“Дебют Любові Проць випав на ту пору, коли в поезії утверджували себе Любов Голота, Людмила Таран, Наталка Білоцерківець, Марія Чумарна… Три крапки після останнього прізвища не є випадковими, бо цей перелік лише частково відображає ситуацію. Зрештою, є ще один момент, який не маємо права упустити. Маємо на увазі творчу дискусію між «сповідальниками» та «метафористами», котра виникла завдяки критикам Ярославові Мельнику та Миколі Рябчику, якщо з цієї точки зору оцінювати доробок Любові Проць, то є підстави стверджувати, що він – яскраве свідчення належності поетики до «сповідальної» течії в літературі…”
Шукання світла
Проць Любов. Полювання на світло: поезії. – К.: Ярославів Вал, 2013. – 112 с.
Яке завдання ставить перед собою віршник? На це сакраментальне запитання можна відповідати по-різному. Та всі (навіть найвелемовніші декларації) зводитимуться до одного: людина береться за перо, щоб оповісти про почування душі, бо переконана у суголоссі зі спраглими в шуканнях світла серця.
Про це подумалося, коли перечитували книгу віршів «Полювання на світло» Любові Проць – найновішої у її доробку. Чергової, бо вона не новачок у літературі. До поціновувачів красного письменства уже прийшли її збірки віршів «Дубляни», «Горобина ніч», «Сріберні ключі», «Дух Євшану», «Група крові». Вони по-своєму розповідали про найсокровенніше і викликали захоплення шанувальників поезії. Недаремно ж саме за них авторку було удостоєно кількох престижних премій.
Нова книга поезій логічно продовжила цей ряд. Але поетика не робить повторних кіл, а поглиблює висвітлення тем, котрі потрапили в її поле зору. Розуміємо, що цей висновок є зобов’язуючим , та що вдієш, коли ситуація є саме такою!
Про це, очевидно, варто поговорити детальніше. Дебют Любові Проць випав на ту пору, коли в поезії утверджували себе Любов Голота, Людмила Таран, Наталка Білоцерківець, Марія Чумарна… Три крапки після останнього прізвища не є випадковими, бо цей перелік лише частково відображає ситуацію. Зрештою, є ще один момент, який не маємо права упустити. Маємо на увазі творчу дискусію між «сповідальниками» та «метафористами», котра виникла завдяки критикам Ярославові Мельнику та Миколі Рябчику, якщо з цієї точки зору оцінювати доробок Любові Проць, то є підстави стверджувати, що він – яскраве свідчення належності поетики до «сповідальної» течії в літературі. Уважне прочитання уже згадуваних книг, мабуть, підштовхне до такого висновку. У віршах Любові Проць немає надзвичайних сяйливих метафор та словесних викрутасів, але до них хочеться звертатися, бо штучність відсутня. Поетика вміє зфокусувати увагу на найприроднішому.
Цю традицію продовжує і «Полювання на світло». Хочете пересвідчитися у цьому? Будь ласка! Ось кілька цитат. «Через паркан барвінок переліз – З тамтого світу утікач єдиний». « «Вже й місяць ієрогліфом завис над азбукою степу золотого», «Білу сорочку світ зносив до озонових дір»… Погодьтеся, що певні елементи метафоризму у цих рядках є. Але все ж переважають інші мотиви. «Благодать земна! Не треба раю знаменитій хаті – тій, тій що скраю», «А потім із душею – очі в очі тихесенько собі гомонимо», «…Боюсь просвітлених думок в епоху цю, яка не любить світла».
Тепер про улюблені теми поетки. Якщо коротко, то можна окреслити так, в «Полюванні на світло» можна зустріти довершені зразки громадянської, пейзажної чи інтимної лірики. Правда, відразу зауважимо, що всі вони тісно переплітаються і немає сили їх роз’єднати. З цього приводу, звісно, можна говорити по-різному, але непохитним залишається одне: лише від авторки залежить рівень цього переплетення. І немає ніякого значення те, на якому рівні воно відбувається. Бо головним є те, на якому рівні висвітлюється тематика. А якщо говорити про це, то ніхто очевидно, не сперечатиметься з тим, то авторці вдалося віднайти свій шлях до висвітлення теми.
Спробуємо проілюструвати це на взірцях громадянської лірики. Ось у вірші «Архіви» Любов Проць пише: «Письмен прадавніх тріпотлива в’язь снує узори сірі й невеселі». Вдалі фрази можна знайти і в інших строфах. Вистачає їх й у віршах «І була надія та померла», «Тінь Прокруста», «Шлях на Канів», «Сіно сушимо». Чи, може, варто процитувати рядки, які не можуть не привернути увагу? Ось, приміром, декілька з них. «Ще зашпори в душі – тому щемить, та вже весні беззастережно вірить (вірш «Весна перетирає тарілки»)». «Чорний смуток лапками теребить смужку світла, витнуту з вікна (вірш «Ластівки зібралися останні»)». Звісно, можна говорити, що подекуди не вистачає якоїсь гостроти у вираженні почувань. Але все, як кажуть, залежить від сприйняття. Хочемо того чи ні, а з цією серйозністю постає цілком фізіологічне питання, бо чоловіки завжди хочуть граничної відвертості у віршах і не звертають уваги на моменти, які не надто впливають на них.
Якщо вести мову про громадянську лірику Любові Проць, то, напевне, слід зауважити ще один момент. У книзі є чимало творів, у яких авторка роздумує про роль мистецтва у житті людини. Це, зокрема, стосується віршів «На 87-ліття Іванові Гнатюку», «А мій Пегас таки летів», «Цілу ніч сидіти і писати», «Комора пам’яті, де на полицях…». Тут знову можна повести мову про оригінальність мислення. Наведемо кілька цитат, які підтверджують це. «У небі серця – таємничий спалах. Думок нашестя. Повінь відчуттів… Щоб я на мить у казці побувала. – Так вечір ворожбит мій захотів…» (вірш «У небі серця»), «Єдина втіха – муза чорноброва. У фрейлінах придворних не була»(вірш «День медом розтікається»). Свіжо! Оригінально! Але вражає не тільки це. Все більше хочеться мовити про якісь жіночі нотки, які додають незбагненного шарму.
Такі ж думки виникають і тоді, коли перечитуємо пейзажну і інтимну лірику. «І весь пташиний радісний народ його в цю мить не зміг би наздогнати» (вірш «Літній дощ»), «Білі лебідки. Гусеньки сірі небо розхлюпують і завмирають.»(вірш «Передзим’я»). «Жаги полум’яні цитати, Що суть їх медово-густа.» (вірш «Розлука уже відболіла»). І знову ловимо себе на думці, що цитування можна було б продовжити, бо цікавих висловлювань справді вистачає.
Наголос на цьому не є випадковим. Можливо має рацію Володимир Базилевський (автор передмови до книги), коли говорить про «нарощування світла». Бо віриться, що в наступних книгах це буде ще більше помітним.
Олег Василишин
Ігор Фарина