Усі жителі краю вітають Вас, Жанно Любомирівно, з цим світлим і радісним святом – Днем народження! Нехай Ваше життя, як яскрава мозаїка, складається тільки зі світлих фарб радості, незабутніх подій, а кожен новий день дарує успіх і чудовий настрій!
Ім`я знаного в Україні культурно-громадського діяча і хорового диригента, заслуженого діяча мистецтв, заслуженого працівника культури Любомира Боднарука, керівника і диригента Чернігівського камерного хору ім. Дмитра Бортнянського обласного філармонійного центру фестивалів і концертних програм, кілька років назад висвітлював на небосхилі найпомітніших земляків краю літературно-мистецький журнал «ЗолотаПЕКТОРАЛЬ» – там авторка цих рядків опублікувала творчу розвідку з даної теми. Йшлося у ній і про його доньку – відому естрадну співачку, заслужену артистку України Жанну Боднарук.
Ще задовго до знайомства з маестро авторці цих рядків пощастило якось почути в популярній суботній програмі «Обрії» Першого каналу Національного радіо палке одкровення заслуженої артистки України Жанни Боднарук про те, що її родинне коріння у якийсь спосіб пов`язане з Чортковом на Тернопільщині. Губилася в здогадках: як? І от – зустріч з батьком. Він і розповів, як плекалося музичне майбутнє донечки. Мабуть, нині немає в Україні жодної людини, більш-менш пов`язаної з мистецтвом, яка б не знала й не чула цього чистого та сильного голосу. А колись Жанна, дівчинка з великими бантами і важким шкільним портфелем, навчалася в єдиній на весь Чернігів українській школі, хоча їздити туди доводилося через все місто. У стінах Чернігівського музучилища ім. Л.Ревуцького здобула музичну освіту, вступила до Львівської консерваторії, згодом перевелася до Києва, де закінчила консерваторію ім. П.Чайковського. І – стала зіркою естради.
Минулого тижня ця зірка разом із матір`ю Любов`ю Федорівною Боднарук (Яцемірською), редактором музичних програм Чернігівського обласного телебачення, загостила до редакції «Голосу народу». Влаштувала цю зустріч дружина брата співачки, чортківчанина Мирослава Горячого (котрий працює керівником гуртків Чортківського палацу дітей та юнацтва) Наталія – заступник директора з виховної роботи Чортківської гімназії ім. М.Шашкевича. З п. Любою ми вже знайомі з попередніх відвідин цих стін в часі зустрічі з подружжям Боднаруків, коли, власне, й збирався матеріал для мистецької розвідки про покійного маестро Любомира. Він щороку, з величезним, щемливим трепетом у серці, навідував рідну вітцівщину (народився в Чорткові – на вулиці Колійовій, нині Залізнична, минали його дитячі літа), шанобливо вклонявся п`ятьом рідним могилам у с. Шманьківці, на батьківщині творця нашого національного гімну «Червона калина» Степана Чарнецького. Там, у Шманьківцях, осиротіла родина Боднаруків переживала воєнні роки: з приходом на західно-українські землі червоних «визволителів» батька п. Любомира Мирослава Миколайовича за сфальсифікованим звинуваченням було ув`язнено. Він перебував у тій колоні в`язнів Чортківської тюрми, яких гнали етапом на Умань, а там розстріляли. Аж 1991 року син одержав звістку про посмертну реабілітацію батька, ще роком пізніше дізнався, де знаходиться його могила, і вклонився їй. Однак тавро «ворога народу» довго тяжіло над його долею…
Зі світлих споминів про маестро (він відійшов у засвіти 7 грудня 2009 року) ми разом з редактором «Голосу народу» Любомиром Габруським (що називається – у два голоси) й розпочали розмову з жіночою половиною родини Боднаруків, щонайперше запитавши співачку, що для неї є Чортків. І почули надзвичайно зворушливе одкровення:
– Чортків для мене – моє друге рідне місто. Бо татків зв`язок – то синонім мого зв`язку. Те, що таткове, що мамцине – то моє. Спілкування з найближчою родиною Горячих, наш приїзд до Чорткова, а відтак їх до нас у Галич, з раннього дитинства, коли я ще не розуміла ні смислу родинних зв`язків, ні відстаней, для мене – як щось невід`ємне, те, що коїться саме по собі, природно й нормально. Й досі з щемкою радістю пригадую, як ми ходили на Серет, на навколишні пагорби, і ті спомини так гріють серце… Тому й намагаюся, як і татко, щороку бувати в Чорткові.
– Ви трохи знаєте Чортків?
– Я знаю його настільки, наскільки знаю. Знаю центр, залізничний вокзал, парк відпочинку. Зорієнтуватися можу практично скрізь: ми ж тут з мого раннього дитинства разом з братом і сестрою гуляли, тут я була на весіллі у Квіти, до слова, дружкою! (Сміється). Останній раз була в Чорткові торік.
– Ви з Мирославом Горячим троюрідні, адже так?
– Ми з ним – найрідніші! У нас немає такого визначення, як другі чи треті, ні, ми – найрідніші! Так сталося, що я в родині одна, тому й Мирослав, і його старша сестра Квітослава, і дружина Наталя – найближча рідня.
– Жанно, а у Вашому репертуарі є пісні-присвяти Чорткову?
– Ні, пісень з якоюсь географічною «прив`язкою» не маю. Усього дві з назвами міст: «У Києві дощ» та «Нью-Йорк, Нью-Йорк». А так – пісні, прив`язані до України, до кохання, до чогось красивого, ліричні. Любов до мами, патріотизм – теми, які мені близькі. Дуже люблю пісню «Моя Україна». Тепер у Національному академічному драматичному театрі ім. Івана Франка йде вистава про кошового отамана Івана Сірка «Урус-Шайтан», поставлена режисером з Америки Ігорем Афанасьєвим, музику до якої написав мій чоловік, композитор Анатолій Карпенко. Звісно, я там беру участь у вокальних партіях і виходжу на фінальну пісню «Не згине козацька слава», іменовану в народі козацьким славнем. Вона справді прив`язана як до стрілецької, так і до козацької теми, об`єднує славу й пам`ять і стрільців, і козаків – усіх, хто боровся за свободу на Заході та Сході. Одне слово, об`єднує Україну у всіх її часах. Виконую той славень з високим піднесенням і великим задоволенням, я її просто переживаю! Це – щиро, це близьке, це – моє!
– Попри заворожуючий спів Ви ще й займаєтеся викладацькою роботою, кажуть, у КНУКіМ, у Поплавського…
– Так, в Національному університеті культури і мистецтв викладаю естрадний вокал, доцент саме тієї кафедри. У народі цей виш іменують Поплавського, проте я з ним навіть не знайома, тому щоразу уточнюю: викладаю в універститеті. Тобто, це – моя найголовніша мета. Крім того, викладаю в академії естрадного та циркового мистецтв, плюс у виставі виступаю. І ще маю якісь виїзди, концерти. А ще ж – сім`я. Словом, часу зазвичай бракує. Проте настільки звикла, що коли тепер в університеті закінчилися заняття, і в академії немає уроків, то наче чогось не вистачає. Ще й плюс участь у різних журі, до прикладу: цілий травень тривав фестиваль вищих аграрних закладів України «Софіївські зорі», його фінал має бути в Умані. Чотири фінальні виїзди – навантаження не з легких, проте виступи самодіяльних колективів – явище надзвичайно цікаве, справді самобутнє, де різними гранями талантів постає наша Україна.
– Ви з чоловіком становите творчий тандем, як вважаєте?
– По-іншому й бути не може! Для нього як музиканта, композитора завжди цікава насамперед моя думка. Він каже, що я – його ВТК! (Сміється).
– У вас підростає син – Андрієві уже 14. Як гадаєте, яким шляхом він згодом піде?
– Поки що у нього багато різних думок: грає і на гітарі, й на електрогітарі, хоче стати то співаком, то актором, то режисером. Я б сказала, він у творчому пошуку, тепер у нього трохи важкуватий перехідний період, як і в усіх дітей такого віку. Нічого, зараз буде 9-й клас, а там побачимо. У будь-якому випадку це – творча дитина. Він з раннього дитинства знає, що таке хор, любить мистецтво, від 3-х років з нами за кулісами, а у 5 чи 6 вже виступав. Вчився в дитячій академії мистецтв на театральному факультеті.
– І бував з Вами у Чорткові…
– А він і зараз є тут! Завтра ми плануємо побувати на татковій материзні, у Шманьківцях, провідати рідні могили, запалити свічки…
– Там поховані прадід та прабабця Жанни Захарчуки, до слова, в одній могилі, бо й померли в один день, – доповнює та продовжує Любов Федорівна. – А ще – її бабця Розалія, мати мого покійного чоловіка, та її молодша сестричка Оля, котру закатували енкаведисти. І його батько, Мирослав Боднарук, і швагро батька, чоловік старшої жінчиної сестри Ганни, Олекса Горячий, 70 років назад розстріляні в Умані.
Пані Люба – надзвичайно приязна, інтелігентна жінка, від котрої аж струменить позитивна енергетика, щиро поділилася образками зі свого життєпису. Вона й досі працює редактором музичних програм на Чернігівському обласному ТБ, сконцентрувавши в собі сплав журналістики й мистецтвознавства. Усі видатні чернігівці – актори, співаки, музиканти, художники, письменники – пройшли через її душевні передачі. Її улюблена рубрика – «Для вас». А ще – мистецька вітальня там, де колись проводилися «Літературні суботи» Михайлом Коцюбинським. З ностальгією згадує програму про «Просвіту» «Слово рідне», а з особливим трепетним щемом – зустріч Чернігівського земляцтва з Президентом України Віктором Ющенком і його поцінування мистецтва кожного регіону нашої держави як неповторної, невід`ємної намистинки розкішних коралів. Як мистецтвознавець і мати водночас, Любов Федорівна не без суму зазначала, що досі Жанна Боднарук зостається нерозкритою для тернополян, чортківчан – чомусь місцева влада, митці Надзбруччя не запрошують її задля взаємозбагачення творчого потенціалу краю. У відповідь, чи знайдеться у щільному графіку співачки місце на Чортків, Жанна не вагаючись відповіла: «А ви просіть! Десь неодмінно знайдеться місце!». І тут же додала, що приїздить на Західну Україну (хоча буває тут рідко) з особливим настроєм – як на батьківщину (адже народилася в Івано-Франківську, зростала в Галичі). Через два дні вона мала брати участь у Всеукраїнському фестивалі «Купальська феєрія» у с. Чагарі на Гусятинщині, тож ми й поцікавилися, що вона там виконуватиме: щось зі вже знаного репертуару, чи щось нове – адже в репертуарі співачки до ста пісень. І почули, що, аби знати нове, його просто треба слухати. І що співачка Жанна Боднарук, як працьовита творча особистість, всотує будь-які відгуки на свою творчість, навіть критичні, бо у всякому з них потрібно віднайти раціональне зерно. Скориставшись, що там, на фестивалі, вона буде доступна широкому загалу, а тут, в редакції, лише нам, ми достоту посмакували цим спілкуванням з тим, аби передати його читачам «Голосу народу». І ті почування, й «руку» зірки української естради – у її автографі.
Анна БЛАЖЕНКО
Фото Ореста ЛИЖЕЧКИ