Сергій Голубокий – заслужений майстер народної творчості України. Він створив 329 інструментів, з яких 22 віолончелі. На щастя, ці дані мають здатність збільшуватися з часом і, можливо, на час виходу публікації віолончелей уже буде 23. На скрипках пана Сергія грають у Франції, Америці, Німеччині, Іспанії, Угорщині, Росії, Люксембурзі.
А також на інструментах, виготовлених ним, грають у Київській консерваторії, камерному оркестрі столичної опери, струнному оркестрі Закарпатської філармоній та в багатьох інших закладах і колективах України, зокрема в Іршавській школі мистецтв, де він тепер працює викладачем і керівником камерного скрипкового оркестру. Понад двадцять років цей унікальний чоловік їздив по світу і збирав по крихтах відомості про скрипкових майстрів, які народилися, жили чи працювали в Україні. Результатом його роботи стало видання книги, довідника, чи, якщо не бути надмірно скромним, енциклопедії «Скрипкові майстри України». Сергій Григорович народився у Хмельницькій області. У 1989 році переїхав із дружиною із Києва на Закарпаття і тепер ми можемо похвалитися, що маємо за земляка скрипкового майстра, члена Асоціації майстрів-художників смичкових інструментів. Проживає Сергій Григорович у селі Заріччя і не вирощує капусту, що ще більше додає йому особливого шарму. Сьогодні ми маємо нагоду поспілкуватися з цією цікавою і неординарною людиною.
Де ви навчалися цьому нелегкому ремеслу і хто був вашим першим вчителем?
Перший інструмент був виготовлений в 1992 році під час навчання в Київській консерваторії. У ті часи, в середовищі майстрів існував так званий принцип засекречування. І сподіватись на якусь допомогу не приходилось. Тому перший альт був виготовлений виключно спираючись на знання, отриманих з книжок. Так як перший інструмент без досвідченого вчителя зробити неможливо, то він був недосконалий. Я його спалив. Це був момент «очищення». А потім було знайомство з хорошим майстром, експертом Міністерства культури Олексієм Степановичем Пехеньком. Більш глибокий рівень пізнання професії отримав у Кракові у знаменитого польського майстра Яна Павліковського, в якого навчався два роки.
Яку деревину Ви обираєте для своїх скрипок? І які етапи проходить ця деревина перш ніж стати музичним інструментом?
Традицію використання деревини встановив Антоніо Страдіварі (1644 – 1737). Верхня дека – ялина, голівка – обичайки, нижня дека – клен-явір. Для того, щоб деревина мала високі акустичні якості, її треба заготовити в перший місяць зими і відразу розпиляти на малі куски. А потім сушити мінімум 5 років. Для ґрунтів і лаків використовуються натуральні смоли екзотичних дерев. Щоб пом’якшити лак і грунт можна добавити ефірне масло. Рецепти в кожного майстра свої. І свої секрети, до речі.
У 2000 році Ви видали енциклопедію «Скрипкові майстри України». Чи продовжуєте роботу над вдосконаленням своєї книги?
Ні, не продовжую. Мене не підтримала Асоціація і я її створив не дякуючи підтримці, а всупереч. У світі все розподілено. В Асоціації теж була людина, яка займалася інформаційним простором. Коли дізналася, що я щось роблю, то дуже ревносно віднеслася і однозначно негативно. Були професійні ревнощі. Потім відповідно була критика. Ні на критику, ні на похвальбу не треба звертати увагу, а треба робити свою справу, бо ні в тому, ні в іншому об’єктивності нема.
Досить часто ви різко висловлюєтеся на адресу не тільки Асоціації. Мені довелося чути не надто приємні висловлювання на адресу, наприклад, представників інших, близьких нам і не дуже, націй. Ви радикальний націоналіст?
На жаль, не такий вже і радикальний. Вважаю, що в питанні націоналізму і патріотизму потрібна здорова агресія. Необхідно твердо відстоювати свої інтереси, адже від цього залежить і рівень нашої самоповаги, і відношення до нас із-за кордону. У першу чергу поважають того, хто поважає себе сам. Хоча шевченківського принципу „і чужого научайтесь” я дотримуюсь. У книзі я подав відомості і про іноземців, що проживали на території України. Адже вони впливали на процес, залишили учнів. Треба гордитися, що вони їхали не кудись там, не в Гондурас, а до нас.
Та давайте, повернемося до книги. Як повно представлено в ній Закарпаття?
Я знайшов відомості про тринадцять наших земляків. Кількох хочу назвати. Це Петровцій Іван та Кленцей Роман із Мукачева, Зейкан Іван із села Білки Іршавського району. Це майстер, який виготовляє не так скрипки, як старовинні смичкові інструменти – Тихоненко Степан Микитович із Ужгорода.
Ваш колега, досвідчений скрипкар зі стажем, лікар-гінеколог, завідуючий відділенням Ужгородської міської лікарні Качала Василь Юрійович одразу після виходу книги у світ зізнався, що про більшість майстрів він уперше дізнався з вашої книги.
Він дуже добре відгукнувся про видання. Та і абсолютна більшість відгуків позитивна, позначена доброзичливістю. Було досить багато дзвінків. Хоча було і кілька агресивних читачів. Так майстер із Івано-Франківська Степан Мельник прореагував незрозуміло для мене: „Для чого ви це зробили?”. Можливо, в цьому запитанні є доля заздрості? Можливо – злості? Я ж переконаний, що все в житті треба робити з любов’ю. З любов’ю будувати скрипку, з любов’ю грати на ній, з любов’ю писати про неї. Я зробив свою роботу. Заповнено прогалину, суттєву білу пляму в нашій історії. Моя праця – це маленька цеглинка в будинку, в споруді, в храмі національного культурного життя. Нехай хтось зробить краще. Нехай хтось створить колектив і видасть солідний том із сотнями прізвищ. Я буду щасливий. Поле для діяльності велике.
Історія про кого з майстрів вразила вас найбільше?
У 1792 році у Львові народився Микола (Кароль) Савицький. Всупереч волі заможних батьків він освоїв мистецтво виготовлення смичкових музичних інструментів і в тридцять два роки сформованим майстром переїхав жити до Відня, де невдовзі отримав найвище серед скрипкових майстрів визнання – звання „бефугтер Гегенмахер”. 10 серпня 1828 року великий італійський маестро Паганіні назвав у пресі умільця з України „надзвичайним генієм, і з огляду на виготовлення нових скрипок, і з огляду досконалих реставрацій старовинних скрипкових інструментів”. Один геній оцінив роботу іншого, подібної похвали з вуст Паганіні не отримав більше ніхто. Хіба це не привід для того, щоб гордитися своєю нацією і визначними її синами?
А наскільки ваше видання є повним?
Є неповним і далеким від досконалості. Я принципово видав книгу, а не словник чи довідник, які вимагають дотримуватися певних канонів. Тут є інформація і про визначних майстрів, і про малознаних. Але хто може взяти на себе відповідальність визначити межу між професіоналізмом і дилетанством? Самоук може досягти вершин майстерності, а учень великого майстра не збудувати жодного достойного інструмента. Крім того, для довідника енциклопедичного плану потрібен цілий, великий колектив авторів, що працюватиме у всіх регіонах. Одна людина не може охопити всього матеріалу, тим більше, якщо їй не допомагають. Тим більше, якщо живе далеко від столиці.
А хіба в Києві краще працювати ніж в екологічно чистому Заріччі?
Ні, працювати не легше, але можливостей більше. Можна, наприклад, використати апарат Асоціації скрипкових майстрів України, поїхати за інформацією в Полтаву чи інше місто у відрядження, а не за рахунок сімейного бюджету. Єдина людина з Асоціації, яка допомагала мені збирати матеріали і якій я безмежно вдячний – це Бондаренко Михайло Іванович.
До речі, а як сприймають односельчани Вашу роботу?
Ніяк. У нас село настільки „цивілізоване”, що нікого не цікавить як ти живеш. Кожен замкнений сам у собі, у своїх буденних проблемах, у своєму бізнесі, кожен індивідуаліст аж до неможливості. Хоча до тих, хто чимось відрізняється ставляться насторожено.
Як ви відноситеся до того, що Ваші сини (обоє) навряд чи продовжать вашу справу?
У мене нема диктаторських рис характеру. Я даю можливість синам вирішувати свою долю самим. Звичайно, я був би щасливий, якби хтось із них продовжив мою справу, але то як Бог дасть. Це дуже складна професія. Добрим майстром може стати людина, яка є хорошим скрипалем. Це як початок професії. Перший етап – музикант. Я не зустрічав людей, які були б поганими музикантами і хорошими майстрами.
Ми знаємо, що Ви хотіли відкрити школу скрипкових майстрів.
Вже не хочу. У моєму становищі це мало ймовірно. Не думаю, що відкриття школи скрипкових майстрів може кардинально змінити ситуацію в країні в цій сфері. Школи взагалі-то створюються волею не одного майстра. Для цього потрібна спільна воля, а такого не спостерігається.
Спілкування із скрипкою, із музикою Баха, Бетховена, Моцарта, Хачатуряна змінює світосприйняття, світогляд, характер?
Безперечно. Над удосконаленням скрипки сторіччями працювали кращі майстри, музику для неї писали кращі композитори. Скрипка асоціюється з жінкою. Про це вже говорили, але все в світі повторюється. Скрипка – це досконале поєднання форми і звучання, матеріального і духовного. Це ідеал, до якого прагне, повинно прагнути все. Академічне мистецтво – джерело чистої води. На жаль, джерел стає все менше і менше. Але я не хотів би виглядати в очах читачів старим консерватором. Високе мистецтво може бути виконане і на естраді. Але скрипка вимагає вищої культури. Треба бути підготовленим. Вплив класики на розвиток мистецтва меншає. Раніше музику Паганіні слухав Наполеон, слухали королі, принци, знать… Вони задавали моду, на їх відношення до мистецтва орієнтувалися інші верстви населення. Тепер – навпаки. Засилля низькопробної естради. Яку музику слухають перші особи держави? А від того, що показують по телевізору навіть рослини гинуть. На жаль, ще раз повторю – на жаль, вплив скрипки на розвиток культури зменшується.
Теперішня ситуація в країні якось впливає на Вас і вашу роботу особисто?
Вона впливає на всіх і на мою роботу теж. Був період коли взагалі ніби і не було у свідомості людей місця для думок про скрипки. А тепер цей стан шоку проходить. Люди просто адаптувалися до реалій. Є певний позитив, покращення.
Талановита людина талановита у всьому. Мені відомо, що у вас є сайт, на якому Ви публікуєте і власні вірші. Коли ви почали римувати рядки?
Я не пам’ятаю. Все починається з дитинства. Мій перший вірш був російською мовою. Надихають емоційні стани, події.
Які у вас творчі плани і мрії?
У мене є давня мрія, яку я не можу років 30 реалізувати – перемогти в конкурсі. Я приймав участь у кількох. Коли проходив перший конкурс, я був початківцем, а другий був не дуже об’єктивним. Щоб виготовити інструмент для участі в конкурсі треба працювати багато місяців. А такої можливості нема. У мене багато інструментів на замовлення. Бракує часу для того, щоб відкласти все і займатися лише цим.
Однією з мрій є побачити велику колекцію старовинних інструментів у Празі. Бачити хороший інструмент так як для художника побачити хорошу картину.
Також мрія постажуватися в Італії, у Кремоні – місті, де жив Страдіварі.
Вас музиканти називають Майстром. Ви гордий з цього?
Мені приємно, скажу відверто. Майстер – це інтрига. Вони на особливому обліку у музикантів. Та більш приємно відчувати себе причетним до великої таємниці, усвідомлювати можливість щодня торкатися досконалості, бути наближеним до гармонії, яка народжується з поєднання продукту природи, глибокого знання справи і великої любові майстра.
Знаємо, що ви розписувалися з дружиною Жанною в Київському ЗАГСі, який у народі називають „бермудським трикутником”. Наскільки цей трикутник засмоктує?
Ха-ха (сміється). Жити без сім’ї не те що важко, а неможливо. Сім’я – це стабільність, можливість працювати, удосконалювати себе і свої відносини з оточуючими, а відтак і зі світом. Величезну радість приносять діти. Завдяки дружині я переїхав із Києва на Закарпаття, покинув роботу в оркестрі Київської дитячої опери. Після Чорнобильської аварії я тричі був з концертами в зоні. Симптоми хвороби відчував, слабкість була. Хто знає як би склалося життя, якби ми залишилися там. Дружина настояла і ми переїхали в село. І я не жалкую.
Отже, зі сказаного випливає, що дружина розуміє і підтримує коханого чоловіка?
Звичайно. Особливо, коли за готовий інструмент отримую гроші. (сміється)
Що би ви побажали нашим читачам?
Щастя, благополуччя, здоров’я, припинення війни в Україні і хорошої музики, а скрипалям – хороших скрипок.
Бажаємо Вам успіхів у досягненні мети. Дякуємо за розмову.
Розмовляли Василь та Олександра Кузан