підпилих дядьків. Воно й не дивно, бо «в Іршаві майже на кожному кроці бари і кав’ярні, а їдальні нормальної немає” (с.122), то ж усна народна творчість не вмирає.
Особливо про чупакабру, що останнім часом стала одним з головних персонажів сучасного українського фольклору. Втім під назвою пийокровника вона відома у нас вже багато століть – задовго до перших повідомлень про оте чудо, що примандрувало до місцевих кролів звідкись з Пуерто-Ріко. У В.Шкірі чупакабра – це якраз посланець з паралельного світу (не так з Латинської Америки, як з глибин генетичної, народної пам’яті). Це втілення підліткових уявлень про жінку, де змішалося усе – романтичні гіперболи, острах перед незвіданим, невтримне лібідо і рештки критичного ставлення до світу. Прийшла, набідокурила на двадцяти сторінках і безслідно зникла у ту саму підсвідомість, з якої вигулькнула.
І ще про – фентезі. Як на нас, перше фентезі в українській літературі – це роман О.Ільченка «Козак Мамай і Чужа молодиця” (якщо не брати до уваги «Вія” М.Гоголя), породжений ілюзіями і розчаруваннями наших шістдесятників. Натомість у В.Шкірі його «марсіанське” фентезі породжене цілком пізнаваними сучасними закарпатським реаліями. Це масове заробітчанство, коли краяни надовго полишають дітей на бабусь-дідусів, а діти компенсують брак батьківського спілкування втечею у модельовані світи. Хоча реальність не дуже й відпускає. Звідси якесь нібито не дитяче (зате дуже іршавське) – «Що будете – каву, коньяк?” (с. 213, 224 тощо). Це звернення до міліціонера. Взагалі, це не книжка, а справжній підручник життя (“По телевізору бабуся наслухалася, що всі лікарі беруть хабарі, тому на всякий випадок прихопила з собою стогривенну купюру” – с.214). Навіть на Марсі те саме – батько героїні ходив з директором космодрому в один дитсадок, тому має там законний блат. Фінал традиційний для казки – весілля. Правда, аж на Марсі і 2023 р., причому для завоювання марсіанки виявилося достатнім отримати струс мозку і забій грудної клітини. Ех, Василеві байки – та й Богові у вуха!
В СРСР 1920-х з казками пробували боротися, потім на них махнули рукою. Відтак намагалися залучити їх до завдань комуністичного виховання – не надто вдало. Тепер от намагаються з ними щось чинити в умовах нашого дикого ринку і загального зубожіння (хочеться вірити, що більше матеріального, ніж духовного). Казку же про те, як ми це все здолаємо, поки не утнув навіть В.Шкіря.
Сергій Федака