Леонід Тома належить до покоління, яке заявило про себе у літературі у другій половині 70-их рр. минулого століття. Приблизно тоді ж до шанувальників красного письменства прийшли вірші Івана Перепеляка, Анатолія Перерви. Такі проникливі та задушевні. Перші книги Леоніда Томи «Ранок» і «Поклик зорі» показали, що полтавчанин (він 1950 року народився на Миргородщині), який після закінчення філфаку у Харкові зріднився з першою столицею України у ХХ столітті, гідно продовжує традиції Василя Мисика та Ігоря Муратова.
Розповідь без кінця
Тома Л.В. Дзеркало і задзеркалля: художньо-публіцистична повість. – Х.: Майдан, 2013. – 198 с.
Про цю книгу говорити непросто. І через кілька моментів. По-перше, вона написана поетом, який дебютує в новому для себе жанрі. По-друге, автор розповідає про людину, ім’я якої знане в Україні, і водночас є побратимом по перу для нього. Заінтригували? Та відкриємо завісу таємничості. Йдеться про книгу «Дзеркало і задзеркалля» Леоніда Томи з Харкова. І присвячена вона відомому літературознавцеві академікові Миколі Жулинському, який свого часу був віце-прем’єром українського уряду (можливо, одним з найуспішніших!).
Перед тим, як детальніше розповідати про видання, бодай коротко згадаємо про обох. Леонід Тома належить до покоління, яке заявило про себе у літературі у другій половині 70-их рр. минулого століття. Приблизно тоді ж до шанувальників красного письменства прийшли вірші Івана Перепеляка, Анатолія Перерви. Такі проникливі та задушевні. Перші книги Леоніда Томи «Ранок» і «Поклик зорі» показали, що полтавчанин (він 1950 року народився на Миргородщині), який після закінчення філфаку у Харкові зріднився з першою столицею України у ХХ столітті, гідно продовжує традиції Василя Мисика та Ігоря Муратова. Нині Леонід Тома – автор багатьох поетичних книг, лауреат кількох літературних премій. А недавно дебютував і в прозі.
Микола Жулинський є на десять років старшим за автора книги про себе. Уродженець Рівненщини, який пов’язав свою долю з містом Кия. Доктор філологічних наук. Академік. Директор інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України. Обирався народним депутатом України, був віце-прем’єр-міністром. Нагороджений багатьма орденами. Лауреат Шевченківської премії.
Тепер – про саму книгу. Та спочатку висловимо окремі принагідні міркування. Зокрема, поведемо мову про таке. Маємо чимало книг про відомих Україні людей, в тому числі – і художніх творів. З-поміж останніх – цікаві видання Михайла Слабошпицького, Василя Горбатюка, Івана Косака, Петра Кралюка. Якось воно простіше писати про тих, кого вже немає з нами. Герой не звинуватить автора й у мимовільних видумках.
А от про «живих класиків» твори з’являються ще рідко. Якщо науково-популярні видання приходять до нас в ряди-годи, то художніх – катма. За останній час здається такий статус міг мати хіба що роман-есе «Я єсьм» Олександра Климчука про Івана Марчука. Тепер – художньо-публіцистична повість про Миколу Жулинського.
Якщо коротко, то в художньо-публіцистичній повісті Леоніда Томи викладено усі роки життя академіка. Побудову твору можна вважати оригінальною. Він (твір) складається з чотирьох розділів, своєрідного шарму яким додають «стоп-кадри».
Особливо пам’ятними для нас, зокрема, виявилися сторінки книги, де йдеться про зустрічі Миколи Григоровича з батьком, якого вважали навіки зниклим у воєнній завірюсі, а симпатик ОУН з волинського села, пройшовши німецькі в’язниці та концтабори, дожив віку у США і тільки від сина взнав про нелегку долю людини. Зокрема, переконані, що дуже потрібні сторінки про зустріч обох у Польщі, де колись були нацистські концтабори. Чи не тому, що вони дають поштовх до розуміння академіком трагедії українського народу, названої Голодомором.
Цінним є те, що автор дуже конкретно розповідає про роки життя у північній столиці нинішньої Росії в тоталітарні часи. Можна було б, звісно, принагідно мовити про це. Адже щось подібне вже маємо зі згадкою про навчання в аспірантурі, яке народило літературознавця світового рівня. Адже вони так багато дають для розуміння характеру волиняка.
З книги також можна багато взнати про роль М. Г. Жулинського – віце-прем’єра у відновленні українського православ’я. З вражаючою простотою описано його зустріч із вселенським патріархом Варфоломієм. І, звісно, у повісті йдеться про перешкоди чиновницької братії.
І не тільки у даному випадку. Адже саме про це думається, коли читаємо сторінки про необхідність реформ, збільшення уваги до функціонування української мови та екології. Відрадно, що автор чимало говорить про потворність переродженців, котрі ховаються за національними гаслами. Не оминає Леонід Тома і питання взаємовідносин України і Росії. Це є дуже актуальним нині, коли сусідня держава почала неоголошену війну проти української державності. Слава Богу, що ці роздуми не випадають із загального контексту.
Є ще два моменти, про які, либонь, треба згадати. Скажімо, на сторінках повісті досить часто зринає образ Ангела-Хранителя, який мимоволі об’єднує розділи повісті. А чого варті паралелі між Україною та Чехією. До речі, вона чи не вперше зринає у художній літературі.
Очевидно, можна вести мову й про інші цікаві аспекти твору. Можливо, з часом це хтось і зробить. Та наше небажання зовсім не означає, що автори хочуть раптово поставити крапку. Зарано це. Адже заради справедливості мусимо поговорити і про огріхи, котрі, як нам здається, применшують звучання книги. Вони, між іншим полягають у кількох площинах. Дивує, скажімо, що автор іноді у своєму творі проявляє алогічність мислення. Приміром, розділ «Зображення проявляється» розповідає про поїздку М. Г. Жулинського у Польщу і народження Народного Руху. Не заперечуватимемо, що він є вправно написаним. Але навряд чи він вчасно з’явився у повісті. Якось дивно, що цей розділ Леонід Тома вмістив тоді, коли ним ще не закінчив розповіді про ленінградський період життя майбутнього академіка і студії у Київ. Певною зайвиною виглядає «стоп-кадр» італійських вражень.
Леонід Тома (це також вражає) нехтує історією. Про операцію «Жешув» чуємо чи не вперше, хоч вже не раз у різних ЗМІ читали про післявоєнну інформацію «Вісла» супроти української людності. Про яку перемогу Польщі у 1922-ому йде мова, коли окупація західноукраїнських земель почалася раніше. Чи варто дивуватися полякам у німецькій поліції, коли загальновідомо, що після масового переходу українців з поліції в УПА навесні 1943-ого замість них прийшли поляки? Згодімося, що це створює певні негативні враження від сторінок про муки дядька Андрія?
Маємо плутанину і з іменами згаданих у повісті осіб. Скажімо, досі ми вважали, що відомого митця української еміграції Гординського звали Святослав, а у повісті він став Станклавом.
Є претензії і до мови, якщо, приміром, нам подобається вживання слів «бликун» та «прозір», то стає сумно від надуживання часткою «по». Либонь, ліпше говорити «Хрещатиком», ніж «по Хрещатику», «здоровою ногою», ніж «по здоровій нозі», «досі», ніж «по сьогодні», «за сигналом», ніж «по сигналу» і т.д.. Коли йде мова про біографію патріарха Мстислава, то чи є доцільним надто часте вживання слова «був». Не має автор ладу і з часовими вимірами. Скажімо, на стор.100 доцільніше б казати «ігнорує», а не «ігнорують». Нерідко (дуже шкода!) перед нами постають «Замість «багнюка», «болото» вжито «грязь». Чому маємо «к чорту», коли ліпше було б «до дідька»?» Вершиною такого припадання до русизмів можна вважати вживання словосполучення «Державна Дума» замість «Верховна Рада». Сумно від цього, що б там хто не балакав.
Ще про декілька перлів. Приміром, на стор.150 чомусь пропало «і просять» після «дзвонять». Чому на стор.90 маємо «колька», коли треба «колюча»? Хіба є виправданим «стугін серця», коли ліпше «стукіт». Є й технічні хиби, які, на жаль, допустив автор, хоч не мав на це права.
Та незважаючи на ці упущення, повість потрібна. Переконує у цьому той факт, що книга за короткий час стала бібліографічною рідкістю і може постати питання про друге видання.
Олег Василишин,
Ігор Фарина