РIДНА НЕРIДНА КРОВ
життєві перехрестя
Сюжет цієї оповідки написало саме життя.
І все, про що йдеться у ній, направду має місце,
герої не вигадані, а реальні.
Однак з етичних міркувань та на прохання найголовнішої героїні змінено їх імена і не вказано конкретну адресу. Однак хіба від цього потьм`яніє золото душі, золото людських стосунків?
У Настуні знайшлася дитинка, ледь поминуло їй шістнадцять. Що поробиш, то – плід її першого кохання з отим пишночубим, з чорним вусом легінем Андрієм, котрого зустріла тут, в Галичині, приїхавши услід за сестрою підзаробити на сезонних роботах. Називала його легінем по-буковинськи, як іменують парубків у її рідному краї. Та той Андрій, зробивши Настуню покриткою, втік, сховався під мамине крило, котра й чути не хотіла про якесь там дівча «з гуцулів» та про її (!) дитя.
На щастя, незабаром у тому ж селі Настуні трапився Василь – начебто надійний, статечний чоловік. Зійшлися. Жили непогано. Підростала Маринка. І вже коли їй виповнилося чотири роки, Настуня раптом дізналася про страшну невиліковну хворобу, від котрої ще не знайдено ліку ніде в світі. Дізналася, що жити їй зостається лічені місяці. Зібралася хутенько й подалася додому, на Буковину, – помирати. Сама – без дитини, без Василя. Маринку зоставила у себе Василева мати – прикипіла серцем до тієї крихітки ще змалку, цілковито маючи її за свою онучку. Рідну кров, хоча й біологічно нерідну.
Померла Настуня восени. Василь з донечкою поїхав на похорон. А для Ольги (Василевої матері) ті довгі чотири дні їх відсутності видалися мало не за цілий рік – так боялася, що Настунина рідня залишить сирітку в себе. Молилася й просила Бога, аби повернув Маринку до її порогу, до її серця. Так і сталося – приїхав Василь в село з Маринкою. І ні на крок відтоді не відпустила вже Ольга від себе малу. Зростивши трьох своїх дітей, вона, вдова, усю любов, ніжність, ласку й тепло сипонула щедро повними пригорщами на сирітку, що стала для неї рідною кровинкою. Василь одружився вдруге (зрештою, з покійною Настунею не перебували вони в шлюбі). Окремо від матері мешкає й старший син Іван – попідростали там онуки. Далеко від рідного дому закинула доля наймолодшу з-поміж Ольжиних дітей – пишнокосу красуню Іринку. Та й вона вже вийшла заміж, бавить первістка. Є у Ольги рідні онуки, що й казати – є, не обділив Бог. Та вікує тепер, на старості літ, з улюбленицею Маринкою. А дівчинці, поміж тим, вже поминуло чотирнадцять – як кажуть, стала на порі. Від покійної матері та вродливого батька успадкувала густі чорні коси, тонкі, мов шнурочок, брови, великі карі очі. Гордиться бабуся Ольга своєю онукою, тішиться-не натішиться своєю помічницею.
Щоправда, має Маринка статус круглої сироти, хоча ходить десь по світу її рідний батько, отой легінь Андрій, що покинув майже півтора десятка літ тому покійну Настуню. Має Маринка громадських опікунів. А бабуся Ольга у неї – найближчий опікун. І – найрідніший, хоча зовсім близько живе рідна по крові бабуся, Андрієва мати, що водночас із Маринчиним народженням відмовилась і від «гуцульської» невістки, і від неї, Маринки. Відмовилась і не знала, що доля приготує їй схожу долю – її донька народить позашлюбну дитину. Що поробиш – так влаштовано світ. Недарма кажуть: Господь дає хрест тільки тим, хто може його нести. Тільки тим дає випробування терпінням на силу добра й любові.
Шестидесятидворічна Ольга квапиться, поспішно прощається вже стоячи в дверях редакційного кабінету – на автобусній зупинці на неї чекає Маринка. Після вирішення найнагальніших справ у місті зараз удвох поїдуть бусом в село, додому. Бо тепер літо – і город, і господарка: курчата, каченята, одне слово, справ – непочатий край…
Анна БЛАЖЕНКО,
член Національної спілки журналістів України