Їх спогади – то біль і кров, смерть і рани, страх і втрати, втрати, втрати… Їх спогади – то дороги Афгану. Його небо. Його жарке сонце і прикрий солоний піт робочих війни. Війни незрозумілої, важкої, страшної й непотрібної.

Вони були військовими строкової та надстрокової служби – солдатами, прапорщиками, офіцерами, служили й воювали в різних “родах” військ. Та афганський біль оселився в їх душах і серцях назавше, випікши там гарячу, невигойну рану.
Вслухаймось.

Анатолій Михальчук: “Автомобіль був для нас рідним домом…”
– Вісімнадцять років мені виповнилося 10 травня 1985 року. А через півтора року, 2 листопада 1986-го, був призваний до лав радянської армії. Перших 6 місяців служби минули у Вірменії, в автомобільному навчальному підрозділі міста Ленінакан. У цей час ми, молоді солдати, набували навичок стройової, бойової, технічної підготовки. Пригадую постійні тактичні заняття, марш-кидки в гори (практично щоп’ятниці), в навчальний центр «Конхуд», де ми відробляли практичні навички стрільби з різних видів зброї.
В Афганістан нас перекидали вантажними літаками 15 травня 1987 року, де після місячної акліматизації я потрапив у роту матеріального забезпечення мотострілецького полку. Перших півроку їздив автомобілем марки Урал-43202, а потім рік – КамАЗом-43105. Наша рота доставляла різні матеріали, розвозячи їх по “точках” у різних куточках Афганістану. Мені випало побувати в багатьох провінціях тієї чужої країни: Баглан, Газні, Кабул, Тахар, а також в містах Пулі-Хумрі, Толікан, Джелалабад, що знаходиться на кордоні з Пакистаном.
Наш полк дислокувався у провінції Кундуз. Доводилось їздити цілими днями, практично не виходячи з кабін автомобіля. Під час бойових дій, коли знімалися з блоків у нічний час, доводилося для маскування їхати без освітлення, всліпу, що вимагало величезного напруження сил. Декотрі однополчани не витримували такого навантаження, від перевтоми засинали за кермом і розбивалися… Автомобіль був для нас рідним домом, в якому випадало спати частіше, ніж у модулях.
На початку осені 1987 року наш полк виїхав до Кабула. Це був затяжний виїзд. Під Кабулом ми залишились на “зимовку”. Новий 1988 рік випало зустрічати в землянці, яку кожен підрозділ будував для себе.
Наш полк мав прикривати вивід військ і вийти останнім з Афганістану, однак вивели нас раніше, цим завершувався перший період виводу – 50 відсотків контингенту. 13 серпня 1988-го ми пересікли кордон в районі Термеза, звідтіля своїм ходом, вже по Союзу, прибули в Душанбе. Здали бойову техніку і через тиждень були направлені в Алма-Ату на облаштування полку. Там нас протримали до наказу. 30 вересня того ж року я був звільнений в запас.

Орест Дзюба: “Щоб не нищились розвідувальні дані!”
– Я – учасник бойових дій в Афганістані, старший прапорщик у відставці. Служив з 1980 по 1981 рік. Нашу частину перекинули туди з Чорткова. 8 лютого 1980-го, пригадую, я вже вилетів до Афгану літаком. А до того дня нас тут підготовляли, зі Львова, з округу, приїжджало поважне начальство. Та то лиш була підготовка. Потім перекинули в м.Каші, то Узбекистан, аеродром. Там учили льотчиків літати в гірській місцевості.
На узбецькій землі (а точніше в небі) ми пробули місяць. У березні вже опинилися в Баграмі. То дуже бойове місце. Наші літаки були розвідувальні – знімали згори місцевість і можливе місцезнаходження ворожих сил. І ту відзняту продукцію відправляли в армію, в Кабул. А віддаль та десь в межах 40 км. І коли наші доставляли вертольотами плівки, то потрапляли під ворожий обстріл. Тому було завдання перекинути нас в Кабул – щоб не нищились розвідувальні дані.
Посадили нас в Кабулі – там вже був бойовий полк. Ті льотчики бомбили, а наші тільки вели розвідку. Це було десь так наприкінці березня – на початку квітня. Ми там обладнали стоянку, а навпроти – до 1 кілометра – був міжнародний аеропорт, стояли наші військові.
У 1981 році вже почалася заміна особового складу. Пригадую, приїжджав головний маршал авіації Потапов з Москви і повідомив нас, що мовляв, хто звідки приїхав, туди й повернеться. Удруге сказав те саме, а втретє – виводитиметесь по заміні, звідки буде заміна. А як хочете на своє місце попасти, залишайтеся ще на рік. І так нас почали міняти, нагнітався ажіотаж…

Тарас Сушко: “Та військові накази ж не обговорюються…”
– Дуже болісні мої спогади про Афган. Зрештою, як і будь-чиї – усі ми болісно реагували на ту неправду.
Тяжко було. Всяка війна – то страшний труд, я вже не кажу за кров. Труд непосильний. Не кажу вже про смерть.
На ту пору, коли я втрапив до Афганістану, мав давно за 30-ть – був прапорщиком. Але до болю було мені шкода молоденьких солдатів, того “гарматного м’яса”, які цілком безневинно і невідомо за яку ідею гинули на чужій землі, в чужій країні.
Справді: ми були заложниками чужої, незрозумілої нам волі. Попали на війну в чужий край, де чужа не тільки земля, а й віра ішла. І ми, зрозуміло, сприймалися там як іновірці, крім того, і як окупанти. До того ж, нас, як іновірців, ще й перекинули в точку Мазарі-Шаріф. Це щось таке, як у нас, скажімо, Києво-Печерська або Почаївська лавра. Одне слово, місце поклоніння паломників, святе місце. За законами ісламу не можна там носити зброю. А ми ж – військові. Ким, скажіть, навіть через це були ми в очах тамтешнього населення?
Ми розуміли їх правоту. Я навіть з ними про це говорив. Був один полковник. У нас забирав по домовленості дерево (там його дефіцит, на базарі продається на вагу) в обмін на кавуни, виноград. Свого часу він вчився в Україні, в Кіровограді закінчував сільськогосподарський інститут на інженера-механіка. Прекрасно розмовляв по-українськи, говорив: “Я знаю, що росіяни не можуть сказати, а я можу: “паляниця”, “когут”… Та ще він говорив: “Як ніхто до нас не влізе, ми не будемо воювати”.
Нас повела на афганську землю недалекоглядність тодішніх політиків. І надарма гинули наші хлопці. Мені якось пощастило, вважаю, що Бог вберіг. Бо й стріляли по мені, і дуже серйозно, але не влучили, видно, так судилося.
Така була схема, що в Афганістан ніхто не хотів, не просився. Сама військова влада уміло й хитро підтасовувала неможливість вибору. Ось, приміром, прапорщики, подібно до мене, як туди потрапляли? Підписка – на п’ять років служби, як контракт. Закінчується той термін і тобі пропонують службу в Афганістані, щоб на кінець не псувати собі військової кар’єри. Хочеш чи не хочеш, та військові накази не обговорюються. Одне слово, було задіяно багато механізмів впливу. Я, наприклад, потрапив під такий: було одержано рознарядку, що наш полк розформовується. Що буде далі, ніхто не знав.
Добре пам’ятаю жарку землю афганську. Жаровня – спека до +60 за Цельсієм, повна антисанітарія – звісно, війна. А як болісно дочікувалися хлопці заміни! Були варіанти, що місяць чекає, два, три… А дні такі важкі, такі раховані, не знаєш, де підстерігає смерть… Слава генералу Громову – дуже грамотному стратегові, який команди, що приходили з Москви, виконував в своєму варіанті. Коли виводили війська з Афганістану, пролягав шлях замінованою дорогою. Свого часу ми її замінували, а карта загубилася. Однак генерал Громов, не маючи карти і не доповідаючи в Москву, вивів війська іншим шляхом і зберіг людські життя. Дуже толковий, людяний – знаю на власному досвіді, бо сам до нього звертався через затримку виплати зарплатні моїй сім’ї в Союзі. На війні, як і повсюди, рятувала людяність.

Микола Боднарчук: “Відколи сходить сонце і доки заходить”
– У лютому 1980 року, тепер вже далекого, до Афганістану було дислоковано з нашого краю ескадрилью тактичної розвідки. У Туркестанському військовому окрузі формувався такий бойовий підрозділ, та, за інформацією замполіта з Чорткова, полковника, переведеного туди на службу, військове командування вирішило скористатися наявною, діючою, з Прикарпатського військового округу. Надійшов наказ, щоб кожна з машин – військово-транспортні літаки – мала не менше 80 годин польоту.
У такий спосіб нас, особовий склад цього військового підрозділу, було відкомандировано до Туркестанського ВО. Спочатку було місто Карші в Узбекистані, під афганським кордоном. Тамтешній аеродром. Там нас вишколювали від лютого по квітень. А відтак перебазували на аеродром Ханабад – найбільший в Афганістані. То – найвища точка, 450 м над рівнем моря. Згодом нашу ескадрилью перекинули в Кабул, де ми базувалися в міжнародному аеропорту.
Пригадую тогорічний травень, коли в Ірані було захоплено американське посольство. Підняли по тривозі, ми не знали, що буде. А то, як виявилося, була спроба визволити посольство США.
Служба була важкою. Тривала не за часовими вимірами, а в межах, відколи сходить сонце і доки заходить. Ми, техніки, літаки клепаємо, розбираємо. За мого перебування загинув один з наших льотчиків – був збитий в горах. Вдень ми, так би мовити, на роботі, а вночі несемо караул. Спека страшенна, зашкалювало термометри. У Кабулі повітря розріджене, дихати важко.
Ми за родом служби не були задіяні в бойових операціях. Але багато чули про них від десантників. Чули й про те, що в тамтешнього населення релігія, віра настільки сильні, що вони не бояться смерті, а навпаки – вважають її за найвищу нагороду.
Наша ескадрилья (тактичної або бойової розвідки) здійснювала радіо-теле- та фоторозвідку, де яка концентрація військ противника і т.д. Наші льотчики літали і все зафотографовували, доставляючи назад фотоконтейнери. Мали, звичайно, з собою боєприпаси, однак основним було завдання – повернутися з розвідданими. Душмани авіації не мали, однак американці поставляли вже їм ракети «земля-повітря», якими й підбивали наші літаки.
Кабул – місто контрастів. Є «висотки», є лачуги і землянки в горах. Тече річка Кабулянка, а на гірських вершинах навколо вічно лежать сніги.
Для нас, військових понадстрокової служби, було встановлено термін – 2 роки. Якщо контракт закінчувався, можна було його розірвати.
Всі ми ходили там в однакових робах – чи прапорщик, чи генерал були в технічній та польовій формі. Це – задля того, щоб не потрапити снайперам на приціл. Пригадую, як не розпізнали відразу начальника головного штабу ВВС, маршала Радянського Союзу Силантьєва. Прилітали до нас з концертами, пригадую, артисти Йосиф Кобзон, Володимир Нікольський. І танцюристи, і співаки. Виступали у великій палатці, в ангарі…

Анна Блаженко.

Leave a Reply

Your email address will not be published.