Коли Люда принесла додому невеличкого саджанця-«підлітка», баба Василина, котра зазвичай любила всяку рослинність, невдоволено зауважила: Не треба берези коло двору. На вдівство те…
РОСТЕ БЕРЕЗА БІЛЯ ХАТИ…
Коли Люда принесла додому невеличкого саджанця-«підлітка», баба Василина, котра зазвичай любила всяку рослинність, невдоволено зауважила:
– Не треба берези коло двору. На вдівство те…
Проте донька була й сама ще отого «саджанцевого» віку, і у свої чотирнадцять зовсім не думала про такого дорослого слова. Того ж надвечір’я «поселила» деревце в кутку поміж загорожею і ворітьми, переконалась, що не заважатиме тут нікому – і побажала швидкого гарного росту своїй зеленій подружці.
Це білокоре дерево віднині стало дівчині за справжнього друга, бо найліпше вислуховувало воно її юнацькі бентежні сповіді. Не раз приймало на свою гладеньку кору і перші дівочі сльози…
Мабуть, саме тому й дозволила баба Василина рости берізці біля свого обійстя, що відчувала отой дивний зв’язок двох душ – деревної й людської. Берізка вісім разів скидала листя. За цей час до неї уже вперше, невпевненою ще ходою, придибало Людмилине хлоп’ятко, а ще через два падолисти привело за собою маленьку рудокосу дівчинку – свою сестричку. Дерево привітно шелестіло до дітей листячком, дозволяло смикати себе за гілля…
З часом отой високий молодик, до якого так щиро горнулася Людка, змайстрував під березою добротну лавку. Спинкою лавка тулилася до берези, крона дерева робила над нею густу тінь. Тут, особливо спекотної літньої пори, полюбляла сидіти баба Василина. Наодинці з собою старенька неголосно наспівувала то псалмів, то сільських «мирських» пісень. Іноді до неї підсідала ровесниця-сусідка баба Віра – і тоді береза ставала свідком спогадів їхньої молодості. З подивом молоде дерево відкривало для себе істину: і бабусі були молодими! А ще вони називали себе почутим у берізчиній юності словом «вдова»…
Береза пережила ще не один падолист і сокорух, поповніла станом і погустішала кроною. З часом почала ховати під свою тінь – весняними місячними ночами – Людмилину доньку-підлітка і її перше кохання Юрка із сусідньої вулиці. Ці напівдорослі-напівдіти перебували у щемній солодкій боязкості своїх перших почуттів. Розсідалися по різних кінцях широкої лави і мовчали до других півнів, а тоді враз, сполохані пізнім часом, розбігалися по хатах, отримуючи кожен прочухана від батьків за «непутящість». Одна лиш вона, береза, була живим, проте німим, свідком несучасної уже чистоти отої «непутящості». Та хіба могла те розказати людям, які тривожилися за своїх дітей і губилися у здогадах і недовір’ї…
Людку таки переконала баба Василина у «неблагополучності» її берези. Проте зрізати дерево жінка не дала: сама перебралася з сім’єю у свекрушину хату, що стояла пусткою уже кілька років. Доглядати бабу Василину залишилася її донька: не побажала іншого житла, бо вважала родинним гніздом саме бабину хату, в якій народилась. Сама ж баба Василина все рідше виходила навіть у двір.
Та осінь була сердито-вітристою. Несамовито розхитував вітер березу, пробував на міцність сусіднього каштана, люто жбурляв додолу цілі оберемки високої верби. Щось робилося не лише у природі – до бабиного обійстя не раз приходила заплакана Людмила. Дерево вона оминала з якоюсь байдужою відчуженістю, наче це був звичайний бетонований стовп. Береза шепотіла жінці щось втішне, але вона не чула того або не бажала чути голосу своєї, жовтолистої на той час, подруги.
Дерево тривожилося по-своєму, але природа робила своє. І воно, білими снігами розпорошивши залишки тривог, на цілу зиму заснуло солодким сном.
Почувши весну, береза потяглася до сонця новонародженими бруньками, відчула силу нового життя, затим відбулося диво народження нового листя… Не могла зрозуміти, чому якогось дня під нею гірко плакала Людмила, уся в чорному і така болючо-сумна.
– Зрізати! Зрубати! Викорчувати!!! – раптом вигукнула жінка. – Це все це дерево! Казали ж бабуся, що вдовинське воно! – хлипала вона на плечі у доньки.
Тоді звідкілясь у її руках з’явилася сокира. Жінка несамовито трощила обухом білокорий стовбур, але дерево лише стогнало і злякано тріпотіло листям. Знесиливши і виплакавшись, жінка опустилась на лавку і, втупившись в одну точку, довго сиділа в заціпенінні. Уся постать її випромінювала розпач, біль, безнадію…
До реальності Людмилу повернув якийсь дивний звук угорі. Жінка підвела голову: у зеленій кроні берези, прямо над нею, туркотіла пара голубів. Хоча гілка й була чималою, проте птахи тісно притулилися одне до одного, а їхні голівки погойдувались у такт тій пташиній розмові. Час від часу голуби дотикалися одне одного дзьобиками – немов цілувалися.
Жінка, спостерігаючи за цією пернатою парою, згадувала своє: перше побачення з коханим, день весілля, народження дітей, тепло чоловікових долонь… Плакати не хотілося, бо аж тепер зрозуміла: незважаючи на біль втрати, була дуже щасливою з ним. Враз спало на думку: а може, саме у цьому пташиному подружжі й оселилося її сімейне щастя? І відтепер вона лиш спостерігатиме за ними, згадуватиме найкращі хвилини власного подружнього життя і дякуватиме великій любові, що дала ці хвилини.
Життя продовжувалось, – і жінка тепер по-новому збагнула глибинний зміст цієї такої, здавалося, простої і звичайної фрази…
Леся ГУДЗЬ.