Кілька років тому посадив у себе на дачі вічнозелений самшитовий кущ. Росте він повільно і має таке густе листя, що у парках його стрижуть, і тоді кущі самшиту нагадують то конуси, то кулі, то квадрати, навіть цілі скульптури. Отож посадив задля краси, задля пам’яті…
Півтора десятка років тому мій хороший знайомий Микола подарував мені самшитовий мундштук, який я й досі зберігаю. Привіз він його у роки своєї юності з мандрівки по Абхазії, де біля міста Піцунди є самшитовий гай і де тамтешні червонодеревники вирізали з самшиту, найміцнішого в Європі дерева, і королів, пішаків та інші шахові фігури, і люльки, і, звісно, мундштуки, себто по-нашому цигарочниці, і навіть флейти (кажуть, що чарівна флейта грецької богині Афродіти була саме із цього дерева).
Мій знайомий Микола мав колоритне українське прізвище — Небилиця. І в того Небилиці (даруйте за тавтологію) було все колоритне: у його майстерні впадали в око «заморські» пивні гальби, литі з міді старообрядницькі ікони, небачені мною колонкові пензлики, згадана самшитова цигарочниця… Бо ж Микола гордо іменував себе богемним художником. Власне, таким він і був насправді.
Майже сорок років тому «засвітився» на одній з околиць Москви, на «бульдозерній» виставці авангардистів, яку розігнала міліція з допомогою водометів та бульдозерів, і відтоді мав неприємності з «конторою глибокого буріння». Оточили «стукачами», не приймали до Спілки художників, та й сама його творчість як митця за доби генсеків тодішніми партідеологами не сприймалась: як-не-як — послідовник і шанувальник Пікассо і Шагала, Малевича і Кандінського… Однак на відміну від них Микола сповідував яскравий національний стиль. Українським було на полотнах навіть… їстиво. Про це він зізнався у своєму жартівливому вірші:
Скільки фікцій, комбінацій,
Скільки фальші та амбіцій…
Їжу з полотна не вкрасти —
В цьому кредо Небилиці.
Визнання ощасливило художника незадовго до смерті: відвідав американський Нью-Орлеан, де в одній з галерей експонувалися його роботи. Мені й досі бачиться Миколине радісне обличчя, коли він розповідав про ту поїздку.
Одначе, коли його не стало, майже всі полотна дружина перевезла до Німеччини, бо нашому Чернігову вони, як виявилися, були не потрібні. Гірка дивина з нашою українською ментальністю…
До речі, цієї весни,14 квітня, Миколі Небилиці виповнилося б 70 років…
Володимир САПОН
Чернігівщина