Дощ, трохи перепочивши, наліг з новою силою. Він затопив цвинтар, ударив Жанну по обличчю, по плечах, сколошкав небо і землю, забулькотів, затанцював під ногами. Він нахабно обмацував своїми довгими, мокрими пальцями жіноче тіло, затуляв очі, забивав подих…
А ДОЩ ПРАВ…
Дощ не просто йшов – він лив, падав, прав, періщив – небесна вода стояла стіною і затуляла світ божий.
Жанна поволі пливла тим дощем, ледве-ледве переставляючи ноги, і міцно притискала до себе дамську сумочку з документами, де було написано, закарбовано, засвідчено, що оця жінка – громадянка Данії і має дуже короткочасну візу до держави Україна. А ще Жанна тримала коло своїх мокрих грудей довгоногі, білоголові лілії, котрі, хлебонувши донесхочу, сумно похилили свої важкі суцвіття, припадаючи до жінки з надією на останній прихисток. Та у тому огромі води, якому могла би позаздрити тропічна злива, прихистку вже не було нікому, бо, здавалося, все живе тріпотіло у передапокаліптичних конвульсіях.
Жанна вже давно не відчувала, де закінчується її власне єство і починається дощ, бо грань між тілом і стіною води щезла – її змило. Легка бавовняна сукня припаялася до шкіри, волосся збилося в липкі, засмоктані пасма, очі посліпило патьоками , в обважнілих босоніжках чвакало…
Зливопад знущався. Почасти він лишень на якусь мить вщухав, та тільки-но Жанна наважувалася підвести голову, щоб озирнутися довкола, знову – як з налигача зривався, шаліючи втричі – обступав звідусіль ще щільніше, не випускаючи з облоги жінку, заскочену зненацька на цвинтарній алеї.
– За що ти мене, Господи, так не любиш? – шепотіла вона у відчаї і не чула свого голосу. – Ну як же я у такому бедламі знайду ті туї, коли й свого носа не бачу?
Про туї їй сказала колишня сусідка по телефону, яка три роки тому так-сяк поховала Жаннину маму на цьому „бомжівському” цвинтарі й сама поїхала десь світ за очі. „Шукатимеш могилку по туях, які розростуться”, – гаркнула вона з великим роздратуванням, бо Жанна тоді не встигала оформити кляті папірці, без яких й на той світ не проб’єшся, не те що до держави – сурогатної матінки, яка на мить свого власного Армагідону, наче драною мітлою вимела їх з донечкою – точнісінько так, як вимітався тоді ж різний мотлох і сякі-такі продукти з поличок крамниць та робочі місця з підприємств, котрі вмить перетворились на химери.
Тепер тут все не так, як було, але й не так, як мало бути – тепер ніхто вже й не згадує про республіку в союзі непорушних, на полицях – товарами і наїдками хоч завалися, мітингуй скільки влізе, їдь куди очі бачать…
А Жанна стоїть посеред цвинтарної алеї і їй здається, що мама дивиться на неї з цього скаженого дощу заплаканими очима й силиться обізватися, погукати, але в неї немає голосу, бо вона викричала його, гукаючи в останню мить свого животіння на цьому світі її, Жанну.
Тієї миті, коли дощ знову ледь принишк, жінка розгледіла неподалік крихітну сторожку і кинулась до дверей.
– Тобі чого? – хрипкий голос, наче постріл прошив її наскрізь ледве прочинила двері.
Стояла мокрою куркою на порозі і дивилася на сизу пику природженого убивці, який смоктав дешеву цигарку, штурляючи її з одного боку рота в інший і цвіркав слиною на земляну долівку.
– Ви не знаєте, де тут туї? Тобто, могила, коло якої ростуть туї? – вичавила з себе запитання, мало не подавившись словами.
І враз розгледіла в напівмороці сторожки ще одного чоловіка. Низьке чоло цього упиря з’їхало на самісінькі очі, утворивши козирок, з-під якого шугав неприкаяний погляд.
Жанна кулею вилетіла під ревище дощу і сновидою побрела туди, де мали бути могили, але рухаючись так, як рухається сліпий, котрий ще вчора все бачив, вона наштовхнулась на якийсь кілок і пішла юзом по слизькі глині, не випускаючи з рук сумочку і лілеї.
Коли підвелася, то ще довго стояла, задерши голову, підставляючи всю себе під зливопад, який шмагав реміняччям заніміле тіло, змиваючи бруд і кров від подряпин – сльози дощ не змивав, бо їх не було.
І раптом дощ вщух. Він не припинився, але задріботів безладно, навхрест, повертаючись раз по раз за вітром.
Жанна побрела по між могил, озираючи з-під руки безкрайній цвинтар так, як озирають море, стоячи на березі – кінця-краю тому видиву не було. Більшість поховань потопало в розкоші великоголових некошених суцвіть дикої моркви. Були тут і безхресті, й безіменні могили, були й доглянуті, тільки все те разом було таким мертвим і занедбаним, яким може бути тільки „бомжівський” цвинтар. Подекуди росли рахітичні деревця і низькі кущі невпізнанної породи, траплялися й живі, прибиті дощем квітнички на скромних могилах, але жодної туї ніде не було видно.
Як все це відрізнялось від того, що бачила Жанна у Данії. Там з першого дня все було не так, як тут. Але хіба хто знає, якою ціною дається той рай? Ні, Жанна зараз не хоче згадувати, скільки брехала, придурювалася, фальшувала й принижувалася ради того, щоб колись лягти в чужинську землю на охайному цвинтарі під дорогу гранітну брилу.
Їй зараз треба знайти туї, які мали вже розростися…
Дощ, трохи перепочивши, наліг з новою силою. Він затопив цвинтар, ударив Жанну по обличчю, по плечах, сколошкав небо і землю, забулькотів, затанцював під ногами. Він нахабно обмацував своїми довгими, мокрими пальцями жіноче тіло, затуляв очі, забивав подих…
І тоді вона не витримала – повернула бігма до сторожки, ввірвалася в прихисток чужих, страшнуватих людей і зопалу гукнула в напівморок:
– Я не можу знайти туї. Допоможіть мені! Там моя мама, вона три роки чекає мене і якщо я зараз не знайду її, то ми ніколи вже не зустрінемося навіть на тому світі. До-по-мо-жіть!
– Слухай, а ти нічогенька шалава, – сказав низьколобий і, наблизившись, взяв темними пальцями Жанну за підборіддя. – Погуляй з нами трохи, пограйся, а там, дивись, дощ вщухне й ми твої туї знайдемо нараз.
– Ага, – хихикнув другий чолов’яга. – Ми тут тебе трохи того, ну помацаєм і всьо. Хочеш вмазати?
Він набулькотів у пластиковий стаканчик прозорої рідини з обдертої пляшки – запахло самогоном.
– А-а.. Я знаю, що ви не ті люди – вам не потрібні мої туї і моя мама, але мені ви теж не потрібні. Пийте самі своє пійло, хоч і залийтеся…
Вона хотіла знову піти в дощ, але чоловік з обличчям убивці заступив двері.
– Що там у тебе? – кивнув головою на сумочку. – Давай поговоримо полюбовно. Нам твоє, бабське добро не треба – тут і своїх шалав доста. Скільки заплатиш?
Жанна поспіхом дістала гаманець і простягла зелений папірець чоловікові. Він взяв купюру, повертів у руках, посмикав, довго роздивлявся на тлі вікна, потім дістав з-під столу великий чорний пакет, розкраяв його, накинув на голову й мовчки кивнув на двері.
Дощ шалів, не даючи нікому сказати слова.
Вони брьохали по мокрій траві, по розквашеній глині, по вузеньких стежинах міжряддя, по кущах, по завмерлих на віки-вічні під земляною ковдрою тілах… Вони зазирали в очі всім фотокарточкам, які траплялися, і всі, кому випало тут лежати, дарували свої живі усмішки за так і ніхто нічого в них не питав, ніхто нічого не просив, і ніхто не підказав, де ж таки оті кляті туї, під якими й неживе мамине серце тужило, чекаючи …
А дощ без продиху витанцьовував п’яний гопак.
– В мене вже й спіднє змокло. Та, може, ті туї хтось викопав, – сказав чоловік і, кинувши на Жанну прощальний погляд, подався до сторожки.
У Жанни в голові дзенькнуло, сповістивши про початок тихої істерики, яка могла змінити форму, поглиблюючи зміст, бо безсила лють – це саме той допінг, який трансформує і перевтілює. Треба було якось стриматися і щоб не заскавчати на весь цвинтар, Жанна до крові прикусила губу. Відчувши солоний смак на вустах, подумала, що це її вперше пристрасно поцілувала сама смерть і тепер настав час поступово вмирати.
– Мамо, матусю! – гукнула у дощ. – Де ти, рідна? Я не можу так, мамо!
Вона знесилено сіла на чиюсь могилу і тихо заплакала. Та дощ вправно змивав солоні патьоки, і крізь завісу води хтось подивився на Жану. Вона відчула той погляд і принишкла, роззираючись.
Три невеличкі, сантиметрів по п’ятдесят, туї тулилися одна до одної і до скромного кособокого пам’ятника, з якого мама кликала очима свою донечку.
Вони кинулися одна до одної, принаймні Жанні так здалося.
Потім вона ще довго сиділа коло мами і, розповідаючи про туї, пригадала, як сусідка казала, що садила їх крихітками, що несла в жмені і, напевне, вони тепер і дійсно розрослися, бо вже мають аж півметра зросту.
А вона, роззява, шукала очима по всіх кутках цвинтаря високі, як кипариси на узбережжі моря…
Дощ прав …Туї плакали тонкими цівками …
м.Полтава.