Неодноразово перечитував публіцистичні книги Уласа Самчука «На білому коні» та «На коні вороному», «Планета Ді-Пі». І нерідко у них натрапляв на ім’я нашого краянина Романа Бжевського. Хто ж він отой таємничий Роман Бжевський, про якого згадує письменник? Почнемо, мабуть, з того, що його добре знали кременчани у 20-30 рр. минулого століття.
Та він не був корінним жителем міста. Опинився у ньому після поразки Українських визвольних змагань 1917-1920 рр., активним учасником яких він був, воюючи у лавах УНР.
Народився він у 1984-ому у Ніжині. Відомо, що у 1916-ому – закінчив гімназію у Чернігові. Тоді ж виходець із зубожілої польської шляхти отримав звання унтер-офіцера.
Цікавий факт з його біографії. Його бабуня Юлія Пивинська була близько спорідненою із родиною Миколи Гоголя. Можливо, гени цієї спадковості заговорили у ньому пізніше, коли він потрапляв у різні неймовірні історії. А може – це ще одна ознака того, що він пізніше залишив свій слід в історії української літератури.
Та повернемося до постаті Романа Бжевського в час української революції. Знаємо, що після Лютневої революції він був помічником начальника міліції Чернігова. Ще тоді юнак поклявся бути вірним українській справі. Та й не могло бути по-іншому, коли ще в гімназіальні роки належав до таємної організації «Братство самостійників», до котрого такаж входили Павло Тичина і Василь Еллан-Блакитний.
Невгомонний юнак польського походження залишив у ті роки незгладимий слід в українському житті Чернігова. Багато, на нашу думку, може говорити та обставина, що він став одним із організаторів українського полку імені гетьмана Петра Дорошенка. В цьому формуванні він відповідав за культурно-просвітницьку діяльність.
Ще про один аспект його роботи у той час. Ситуація склалася таким чином, що у вересні 1917-го Центральна Рада доручила йому роботу у міністерстві освіти, комісаром якого він став. Тоді ж він познайомився з відомими українськими діячами Миколою Міхновським, Євгеном Онацьким. А після цього Роман Стефанович ще декілька разів був інструктором Центральної Ради.
І так тривало до більшовицького заколоту у січні 1918-го, коли ніжинець вступив до Корпусу українських січових стрільців. Серед подій того часу – участь в охороні будинку Михайла Грушевського.
Досить плідною була робота в Міністерстві закордонних справ України. Про це Роман Бжевський докладно згадував у своїй книзі «Нариси з історії українських змагань 1917-1918». Цікаво, напевно, дізнатися, що він входив до складу делегації УНР на переговорах з Росією. Був чиновником Міністерства закордонних страв України і часи гетьманату.
Після поразки українських визвольних змагань Роман Бжевський перебирається на Волинь, щоб уникнути більшовицьких переслідувань. Він тоді обирає древнє місто над Іквою, де живе поряд з Василем Бідновим, Михайлом Кобрином, яких недоля теж закинула у наш край. Ще, мабуть, варто згадати про налагодження тісних контактів з Аркадієм Животком. , Віталієм Юрченком, Степаном Скрипником, Іваном Власовським.
Роман Стефанович добре розумів, що потрібно готувати молодь до продовження визвольних змагань. Й став наполегливо працювати над втіленням у життя цього завдання, створивши підпільну організацію з правилами сурової конспірації. Формування було розбите на трійки, котрі, зрозуміло, не знали про існування інших. До підпільної боротьби Роман Стефанович залучив учнів приватної гімназії та духовної семінарії.
Для них він читав спеціальний курс освіти. То ж завдяки йому юнаки і юнки отримували ґрунтовні знання з історії України, літератури, філософії, політекономії.
І немає нічого дивного в тому, що невдовзі виникла підпільна організація «Юнак», яку, на жаль, розкрила окупаційна полька поліція, засудивши до різних строків покарання 30 членів цього формування. Це сталося в 1932-ому. Тоді у лабети пілсудчиків потрапили Степан Пшеничний, Ігор Шубський, Микола Медвецький, Петро Львович, Галина і Юрій Козубські…
А в 1934-ому польська поліція арештувала Романа Бжевського, запроторивши його до сумнозвісної Берези Картузької, де йому довелося пробути до початку Другої світової війни.
Та повернемося до кременецького періоду життя політемігранта з Великої України. Він жив у власноруч зведеному будинку під горою Воловиця, який зберігся до наших днів. Прикметно, що стіни цього дому були прикрашені полтавським орнаментом. Можна припустити, що уже на початку 20-их років минулого століття цей будинок уже зявився. Можливо, саме тоді Роман Стефанович зійшовся із Уласом Самчуком, який тоді приїхав навчатися в Ось як він описує побачений ним будинок. «Вони (Бжеські – примітка авторів цих рядків) жили у невеликому власному домику, що самі збудували у власному стилі, що позначилося особливою формою дверей, а в середині його стіни були розмальовані, переважно полтавського узору фресками».
Як свідчать сучасники, яким доводилося бувати у домі родини, тут скрізь можна було побачити книги. Та хіба могло бути по-іншому, коли у будинку жив директор книгарні «Просвіти» та член її повітової управи.
Сюди він і привів свою першу дружину, звали її Маргарита Боно. Мала італійське походження. В роки Першої світової війни вона закінчила консерваторію у Києві. Кажуть, що володіла гарним голосом і навіть співала у Київській опері. Вітер часу заніс її у Кременець, де на початку осені молода жінка одружилася з Романом Бжеським. Чи було щасливим подружжя на перших порах? Мабуть, що так. Але сім’я не мала дітей, хоч господар дому їх хотів, це і стало причиною розлучення. Пізніше Маргарита Боно стала дружиною колишнього члена центральної ради, бандуриста Кості Місевича, який жив у Великих Млинівцях, оселившись там у пошуках прихистку від більшовицьких переслідувань. Це, звісно, могло стати серйозною причиною неприязного ставлення між обома родинами. Але цього не трапилося. Пан Роман і його друга дружина Надія приязно ставились до сім’ї Місевичів, нерідко гостювали одні в одних. Більше того: Маргаритою вони назвали одну з доньок, хресним батьком якої був Улас Самчук. У книзі «На коні вороному» він так написав про цей момент. «При чому названо її Маргаритою… ім’я, що його годі знайти у списках наших імен і можна допускати, що тут не обійшлося без певних сугестій Геттевського «Фауста». Можливо, Улас Олексійович не знав про першу дружину кума і висунув свою версію. З погляду часу можна однозначно стверджувати, що вона була помилковою. Вже хоча б тому, що прихильність до Боно не раз засвідчувала сама Маргарита і наголошувала: її батьки дали це ім’я за спільною згодою і мали на увазі дружину Кості Місевича.
Що ще можна сказати про сімейне життя Романа Бжеського? Друга його дружина була набагато молодшою від нього і з нею ученицею Української гімназії він, мабуть, зійшовся на заняттях в конспіративних гуртках, на які та приходила, її батьки були проти шлюбу доньки з розлученим чоловіком. Але вона не послухалася їх і вчинила по-своєму. До дня одруження вимережила сорочку, якою за свідченням доньок дуже дорожив Роман Бжеський. Нині, до речі, ця мережка зберігається у фондах Кременецького краєзнавчого музею, куди на початку 90-их минулого століття передала реліквію дочка Романа Бжеського Маргарита.
Ще декілька слів про Надію Бжеську. Від шлюбу з Романом Стефановичем у неї народилося двоє дітей. Наприкінці літа 1943-го прийшла на світ Маргарита. А Лариса була на рік молодшою. Місце її народження – Прага. Але так сталося, що воєнний вітер розлучив батьків – фашисти кинули Бжеського до концтабору, а Надія сама із малолітніми дітьми змушена була тікати від радянців, які йшли на Прагу, в німецький Ульм. У таборах для переміщених осіб і віднайшов через Червоний хрест свою дружину Роман Стефанович, щоб в 1950-ому оселитися із нею в Сполучених Штатах Америки.
Та знову поведемо мову про кременецький період життя нашого героя перед Другою світовою війною. Тим паче, що зосталася невисвітленою ще одна сторінка. Маємо на увазі початок творчої праці. Зупинимося лише на декількох моментах. У 20-30 рр. ХХ ст.. він співпрацював із львівськими виданнями «Літературно-науковим вісником» (у ньому під псевдонімом Дажбожич публікував свою поезії). «Літопис Червоної книги» і «Веселкою», з польського Каліша, листувався з Дмитром Донцовим.
Зупинимося на деяких тодішніх поезіях. Перший опублікований у «Веселці» вірш «Нового завтра луни» отримав підтримку від Євгена Маланюка. Це заохотило Романа Бжеського до нових творчих пошуків.
Вірш «Скипіло образою серце юнацьке» він присвятив київським студентам Миколі Лизогубу, Володимирові Шульгину та Олександру Поповичу, які боролися під Крутами. Цікаво, що перший з них, був вихідцем з Горинки біля Кременця.
Та не тільки вірші виходили з-під пера Романа Бжеського. До сотень поезій долилися десятки статей, нарисів і рецензій. Жаль тільки, що багато з них назавжди поглинув вир Другої світової війни. Лише деякі рукописи чоловіка пані Надії вдалося винести разом з книгами на захід, коли після першого приходу «совєтів» декілька разів таємно переходила кордон.
Як уже згадувалося, у 1934-ому польська поліція арештувала Романа Бжеського і до початку Другої світової війни тримала у Березі Картузькій. Аби уникнути більшовицьких репресій, родина перебралася до Кракова. Про той період з життя сімї, на жаль, маємо мало відомостей. Знаємо тільки, що пані Надія декілька разів таємно переходила кордон і добиралася до Кременця, щоб наплічником забрати найцінніше. Про це, між іншим, розповідала Уласові Самчуку, коли той пізніше гостював у них.
До речі, Роман Стефанович не раз згадував про свій будинок у Кременці і говорив, що хотів би побувати у ньому. Це стало реальністю влітку 1941-го, коли родина повернулася до древнього міста над Іквою. А невдовзі Роман Стефанович став заступником редактора газети «Волинь», яку у Рівному випускав Улас Самчук, упродовж 1941-42 рр. він опублікував ряд статей на різні теми. Приміром, одна з них пізніше неодноразово перевидавалася під назвою «Пушкін і ми».
Роман Бжеський у той час продовжував займатися поетичною творчістю. Окремі з них навіть стали піснями, які любили виконувати вояки УПА. Можна навести цікавий приклад. Повстанці неодноразово співали український гімн на слова Р. Бжеського. Лишень тепер вдалося встановити, що музику до твору написав Олександр Глувко – колишній учень приватної української гімназії у Кременці, який свого часу був слухачем таємних лекцій у Бжеського.
Майже п’ять років Бжеські жили у таборах Ді-Пі. Про цей період снування родини майже нічого невідомо. Тільки у книзі «Планета Ді-Пі» Улас Самчук згадує як Роман Стефанович оселився у якомусь польському таборі. Бо хотів хоч щось виграти для себе, а там вирішили повертатися на «родіну» й він не знав як йому діяти далі. З цієї ж книжки дізнаємося, що неприємності якось вдалося внормувати і він більше не робив спроб щось вигадати, а покірливо ждав вироку долі.
З 1950-го Бжеські жили в американському Детройті, отримуючи невелику пенсію, а сам він плідно працював як науковець і літератор. За роки заокеанської еміграції він створив чимало праць з різних галузей знань. Його знали як історика, філософа, літературознавця, публіциста, поета, художника, журналіста і видавця. Перу Романа Стефановича належить 125 різноманітних книг.
Досить, мабуть, назвати деякі з них, щоб мати уявлення про проблематику, яка цікавила Бжеського. Він – автор двотомника споминів «Нариси з історії визвольних змагань», поеми «Вояк», історичного нарису «Україна», монографії «Творчість Лесі Українки: критичні нариси»… А ще ж були статті про Тараса Шевченка, Миколу Куліша.
Про деякі із цих видань скажемо більш конкретніше. Скажімо він написав монографію про гетьмана Мазепу. Про її цінність може говорити вже хоча б той факт, що праця ще тричі перевидавалася після її виходу у світ.
Згадаємо і про працю «Націнально-політичні погляди М. Драгоманова». Автор справедливо критикує вченого за сліпу довіру до московської держави… її правителей, вірячи, що всі народи можуть жити в імперії, якщо вона перебудується у федерацію. Можливо, критика наївності Драгоманова і стала притягальною силою до видання, бо діаспора не вірила, що імперія не зможе оновитися ніколи.
У 1962-ому у Детройті побачила світ поетична книга Романа Бжеського «Говорить серце…» Це – вірші про природу, інтимна лірика, політична поезія, обрядові твори. Про вміння віршувати Романа Стефановича можуть свідчити хоча б такі рякки:
А за ніжними синіми далями
Біла мрія сплітає вінок,
Променистими сяє кришталями,
Сріблом рос на рубінах квіток.
Цитування, напевне, можна продовжувати, бо саме вірші свідчать, що поет вмів по-своєму передати світовідчуття.
Праці Романа Бжеського і досі не втратили актуальності. Це видно з бібліографічного покажчика, який після смерті чоловіка підготувала його дружина.
Жаль тільки, що український читач поки що немає змоги ознайомитися з доробком вченого і літератора. Бо лише видавництво «Каменяр» зі Львова у 1994-ому видало один том «Нарисів з історії українських визвольних змагань», так і не спромігшись на другий. Погодьмося, що це виглядає якось смішно на фоні того, що радянська критика вміщала про доробок суцільний негатив або старалася вдати, що не помічала його.
Окремою сторінкою є його журналістська і видавнича діяльність. Вище вже йшлося про довоєнну співпрацю з деякими виданнями у Львові та й польському, роботу у газеті «Волинь», які сприяли до цього виду творчості. Це Роман Бжеський відчув у таборах Ді-Пі. У Мюнхені він налагодив циклостилем випуск неперіодичного органу «Вісниківець», сім випусків «Архівів» критики вийшло у Детройті.
Треба, мабуть, декілька слів сказати і про Бжеського-художника, бо роман Стефанович виступав і в такій іпостасі, створивши портрети Лесі Українки, Юліуша Словацького. А ще він був оригінальним пейзажистом, про що говарить його роботи «Вид на озеро», «Альпи», «Вид з вікна на гору Бона», які зберігає донька самобутнього художника Лариса.
Та в заголовку цієї публікації зроблено наголос на тому, що Улас Самчук був кумом Романа Бжеського. То ж, напевне, варто поговорити про взаємини двох великих людей у повоєнні роки, коли обоє опинилися за океаном. Як відомо, письменник обрав своїм осідком Канаду, а герой цієї публікації оселився у США. Та відстані не стали перепоною для спілкування. Вони продовжили активно листуватися. Можливо, у цей час Уласом Олексійовичем написанні слова: «Черговою атракцією вражаючою був для мене ще з часів Крем’янця і гімназії, як частина моєї ностальгії, приятель, учитель: колега, пізніше – кум Роман Бжеський, який у той час жив тут з своєю вірною дружиною Надією… обложений книгами, картинами, зсливе необмеженими зацікавленнями і компетенціями. Вийнятково варта пам’яті і разом винятково загублена у зливі псевдонімів постать – контрверсійна, інколи загадкова, інколи гротескова, невтомно віддана справі, інквізиторська натура, яка все своє життя була віддана в жертву українській справі, яка вела дуже по-своєму і дуже котра пунктуально сприймала і розуміла.»
Оце, мабуть, усе, що знаємо про людину, серце якої зупинилося 4-го квітня 1982-го року в Детройті. А поховали його в українській усипальниці в Бавнд-Бруці, що у штаті Нью-Джерсі.
Але завершення фізичного існування людини зовсім не означає, що про нього забули. За останні роки вже дещо зроблено для вшанування пам’яті великого громадянина і патріота. В 1994-ому в Кременці пройшла науково-практична конференція «Роман Бжеський і українське національне відродження» приурочена 100-річчю від його дня народження, тоді ж звучали і пісні, написані на його слова. А на будинку, де він жив, встановлено меморіальну дошку. Своєрідним дарунком до ювілею можна вважати і книгу видану, у Львові, про яку вже йшлося.
Але є обставини, які все ж засмучують. Якщо, наприклад, вже йшлося про необхідність появи в Україні його книг і обурливе ставлення критики до доробку Романа Бжеського, то, мабуть, варто констатувати той факт, що його імені немає в поважних енциклопедичних виданнях. Про що вже й казати, коли його обминула навіть «Енциклопедія українознавства». Редактор цього багатотомника у розмові з Львівським професором Ярославом Дашкевичем зауважив, що це ім’я мало б там бути, але на заваді стала безкомпромісність характеру Романа Бжеського і його критичні настрої.
Хоча стіну нерозуміння вже здається пробито. Ім’я невтомного вченого, літератора і публіциста вже з’явилося в «Тернопільському енциклопедичному словнику» та «Українській журналістиці в іменах».
Потрібно, напевне, й більше розповідати підростаючому поколінню про громадянина й патріота. Та, на жаль, поки що маємо тільки декілька статтей письменника і краєзнавця Гаврила Чернихівського з Кременця про нього. Й хочеться сподіватися, що доповненням до цього стануть оці рядки (Фарини) про Романа Бжеського.
Весняна днина зазира у вічі
Й бере усіх у свій предивний гул,
Бо прагне у нестримності сторіччя
Іти із гостротою у притул.
Лиш так зуміє він знайти коріння
Неспокою, у котрому пісні…
У пригорщі лежить святе насіння
Й зове замінність в синьому вікні.
Ще знатимуть нащадки про дороги
Й вони (він вірить) подолають ніч,
Бо поспішають в сяйві перемоги
Відкрити сутність для нових сторіч.
Адже саме такою людиною був той, хто все своє життя вірив, що Україна стане соборною.
Олег Василишин,
Ігор Фарина.