Для нас уже стало традицією відгукуватися лише на ті видання, котрі сподобалися. Не бачимо сенсу хоч щось писати про тексти творчих нулів, хоч їх останнім часом розплодилося чимало. Тому й хотіли спочатку написати рецензію на книгу новел «Коралі» Геннадія Щипківського. Але не випала нагода для здійснення цього задуму. Маємо на увазі ту обставину, що видання вийшло ще у 2012-ому, а до нас через вади книгорозповсюдження потрапила лише восени 2015-ого (і то завдяки авторові, отже є зрозумілим, що через часові виміри момент для рецензування безповоротно втрачено). І все ж вирішили вдатися до написання нотаток на берегах книги. Так і народилися ці наші розмисли.

… У книзі – 48 творів. Про їхню тематику можна говорити багато, та не це важливо. Спершу зауважимо, що письменник вміє зобразити і найдраматичніші ситуації, показавши через них красу людських доль. Варто згадати ще й про те, що передмову до «Королів» написав письменник і літературознавець Петро Сорока з Тернополя. (Якщо врахувати те, що він свого часу створив монографію про талановитого письменника з Одеси й нерідко згадує про нього у своїх денниках, то це можна вважати закономірним).
Є певна логіка в тому, що книгу починає новела «Лелеча сага». Сюжет цього твору, як нам здається, відображає творчі устремління Щипківського-новеліста. Текст починається із такої звичної і простої ситуації – селянка чекає прильоту бузька, але через копання рискалем городу прогляділа птаха. Якщо розібратися, то чогось надзвичайного тут немає. Але опис читаємо з непідробним інтересом і насамперед тому, що автор є уважним до кожної деталі. А ще вміє цікаво передати їх, часто-густо використовуючи маловживані слова. До речі, є вони і у «Лелечій сазі». Вже на самому початку твору можна надибати на свідчення: «не вметили», «Шовбок». Не маємо наміру пояснювати значення кожного такого слова, бо все стає зрозумілим із контексту новели. Це – з одного боку. А з іншого? Чомусь переконані, що маловживані слова не причарували б до себе, якби автор органічно не вписав їх у свій стиль. Ще більше думається про таке, коли у цьому ж творі натрапляємо на «прало», «камінник».
І на цьому тлі, зрозуміло, не виглядає занадто вичурною думка про органічний сплав спостережливої оповідності, аналітичної публіцистичності та психологізму. Гадаємо, що наголос на цьому не є випадковим. Бо у багатьох випадках сучасна мала проза характеризується очевидним превалюванням одного із вищезгаданих способів. І, мабуть, має рацію уже згадуваний Петро Сорока, коли проводить паралель із письмом Василя Захарченка. Зрештою, хіба щось інше спаде на думку після знайомства з новелами «Відплата», «Тернова хустка»?
Наголосимо ще на одному моменті. Нині багато балакаємо про необхідність того, аби мистецтво (і мала проза зокрема) були більш уважними до висвітлення проблем національної ідентичності українського народу, упослідженого в роки більшовицької сваволі. І не бачимо нічого поганого у тому, що окремі прозаїки кличуть на поміч публіцистичність, хоча вона іноді зіграє злий жарт з літератором, помітно понижуючи звучання твору. Геннадій Щипківський є іншим. Ні, це не означає, що його не хвилює ця тема. Вона живе у ньому. Але про це, він не говорить прямим текстом, а, володіючи неперебутнім даром цікавого оповідача, доносить до читачів істини через своє розуміння психологізму, що дає новелам своєрідного шарму. Саме це ми помітили у новелах «Відплата», «Тернова хустка». По-своєму причаровує до творів той факт, що прозаїк зачепив у них теми, котрих ще рідко торкається наша проза?
Скажімо, у першому йдеться про долю молодого західника, якого під кінець минулої війни насильно мобілізували до червоної армії. Але на фронт не відправили, а змусили конвоювати в’язнів в якомусь сибірському таборі. А ще йому огидно збрехали, що мама померла. Хоч вона у той час вже відбувала незаслужене покарання за допомогу українським повстанцям. І стається так, що рідні випадково зустрічаються в дуже трагічній ситуації. Конвоїра змушують стріляти в жінку-зечку, котра здійснила спробу втечі, коли жертва впала від влучного пострілу, першим підбіг до неї. І з жахом для себе упізнав у ній свою неньку. Й тоді знову підняв карабін, вистріливши в лейтенанта, котрий зраділо всміхався: «Тепер хохол повністю наш? Цікавий поворот сюжету, правди? Зрозуміло, що можна говорити про якусь неприродність ситуації, знаючи тодішню доскіпливість особістів до західників. Але не хочеться, бо написаному віриш через органічність у словесному зображенні непростої ситуації. Хочемо того чи ні, а хіба ще не може бути похвалою письменницької справжності?
Тепер мовимо декілька слів про «Тернову хустку». Сюжет новели є таким. В перших абзацах мова йде про те, як мама Дарка піклується про юну доньку Софійку, котра мала стати лікаркою. Та в долю дівчини несподівано ввірвалася війна. Вона опинилася на тимчасово окупованій німцями території і супроти власної волі стала медсестрою в пересувному німецькому шпиталі. Там вона закохалася в австріяка Еріха, який був хірургом: завагітніла від нього. Але через сімейні обставини не змогла податися на Захід із коханим. Пізніше народився у неї син Павло. Вона таки стала лікаркою (допомогло те, що органи взнали: Еріх зробив операцію важкопораненому партизанському командирові). І користуючись нагодою, їде із сином у Київ, де в універмазі купує тернову хустку («таку ж, як у головихи»). І в ЦУМІ випадково зустрічає Еріха. Після війни він розшукував її, писав листи, але йому повідомляли, що адресатка вибула. Коротка розмова під час зустрічі. Як зримо і стисло виписує її письменник! Що буде далі? По-різному думається. Та гадаємо, що це немає особливого значення. Головне, як нам здається, полягає в тому, що літераторові вдалося. Так логічно вибудувати сюжет, що розмислам віриш органічно. Правда, у новелі є момент, який можна потрактувати неоднозначно. Інколи здається, що автор багато уваги приділив тому, що дівчину спочатку нарекли Сталіною. Але … як нам здається, є ще й інша точка зору. Автор вдалим мазком показав, що люди в якийсь момент не те, що повірили у систему, а підпорядкувалися їй, аби не мати зайвих клопотів. І мимоволі думаємо, що владі на це було начхати. Двоякість думання. Не будемо приховувати, що є щось від цього. Гра підтекстів? Можливо, це є визначальною рисою Щипківського-новеліста?
Та вабить не тільки це. Коли читаємо сучасну українську малу прозу, то нерідко стикаємося з тим, що деякі автори досить довго своїми текстами підводять до суті справи. А Геннадій Щипківський не розпливається «мислією по дереву? ..Христя через коліно, по вуличному – оката, на Петра розміняла свій сьомий десяток, але кволість до неї не підступилася: себе обходить і порає півгектара городу» (новела «Оката»). В селі без прізвиська ніяк не обійтися (новела «Качули»). Знаєте, такому підходові до суті справи більше довіряєш, ніж розлогій велемовності, через густий ліс якої важко продертися до очевидного!
На нашу думку, є ще декілька моментів, повз які неможливо пройти. Бодай коротко згадаємо про них. Впадає у вічі, що герої багатьох новел діють в екстремальних ситуаціях, котрі показують їхній характер. І як добре, що письменникові вдалося показати органічність та неординарність. Тут причаровує і вміння літератора навіть в описах найдраматичніших ситуацій відмовлятися від словесної гри, за котрою так зримо видніється якийсь невиправданий потяг до сюрреалізму. Тут радше можна говорити про нахил до класичної традиції в малій прозі. Саме це приходить до розмислів, коли читаємо новели. «Наруга», «Залізний чай», «Подарунок», «Флюгер».
Ще чомусь хочеться говорити про використання подільського діалекту. Тут, як нам здається, автора не зраджує почуття міри, бо він зумів знайти виважений баланс між ним та літературним мовленням. Хоча тут не все так просто, як може здатися спочатку. Іноді, як нам здається, в текстах з’являються слова, котрі мають якийсь інший літерний еквівалент, що вдаліше промовляли б. Розуміємо, що це може бути лишень нашою думкою, автор може з нею не погодитися. Це його право. Як існує і наше на ці розмисли.
Важко однозначно сказати, яким буде майбутній новелістичний доробок письменника. Тільки він це знає. Але лишень в одному «Коралі» переконують: мала проза Геннадія Щипківського і далі рухатиметься облюбованим руслом, поглиблюючи його, що не може не тішити.

Олег Василишин,
кандидат філологічних наук,
Ігор Фарина,
Член НСПУ
м. Кременець – м. Шумськ
на Тернопільщині

Leave a Reply

Your email address will not be published.