І ось перед нами – нова поетична книга літераторки з Прикарпаття. Після знайомства з нею можна говорити про логічне продовження уже набутого. Але немає підстав мовити про своєрідний ефект повторних кіл. Адже в багатьох творах – поглиблення у висвітлені окресленого терарію. Це й змушує стверджувати, авторка знайшла свій тембр
Спалахи щиросповідальності
Слоньовська Ольга. Силуети яблунь і коханих. Поезії. – К.: Український пріоритет. 2013. – 72 с.
На жаль, вона дуже рідко приходить до читачів із новими поетичними книгами. Значно частіше поціновувачі красного письменства мають можливість з її літературознавчим доробком зустрічатися на шпальтах різних видань. Мені, приміром, надовго запам’яталася її стаття про творчий ужинок поета Нестора Чири в журналі «Золота пектораль» . Щодо останнього, то все є дуже зрозумілим. Вона – професор Прикарпатського університету імені В. Стефаника, знаний в Україні літературознавець. І часто виступає з філологічними працями. Вслід за колегами-письменниками Степаном Пушиком та Євгеном Бараном, поряд з якими працює.
Своєрідний перекос, правда? Мабуть, можна так подумати. Але не спішімо із дещо різкуватими висновками. Вдаватися до літературознавства змушує шалений темп життя і нічого з цим не вдієш. Шкода лишень, що на цьому фоні часто-густо губиться поетична самобутність. Нині, напевне, тільки історики літератури та деякі доскіпливі читачі з хорошою пам’яттю згадують про поетичний дебют Ольги Слоньовської у далекому 1986-ому тоненькою, але такою місткою збірочкою «Гілочка глоду». Це видання, а також публікації в періодиці, до речі, поставили її в рівень з такими цікавими поетками, як Любов голота, Марія Матіос, Людмила Таран, Христина Керита, які заявили про себе у літературі приблизно тоді ж. Правда, заради справедливості варто уточнити, що вже тоді точилася жвава дискусія «сповідальності» і «метаморфоричності» в ліриці, яку започаткували молоді критики Ярослав Мельник та Микола Рябчук. Усі вищезгадані авторки вдало вписувалися у цей контекст. Не випадала з нього і Ольга Слоньовська, балансуючи між цими двома течіями, хоч з очевидним креном у сторони особистісної сповідальності. Це, зрештою, засвідчили і наступні книги «Гердани», «Соната для коханого», «Джоконда», «Пектораль», «Зимове яблуко»… Зрозуміло, що ці видання промовляли не тільки про це. Уважні читачі могли помітити у поетичних рядках відблиски досвіду прожитих років і творче синтезування світоглядності минулого (сповідальності, метафоричності) і сучасності (постмодернізму). Усе це мало своє неповторне переломлення в уяві авторки.
І ось перед нами – нова поетична книга літераторки з Прикарпаття. Після знайомства з нею можна говорити про логічне продовження уже набутого. Але немає підстав мовити про своєрідний ефект повторних кіл. Адже в багатьох творах – поглиблення у висвітлені окресленого терарію. Це й змушує стверджувати, авторка знайшла свій тембр.
Давайте погомонимо про це детальніше. Відкриває книгу вірш «Щось недомовите Ви, щось я Вам не скажу». Згадую про це невипадково. Не секрет, що вже перший твір мимоволі налаштовує на сприйняття видання. Щось подібне маємо і цього разу. Якщо аналізувати вищезгадану поезію, то чомусь найбільше думається про камерність. Саме так! І не має на це ніякої ради. Зрештою, хіба в такому підході немає нічого поганого. Адже здебільшого перед нами постають поетичні збірки, які починаються взірцями так званої громадянської лірики або чимось подібним на неї. Нова книга Ольги Слоньовської вигідно вирізняється на цьому тлі.
Але справа не тільки в цьому. Мене, скажімо, більше цікавить інше. У «Силуетах яблунь і коханих» переважають щиро сповідальні монологи. Але вони самі собою не були б такими привабливими, якби не поєднувалися з вибуховим наростанням почуттів ліричної героїні. До речі, це, як мені здається, засвідчує вже заспівний твір нової книги поетки, про котрий йшлося раніше. Це справді є дивовижею, коли врахувати, що вірш має лишень чотири строфи. Коли на початку авторка веде мову про «усмішку античного бога», то наприкінці вона уже говорить про «посмішку жінки, яка про Вас все Вами втаєне знає». На перший погляд, це – несподіванка. Але все менше навідують розмисли про неї, бо, обміркувавши усе, ще більше прихиляєшся до думки, що поетка до свого висновку приводить логічно. Ще раз говорить про це вірш «Надзвичайно спекотне літо випікає на схилах тавра». Не знаю як кого, а мене буквально «примагнітили» до себе рядки: «Але ж оті компліменти – напівкниги? напівпропозиції?» Можна говорити й про інші вдатні строфи. Хіба не з’являються підстави зробити наголос на безсмерті кохання?
Дехто може балакати про особистісну щиросповідальність в інтимній ліриці поетки. Заувага ця є дещо логічною. Але вона може залучити читачів до переоцінки життєвих цінностей, що є дуже важливим на нинішньому етапі існування особистості. Бо що там не кажіть, а яскраво видно, що психологічний вплив досягається дещо зумисною появою прозаїзмів. Наведу лишень дві цитати. «Вульгарна дівка. Некрасива. Тлуста. Фрукт перезрілий, аж пом’як увесь. Тож винний запах з підземелля густо просочується до самих небес». А ще у вірші «Даная» маємо «грацію і шарм», «лискучого бика» і т. д. У вірші «Зробилися ранки туманні» впадають у вічі стабільна невизначеність, «авантюрний місяць», «нервовий розчерк».
На мою думку, ці вірші, а також деякі інші твори прозоро натякають на поглиблення індивіалізації в ліриці. Можливо, це саме той шлях, на який варто ступати віршотворям, не боячись «олітературнення» особистісних світовідчувань людини, в котрих є так багато щиросповідальності?
Усе це створює тонкий психологічний малюнок, багатий на нюанси. Про схильність авторки до органічного вплетення прозаїзмі у тканину поетичного твору уже йшлося. А ще – пластичні рими про відчуття часу, творення внутрішнього сюжету з допомогою етнологічного фактора натурфілософії, релігієсофства. Дуже яскравими є також урбаністичні мотиви. Мабуть, тут має рацію автор передмови Володимир Погребенник, коли вслід за Теодюлем-Арманом Рібо повторює думку про те, що багата образність у літературі залежить від підсвідомої уяви. Ще раз замислився над цим, коли читав (уже вкотре!) вірші «Й настає такий день, як пустеля Наски», «Довгі пасма проміння», «Осінь – чорна пантера», «Місто нічне просторе», «Завіси туману вже літо зробили маною», «Це кохання відходить міражно», «Ольвія», «Єва».
Як мені здається, нова книга поетки змушує ще до кількох висновків. Перш за все – про тяжіння авторки до афористичних висловлювань. («Те, що між нами було, – від небес. Ми свого варті! Як я в цім світі любила Тебе! Досі приходжу до пам’яті», «Ця ніч нам обом ще роками світитиме тихо й незгасно», «Бог в літнім віці людині дає обличчя, на яке вона заслужила»). Додамо сюди творчу оригінальність, літературний «мінімалізм», нарочиту іронічність у деяких віршах. Звернемося хоча б до вірша «Тераріум». «Ви не просто дістали – ви зогидилися мені». А якою влучною є прикінцева фраза: «Та гравці з вас ніякі отже, вибачте, – шах і мат». Коли розмірковуєш над цими висловами, то виникає чимало асоціацій. Та найчастіше – про навкололітературну «тусовку».
Дещо окремішно на цьому тлі стоїть вірш «Анна Горенко. Та, що Ахматова». Взагалі-то подібних творів у книзі є небагато. Асоціативне мислення з деякою натяжкою до їх числа може віднести твори «Джоконда», «Лист», «Дівчинка з персиками», «Дама з собачкою». І головним попри непростість ситуації є показова майстерність, де перевтілення сусідує з поетизмами, діалектизмами. Щодо останніх, то спробую провести одну паралель: діалектизми досить часто використовують Петро Мідянка, Василь Кухта, а Василь Шкурган взагалі відмовився від використання літературної мови на користь говірки. Як на цьому тлі виглядає доробок Ольги Слоньовської? Та пристойно! І знову маємо можливість висловлюватися про не пересічність висловлювань поетки. Діалектизми в тиглі її мовлення органічно переплітаються з іншими словами і стають майже не помітними. Чи не тому про це так думається?
А завершує книгу «Станиславівська містика». Що це? Цикл віршів? Поема? А, може, і перше, і друге, разом узяті? Та хіба це має значення, коли читати тексти є дуже цікавим заняттям? Деякі дослідники, мовлячи про «Станиславську містику», проводять аналогії із зимовими візіями Максима Рильського. А ще в мене час від часу чомусь виникають асоціації з готичним письмом Миколи Бажана. Ці розмисли можна, безперечно, продовжувати і продовжувати.
А, можливо, у цій незбагненності і є приваба поетичного письма Ольги Слоньовської, яка примушує чекати появи нових книг?
Ігор Фарина