Я НІКОМУ НЕ СУДДЯ
Я не суддя і не адвокат Володимиру Яворівському, як на свій сором і не знаю, хто такий Сергій Пантюк, котрий на сторінках “Української правди” виступив із статтею “Чим Яворівський кращий од Табачника?”.
Можливо, Сергій Пантюк – геній. Можливо, Сергій Пантюк уже сьогодні належить до когорти тих, яких визнають таким тільки після смерті. Можливо, такому треба повіситися, щоб про нього почули трохи раніше. Хай мені вибачить Сергій. Я йому не суддя. Суддя тільки Господь Бог.
Але сьогодні. Саме сьогодні, коли ми такі роз’єднані, коли наші вороги тільки й чекають, аби ми вже ніколи не стали нацією, народом, а розсипалися, як атом на дрібненькі кульки, на дрібнюсінькі, і нас можна було виловлювати, як у вольєрі кроликів, що мали необережність за цю загорожу забігти, а потім з тих кроликів здерти останню шкуру, потрохи викинути на смітник і з українством в Україні назавжди покінчити.
Я розумію і знаю, що у Яворівського є за плечима гріхи. Служіння компартії. Але так можна сказати майже про кожного, хто в роки тоталітарного режиму опинився за колючим дротом і “залізною завісою”. За великим рахунком – у великому концтаборі. Хто тоді не тільки не стояв на порозі в’язниці чи на порозі концтабору лише за любов до українського слова, до української мови, до права писати на ній чи права любити свій народ. Я вже не кажу про право молитися. Тоді просто такого не існувало і в понятті.
Я не знаю, як би повівся у ті роки Сергій Пантюк, якою мовою він би писав і щоб він підписував, коли йому тикали пером, як фінкою, у горло й казали:
– Підписуй. Підписуй, бо загримиш туди, де вже ті проти яких ти не підписуєш, сидітимеш поруч із ними.
Мало хто тоді виносив сам собі вирок. Мало хто не підписував. Така жорстока була система.
Але якщо йти за логікою Сергія, то до цієї когорти можна віднести всіх, буквально всіх наших видатних і найвидатніших. Усіх, хто тоді щось творив і хто тоді вижив на відносній волі. Хто підписував, а хто одружувався на єврейках, аби врятуватися. Хто складав гімни, а хто – хвалебні вірші на честь вождів. Всяке було. Але хіба це нам сьогодні дає моральне право отак озлоблено копирсатися у їхніх біографіях. Так, це треба знати, щоб нащадки такої ганьби не повторювали. Хай краще смерть, ніж ганьба. Я згоден. Але тоді, коли б усіх пересадили, чи ми мали б сьогодні українську державу, залишки тієї мови, яку потужно й активно заганяли в річку під назвою “єдіная, нєдєлімая і могучая”, котра іменувалася “совєтской общностью”.
Хіба я можу ці імена сьогодні називати? Хіба я можу допустити, що й на ці славні імена, (беру до уваги тільки письменників), котрі складають ядро нашої літератури, кидати сьогодні тінь? Чи маю я на це моральне право?! Бо тоді що: довалити до біса і так хитку самостійність рідної нам України? І тоді всіх нас, у тому числі і Сергія Пантюка, посилаючись на вигадані інсинуації (а, нехай, можливо, й часткову правду) з вибірковими фактами й софістикою, усіх нас прирівняють до Табачника.
Володимир Яворівський – не Табачник. Мабуть, не Сергій Пантюк, а таки Володимир Яворівський казав відверто в очі тому ж Дмитру Табачнику, українофобу, промосковському служці, що його виступи, заяви “це маячня хворої людини”. Яворівський закликав усіх лауреатів Шевченківської премії виступити проти українофоба Табачника, змістити його з однієї з найвідповідальніших посад у постколоніальній державі – посади міністра освіти України.
Скільки б ми не говорили, не просторікували, не базікали – Володимир Яворівський ризикував життям, борючись у 90-ті роки за нашу незалежність. У мене досі стоїть перед очима бензовоз біля стін нинішньої Верховної Ради. А на ньому Володимир Яворівський. Один-однісінький, який закликає народ до непокори, до волі, за свою державну незалежність в оточенні вчорашніх: озлоблених, злих, ненависних, які ще зі зброєю в руках хапаються за своє вчорашнє. Хапаються, висіявши на дахах прилеглих будинків снайперів з оптичними прицілами. Я тоді стояв у розбурханому натовпі з суддею Верховного суду США паном Богданом Футеєм, американцем українського походження. Хвилюючись, пан Богдан мені тоді сказав, показуючи на Яворівського:
– Його зараз пристрелять снайпери. Його зараз пристрелять снайпери. Це логічно. Бо як вибухне бензовоз, постраждають сотні, а так загине лише він. У нас так вчинили б у секунду…
На щастя, тоді до американських методів в Україні, напередодні відновлення нашої Незалежності, конаюча влада не вдалась і не вчинила цього.
Я пам’ятаю Яворівського і пізнішого. Рухівця. Обласного. Республіканського. Палкого патріота. Пам’ятаю його виступи і у Верховній Раді. У Верховній Раді незалежної вже України. Підкреслюю – незалежної України, де досі йдуть за пеклі бої за право розмовляти українською мовою, вільно відчувати себе у своїй державі. Не боятися бути українцем, як учора. За право вчитися і молитися українською мовою.
Патріотичні виступи Яворівського проти табачників на політвиставах у спецагентів чужих держав – Шустера і Кисельова – ще одне яскраве свідчення цьому. Чи не тут, на телеканалах, радіо, Яворівський частіше всіх нас відстоює в цій постколоніальній державі мої права як українця, твої права як українця, його права як українця, права Сергія Пантюха як українця. Хто це краще, переконливіше робить: Сергій Пантюк, я, він? Ні, таки Володимир Яворівський перед мільйонним ще й досі безмовним людом.
Якби ми до Яворівського не ставилися, не відносилися. Він мені також заливав час від часу сала за шкіру. Але то все дрібниці на тлі великого. Ми маємо навчитися, як це роблять євреї: гризтися до гризот між собою, але коли стоїть на кону велике, високе, державне, вони беруться за руки. Ми сьогодні так само маємо взятися за руки і стати в коло національного захисту поруч один одного. Ми маємо цього навчитися. В іншому випадку не виживемо в цьому наступально-нахабно-глобальному світі!
Хто сьогодні не знає Яворівського? Хто сьогодні не знає Драча, Бориса Олійника, Дзюбу, Павличка, Мовчана?! І хто з них так само без гріхів у меншій чи більшій мірі? Хто ! Але ми, як на мене, не можемо, не маємо права замахуватися на наші моральні авторитети. Хай вони не всі моральні такі, як Сергій Пантюк (який виріс, я це припускаю, все таки у постколоніальній, а не тоталітарній державі), але хтось із “старих авторитетів” має нас відстоювати, наші національні цінності, перебуваючи у вищих ешалонах влади. Мої, його, його, їх і Сергія Пантюка в тому числі.
Хіба все це зробить за Володимира Яворівського Дмитро Табачник? Цей українофоб, москвофіл, космополіт і, вочевидь, легалізований агент чи відкрита кремлівська служка?! Цей полковник історичних наук?!
Я пригадую свої роки в Чернівецькому військовому училищі, зимові навчання в лісі під Сторожинцем. Над лісом повис засніжений місяць березень 1957 року. Разом із сніжинками на сніг падали й листівки з відбитком поваленого п’єдесталу ката усіх народів – Сталіна. У тих листівках повідомлялося, що московський агент Богдан Сташинський за вказівкою Кремля убив Лева Михайловича Ребета, публіциста й ідеолога ОУН. Подавалася коротка біографія і портрет Ребета. Народився він у сім’ї Михайла Ребета і Катерини Недокіс. Навчався в єврейській школі. Згодом став українським буржуазним націоналістом і ідеологом. Ніхто із курсантів не встиг вимовити й слова, як до нас підбіг старший сержант Молозов, наш командир взводу.
– Таку вашу мать! Сказано – лістовкі нє чітать і здавать немєдлєнно командіру. Два наряда вне очереді!
Та я не про це хочу сказати, пишучи листа до всіх нас, до Сергія Пантюка. Я про те, що згодом, коли й мене самого зарахували до “українських буржуазних націоналістів,” яким був Лев Ребет, я дізнався, що коли убивцю Лева Ребета і Степана Бандери – майора КГБ Богдана Сташинського судила німецька феміда, дружина Ребета, виступила на суді у ФРН і попрохала помилувати українця Богдана Сташинського. Бо це не він убив її чоловіка, а вбила його рука Москви.
Я цей приклад не для красного абзацу витяг із своєї пам’яті, а навів його для того, щоб ми, українці, нарешті, навчилися велике відрізняти від дрібного і не ставити між цим знак рівності. Бо все те, що написав Сергій Пантюк в Інтернеті, на сторінці “Української правди”, так мені нагадує Богдана Сташинського і руку Москви, яка і сьогодні вбиває нас і так само роз’єднує.
А щодо кримінальних звинувачень на адресу Володимира Яворівського, то я порадив би Сергій Пантюку звернутися до відповідних органів. Хай вони тими фактами займаються, а не письменники. Це їхня і функція, і компетенція і останнє слово таки за ними. Принаймні, так ведеться в усьому цивілізованому світі. Не будемо відбирати хліб ані у прокурорів, ані в суддів. Не залишаймо їх без роботи.
Олег ЧОРНОГУЗ.
P.S. Поки я закінчував цей матеріал, несподівано надійшла новина: сформовано новий кабінет Міністрів, і україножер, москвофіл Дмитро Табачник (очевидно, Кремль відстояв таки свою кандидатуру на найбільш духовній ділянці нашої держави) знову у кріслі міністра освіти. Може, б туди сьогодні направляти письменницькі стріли ненависті в ім’я справедливості і в ім’я нашої державності і Сергію Пантюку, і мені, і всім нам? А не бити по своїх? Чи я, може, щось не те пишу?!
Олег Чорногуз, письменник, для Волі народу