До 1939 року західноукраїнські землі перебували під владою панської Польщі. Народ жив начебто спокійно – обробляв свої поля, дбав про родини. Діти ходили до школи, старші люди – до церкви, неодмінно беручи із собою дітей.
Так минав час. Люди не знали, що таке війна, голод. А коли у вересні замість визволення на нас звалилося рабство, почалися нові порядки: арешти вченої інтелігенції, суддів, адвокатів, священиків. Були в тій когорті й молоді патріоти Польщі – стрільці, які зустрічали радянські танки пострілами з карабінів із висоти костьолу отців-домініканів просто через вікно. Та коли танк вистрілив по тому вікну, то верх його було відбито і каміння посипалося вниз. Стрілянина припинилася. Стрільці з місця події втекли, й гадки не маючи, що тим вчинком накликали біди на всю польську молодь.
Нова влада арештовувала мало не всіх молодих хлопців та їх родичів, піддаючи нелюдським тортурам. Декотрих відпускали додому, а тих, хто залишився в тюрмах, вивезли на Сибір. Так тривало до липня 1941-го. З різким наступом німецької армії радянська влада вчиняла страшні звірства над місцевими жителями. Тепер відомі факти тортур у чортківській тюрмі і насильницький етап її в’язнів до Умані. Коли вояки НКВС повністю залишили місто, зоставили тут своїх агентів з нашого народу, які вірно служили Союзу.
У липні 1941 року до Чорткова увійшли німецькі війська. Знову почалися нові окупаційні порядки: здача контингенту, вибори голів гмін та секретарів з числа “своїх” людей, молодь забирали до Німеччини на важкі роботи. Наш народ знову переживав негаразди, не менш жахливі, як за Союзу.
Так тягнулося до березня 1944-го. За той час «стукачі» зібрали багатий “урожай” інформації про земляків, що служили німцям, – про голів гмін, поліцаїв, тих, хто видавав євреїв, хто “осквернив пам’ятник Леніну, навісивши на простягнуту руку кошика з рибою. І коли в березні 1944-го знову прийшли гнобителі, вони вже мали дані за довгий час німецької окупації. Тож із перших днів “визволення” знову почались і кривавий розбій, і масові арешти. Серед темної ночі по селах проїжджав “чорний воронок”, собаки здіймали страшний гавкіт. Патріоти-українці залишали рідні домівки, тікаючи хто куди, але котрі були в “чорнім списку”, їх все одно знаходили. Суд вчиняли короткий: “трійка” судила на довгі роки, а потім – вивіз на Сибір, Колиму…
Гуркотіли один за одним повні товарні вагони – навколо охорона, забиті дошками і переплетені колючим дротом вікна. Так тривало до 1950 року – тоді вже не було “куркулів”, а були “бандери”, яких шукали мало не в кожній хаті. Страх не полишав і нас, дітей, ні вдень, ні вночі.
А комуністичній владі мозолили очі хрести. По селах на той час залишалося ще багато хрестів на честь скасування панщини. Інші стояли там, де водилися злі духи. Кожен, йдучи повз них чи то вдень, чи вночі, осіняв себе хрестом і прямував далі без жодного страху. Комуністична влада почала шукати охочих за гроші продати свою віру в Бога і ламати “неугодні” хрести.
Найприкріше те, що знайшлися перевертні, котрі зрікалися батьківської віри, не боячись великого гріха ні для себе, ні для своїх дітей. Жоден з росіян, котрі приїхали тоді водночас із “визволителями” в Західну Україну, не хотів ні за які гроші йти на такий злочин проти Бога та власної совісті, мовлячи приблизно так: “Я ето не строіл і оно мне нє мєшаєт”. А наші люди продавали свої душі дияволу, вчиняли злочини. І що? Бог покарав їх за те: всі повмирали скорою і наглою смертю, діти їх понесли Божу кару, а тих, хто ще живий, не полишають важкі хвороби…
Райкому партії мозолив очі хрест на костьолі в центрі міста. Довго комуністи не могли знайти підходящого чоловіка, який би взявся за таку роботу – адже хрест треба було зняти не на землі, що набагато простіше, а досить високо. І ось один молодий комуніст дав згоду, бо партквиток був для нього значно дорожчий за віру Божу, до якої він належав з діда-прадіда. Підібрав той охочих до святотатства трьох чоловіків свого віку, обіцяючи глибоку таємницю справи, яку мали чинити.
Діялося те між 1960-1965 роками. На той час магазини в місті охороняли нічні сторожі. Коли команда добралася вже до самого верху хреста, вирізала в блясі чотиригранний отвір з полудневого заходу сусідньої швейної фабрики. Запаливши різець автогену, зварник почав витягати шланги, які виявилися закороткими. Тоді, то й почули нічні сторожі шум у костьолі і викликали міліцію. Вона таки оперативно прибула на місце події і запитала у варварів, що вони там роблять. Ті сказали, що, мовляв, мають дозвіл райкому партії. Однак міліціянти не дуже-то повірили, бо були певні, що райком неодмінно узгодив би таку справу з міліцією. В результаті святотатців вигнали з костьолу. Так Господь не допустив до того, аби вчинилася чорна справа проти Бога і святого храму.
Однак конспірація втрималася недовго – містом почали ширитися чутки про те, що мало скоїтися. Одне слово, шило вилізло з мішка. Народ був дуже обурений такою підлістю, розмови велися повсюди без кінця-краю. Представники старшого покоління, яким за 50 років, добре пам’ятають на вершечку костьола той чотиригранний виріз – він виразно проглядався з вулиці Міцкевича (тепер С. Бандери). Так тривало довго – аж до 2000 року. А в 2000- му під час шквального вітру Божа сила схилила хреста. Тоді по ремонту вдалося багато, молодих дужих хлопців – вони і хрест новий встановили, і той отвір у блясі залатали, і поруйнований ще 1939 року мур відновили.
Так завершилась довга і сумна історія, що роками не сходила з уст людей. Я особисто знав усіх чотирьох учасників того варварського вчинку проти віри свого народу та Господа Бога. Всі вони давно покійні. Організатор захворів на рак мозку і відійшов з цього світу першим. Другий якось на Йордан упав п’яний на сходах і помер. Третій упав теж п’яним в яму для вугілля і там вже “дійшов”. Четвертий помер від цілого “букету” хвороб. А люди ще довго говорили про той випадок: що то може зробити наш хрещений народ, якому не буде прощення від Бога ніколи, доки не відійде у вічність наше покоління.
Колись Юда продав Ісуса Христа за 30 срібняків. На той час то були великі гроші. А тепер, у час виборів чимало наших краян – і в місті, і на селі – продавали свою віру в Бога і в Україну за 50 гривень. І хто ходив та агітував людей? Не “москаль”, як називають у нас приїжджих навіть із-за Збруча, а свої люди. Агітували голосувати за ту партію, яка дає більше грошей. Я особисто знаю в місті немало людей, які таки продали душу за тих нещасних 50 гривень.
Боже, дай єдність нашому народові! Доки численні партії розриватимуть на шматки знедолену Україну?!
Роман Крижанівський